Зарядка для хвоста
Григорій Остер
Якось папуга ходив Африкою і дивився на всі боки. І все розумів. На що не подивиться – все йому відразу зрозуміло. Наприклад, подивиться папуга на кактус і подумає: Ага! Цей кактус зайнятий дуже важливою справою він росте сам і відрощує свої колючки». Або гляне папуга на кокосову пальму, побачить там кокосові горіхи і подумає: Ці кокосові горіхи ростуть. Скоро вони дозріють і впадуть. Комусь на голову».
Папуга вийшов на галявину і побачив мавпу. Мавпа дерлася на високу фінікову пальму. Вона долазила до середини стовбура і дуже швидко з’їжджала вниз.
«Чим займається мавпа? — спитав сам себе папуга і сам собі відповів: — Мавпа катається».
— Катаєшся? — спитав папуга мавпу.
— Лізу! – сказала мавпа і знову полізла на пальму. Вона знову дісталася середини стовбура і знову дуже швидко з’їхала звідти вниз. І полізла на пальму ще раз.
Папуга постояв унизу і зачекав, поки мавпа знову до нього сповзла. Тоді запитав:
— Якщо ти лізеш, то чому ж ти катаєшся?
— Сама не розумію! — здивувалася мавпа. — Мені хочеться фініків, і я лізу вгору. А виходить – вжжжжик – вниз!
— Так-так… — замислився папуга. — Ану, покажи м’язи!
Мавпа зігнула свої тоненькі ручки і показала папузі свої щупленькі м’язи.
—Все зрозуміло! – сказав папуга. — М’язи нікуди не годяться!
— Чому це не годяться? – Образилася мавпа.
—Слабкі! – пояснив папуга. – Тут, – папуга показав на високу пальму, – потрібні сильні м’язи!
— А в мене… — злякалася мавпа, — інших немає. Тільки ці.
—Чужі м’язи тобі не допоможуть! – сказав папуга. — Треба зміцнювати свої. Потрібні спортивні вправи! Зарядка!
—Зарядка? — здивувалася мавпа.
—Стань прямо! — наказав папуга. Мавпа стала прямо. Папуга скомандував:
Вправи почали!
Ноги разом! Руки в сторони!
Раз, два! Три, чотири!
Ноги вище! Руки ширше!
Папуга командував, а мавпа розводила руки в сторони і опускала їх вниз, піднімала вгору і присідала навпочіпки, підстрибувала і плескала в долоні над головою і за спиною, бігала на пальчиках і ходила на п’ятах і робила ще багато всякого іншого.
— Скоро вони зміцняться, м’язи? — спитала нарешті мавпа, стоячи на одній нозі й розмахуючи руками.
—Скоро! — пообіцяв папуга. — Робитимеш зарядку кожного ранку і…
—Кожного?! – Протягла розчарована мавпа.
—Кожного! – підтвердив папуга. — Робитимеш зарядку щоранку. І від цієї зарядки ти весь час заряджатимешся, заряджатимешся… А потім — бах! – І станеш сильною.
— А не можна одразу — бах? — спитала мавпа.
—Не можна!
— І я щоранку робитиму зарядку сама? Мені ж буде нудно! – обурилася мавпа.
— Ну, можеш робити зарядку разом з кимось, — дозволив папуга. – Ти давай тут потренуйся, – сказав він, – а я потім прийду і подивлюся, як у тебе виходить.
І папуга пішов. Мавпа трішки пострибала на самоті, а потім помітила, що на неї з подивом дивиться слоненя, що вийшло з чагарників.
— Аааа… Слоненя! — зраділа мавпа. — Хочеш щось робити зі мною?
— Хочу, — сказала слоненя, трохи зніяковівши.
—Прекрасно! Зараз ми з тобою разом… робитимемо… зарядку!.. Так! Стань прямо!
—Зарядку? — зітхнуло слоненя і позадкувало. Але було вже пізно, мавпа спіймала його за хобот.
Довелося слоненяті стати прямо.
—Вправа почалася! – Скомандувала мавпа. — Ноги разом…
І тут слоненя впало. І навіть перекинулося на спину.
—Ти чого? — здивувалася мавпа. – Ану, давай спочатку!
—Вправа почалася! Ноги разом… — Знову скомандувала мавпа. Але як тільки вона дійшла до «ноги разом», слоненя знову впало. І знову перекинулося на спину.
Мавпа подивилася на слоненя з підозрою.
— Що це ти весь час падаєш? — спитала вона. – Давно це з тобою?
— Нещодавно! — щиро зізналося слоненя, лежачи на спині. — Спочатку ти кажеш: «Вправа почалася!» — і я не падаю. А потім ти кажеш: «Ноги разом!» – І я ставлю ноги разом. І ось тут я падаю. Кожен раз.
—Дивно! — замислилась мавпа.
— Мавпо, — запропонувало слоненя, підводячись на ноги, — давай я краще не робитиму цю зарядку. Бо я від цієї зарядки весь час падаю.
—Дурниці! – сказала мавпа. — Від зарядки не падають. Ставай ще раз. Вправа почалася! Ноги разом… — мавпа замовкла і почала чекати, чи впаде слоненя чи не впаде.
«Напевно, я знову впаду», — подумало слоненя. І одразу ж зрозуміло, що не помилилося. Воно зрозуміло це вже лежачи на спині.
— Що це ви робите? — раптом пролунав голос удава, який в ту саму мить почав виповзати на галявину. Чим це ви займаєтесь? – Запитав удав, закінчивши виповзати.
—Падаємо! — сказало слоненя, погойдуючись на спині і перебираючи ногами в повітрі.
—Ну і як? — спитав удав. – Подобається?
— Не дуже, — сказало слоненя.
— Це тобі не дуже, – уточнив удав, – а мавпі?
— А я не падаю, — сказала мавпа. — Це слоненя падає.
—Ага! – зрозумів удав. — А тобі, мавпа, значить, подобається, як він падає?
— Не те, щоб їй дуже подобалося, — задумливо промовило слоненя, лежачи на спині і дивлячись у небо, — але вона, здається, не проти… щоб я падав.
—Нічого подібного! — закричала мавпа. – Я дуже проти. Щоб ти падав.
—Дивно! – здивувався удав. — Якщо слоненяті не дуже подобається падати, а мавпа й зовсім проти того, щоб він падав, то чому ж він тоді падає? Ану, розкажіть мені все з самого початку! — І удав влаштувався зручніше, передчуваючи довгу та цікаву розповідь.
Джерело:
“Бабушка удава”
Збірка казок
Григорій Остер
Видавництво: “Заповіт”
1993 р.