TOU

Засинай моє дитятко

Казки Елеонор Фарджон

Гризельда Кеф’ю жила зі своєю прабабусею у будинку, що стояв у найдальшому кутку провулку. Їй було десять, Прабабусі – сто десять років, але ви помиляєтесь, якщо вам здалося, що між ними дуже велика різниця.

Якби прабабуся була удвічі, або утричі, або у чотири рази старша за Гризельду, тоді різниця була б величезною, адже у двадцять, чи тридцять, чи в сорок років ви відчуваєте себе, звичайно, не так, як у десять. А сто – гарне, кругле число, яке замикає вікове коло. Тому в свої десять років Гризельда якраз зрівнялася з прабабусиними десятьма – Прабабуся Кеф’ю була на сто років попереду і в той же час недалеко від неї пішла.

Прабабуся любила все, що любила Гризельда. Вона не вдавала, як іноді удають старші люди, що любить те ж саме, що любить і Гризельда, вона дійсно любила.

Коли Гризельда нанизувала на нитку кольорові намистинки, Прабабуся Кеф’ю любила їх складати в купки, сортуючи намистинки за кольором і розміром, і подавати їх Гризельді, коли та простягала руку.

Коли Гризельда вкладала спати свою ляльку Арабелу, Прабабуся Кеф’ю любила розщіпати їй ґудзики на сукні й розмовляти пошепки з Гризельдою, доки Арабела не засинала. А коли Арабела не слухалась і не хотіла спати, прабабуся любила наспівувати “баю, баю, бай” і колисати неслухняну ляльку в себе на руках, поки вона не заспокоїться і не засне. А найбільше прабабуся любила товкти горішки і перебирати смородину, коли Гризельда пекла пиріжки, а от щодо самих пиріжків, вона їх просто обожнювала, і якщо Гризельда робила сім штук, то прабабуся завжди з’їдала чотири.

У Прабабусі Кеф’ю було всього шість своїх зубів, проте жоден з органів чуття їй ще не відмовив. Вона могла чути і бачити, розрізняти запахи і смаки, говорити і хвилюватися, а також пам’ятати. Вона могла і забувати.

Наприклад, вона забувала те, що сталося минулого тижня, і пам’ятала те, що сталося сто років тому. Вона не дуже добре могла ходити, тому за стерпної погоди Гризельда садила її перед розчиненим вікном, дивитися на провулок і на весь білий світ, а за гарної погоди вона садила прабабусю у саду, де гули бджоли. Влітку прабабуся любила сидіти біля кущів чорної смородини або біля малини, але найбільше вона любила сидіти серед стручків зеленого горошку.

Вона казала, що буде погрожувати пальцем шпакам, якщо вони прилетять красти ягоди. Але коли Гризельда приходила забрати прабабусю додому, вона щоразу знаходила голі гілочки там, де раніше були ягоди чорної смородини, або білі головки без рожевих шапочок на кущах малини, або десятки порожніх горохових стручків на стеблинах скрізь, куди можна було дотягти рукою. Бачачи, що Гризельда все це помітила, Прабабуся Кеф’ю качала своєю старенькою головою і казала: “От вже ці шпаки, я заснула, напевно, не більше, ніж на хвилинку, і на тобі, все поклювали!”

Гризельда робила вигляд, ніби не помічає, що кінчики пальців у прабабусі забруднені яскраво-червоним соком, або що під її потрісканими нігтями зелені цяточки від гороху.

А восени Прабабуся Кеф’ю любила сидіти під ліщиною, і тоді вся земля навколо неї була всипана зеленими шкаралупками. Зачувши кроки онуки, вона приймалася бурчати, втупившись у шкаралупки: “От вже мені ці білки, ой ці білки”. Гризельда нічого не казала прабабусі до вечора. А перед сном її попереджала:

– Зараз я дам тобі ліки, бабусю.

– Не хочу ніяких ліків, Гризі, – відповідала бабуся.

– Хочеш-не-хочеш, бабусю.

– Я не люблю ліки. Вони такі гіркі.

– Вони корисні, – говорила Гризельда, дістаючи пляшечку.

– Не буду пити ніяких ліків, кажу ж тобі.

– Якщо ти не вип’єш, у тебе заболить вночі живіт.

– Не заболить, Гризі.

– Заболить, от побачиш.

– Чому ти так думаєш?

– Я просто знаю. І у білок заболить, якщо їм не дадуть ліків.

 

– Ну, гаразд, – погоджувалася прабабуся Кеф’ю.

Але коли Гризельда підносила їй ложку до рота, вона мотала головою і кричала:

– Ні, ні, не буду! Нехай Бела теж вип’є.

– Добре, бабусю, – говорила Гризельда, – ти побачиш, як добре п’є ліки Бела, – і Гризельда підносила склянку до фарфорового личка ляльки. – Будь такою ж розумницею, як Бела.

– Не буду! Не буду!

– Ну, давай, давай же!

– А якщо я вип’ю, ти мені даси цукерочку?

– Дам.

– А дві цукерки даси?

– Дам.

– А розповіси мені казку?

– Розповім.

– А заспіваєш мені пісеньку?

– Заспіваю, бабусю, ну, давай же, давай вип’ємо.

Коли, нарешті, Прабабуся Кеф’ю випиває гіркі ліки і робить смішну гримасу, наче вона зараз заплаче, Гризельда швидко засовує їй до рота цукерку, і її гримаса перетворюється на усмішку, а старенькі очі жадібно блищать і дивляться на другу цукерку. А коли вона нарешті вмощується у ліжечку, і строкату клаптикову ковдру затишно підгорнуто з усіх боків, Прабабуся Кеф’ю каже:

– Яку казку ти мені розповіси сьогодні, Гризі?

– Я розповім тобі казку про велетку, бабусю, – каже Гризельда.

– Про велетку, в якої було три голови?

– Так, саме про цю.

– І вона жила у мідному замку?

– Саме так.

– Мені подобається вона, – каже Прабабуся Кеф’ю, киваючи своєю старенькою головою, та її очі горять від радісного очікування. – Тепер розповідай, та тільки дивись, нічого не пропускай, – каже прабабуся.

Гризельда сідає біля ліжка, бере маленьку худеньку ручку прабабусі, гладить її під ковдрою і починає: “… Колись давно жила собі Велетка, і в неї було три голови, і вона жила у Мідному Замку”.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

 

 

 

Джерело:“Сказки “

Збірка

Елеонор Фарджон

Видавництво: “Ангстрем”

1993 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: