TOU

Жабка-мандрівниця

Всеволод Гаршин

Жила-була на світі жабка-скрекотушка. Сиділа вона в болоті, ловила комарів та мошку, весною голосно кумкала разом із своїми подругами. І все життя вона прожила б щасливо,— звичайно, якби її не з’їв лелека. Але тут сталася пригода.

Якось жабка сиділа на сучку пенька, що стримів із води, і ніжилася під теплим дрібним дощиком.

“Ах, яка сьогодні чудова мокра погода! — думала вона.— Яка це насолода— жити на світі!”

Дощик капотів по її зеленій лакованій спинці, великі краплини спливали їй на живіт та на лапки. І це було страшенно приємно, так приємно, що жабка мало не закумкала, але, на щастя, згадала, що була вже осінь, а восени жаби не кумкають — на це є весна, і що, кумкаючи, вона може принизити свою жаб’ячу гідність. Тому вона змовчала і ніжилася собі далі.

Раптом тонкий уривчастий свист залунав над болотом. Є така порода качок: коли вони летять, то їхні крила, розтинаючи повітря, наче співають, або, краще сказати, посвистують. Ф’ю-ф’ю-ф’юф’ю — лунає в повітрі, коли високо над вами летить табун таких качок, а їх самих навіть не видно: так вони високо летять. Цього разу качки, описавши величезне півколо, спустились і сіли саме на те болото, де жила жаба.

— Ках-ках! — сказала одна качка.— Летіти ще далеко, треба попоїсти.

І жаба відразу ж сховалася. Хоч вона й знала, що качки не стануть їсти її — велику й товсту скрекотуху, але про всяк випадок таки пірнула під пеньок. Та, подумавши, вона зважилася вистромити з води свою лупооку голову: їй було дуже цікаво дізнатися, куди саме летять качки.

— Ках-ках! — сказала друга качка.— Вже стає холодно. Мерщій на південь! Мерщій на південь!

І всі качки стали голосно крякати, схвалюючи її слова.

— Шановні качки,— насмілилася сказати жаба,— що таке південь, на який ви збираєтесь летіти? Прошу вибачити, що я вас турбую.

Тут качки оточили жабу. Спершу їм захотілося її з’їсти, але кожна подумала, що жаба надто велика і не пролізе в горло. Тоді всі вони закричали й залопотіли крилами:

— Гарно на півдні! Тепер там тепло! Там є такі хороші теплі болота! Які там черв’яки! Добре на півдні!

Вони так галасували, що жаба мало не оглухла.

Ледве-ледве вона змогла їх угамувати і тоді попросила одну качку, що здалася їй найтовщою і найрозумнішою, пояснити до ладу, що таке південь. І коли та розповіла їй про південь, жаба аж застрибала від захвату, але потім все-таки запитала, тому що була обережна:

— А чи багато там комарів і мошви?

— О, цілі хмари! — відповіла качка.

— Кум! — сказала жаба і враз озирнулася навколо, чи нема де подруг, які могли почути і осудити за те, що вона кумкає восени. Але вона ніяк не могла утриматися, щоб не закумкати знову.

— Візьміть мене з собою! — попросила жаба.

— От тобі й маєш! — скрикнула качка.— Як же ми тебе візьмемо? У тебе ж немає крил.

— Коли ви хочете летіти? — спитала жаба.

— Скоро, скоро! — закричали всі качки.— Ках-ках! Ках-ках! Тут холодно! На південь! На південь!

— Дозвольте мені подумати тільки п’ять хвилин,— сказала жаба,— я зараз повернуся, я напевне придумаю щось хороше.

І вона шубовснула з сучка, на який знову була залізла, у воду, пірнула на дно й зарилася в мул, щоб ніхто не заважав їй думати. П’ять хвилин минуло, качки вже зовсім зібралися летіти, коли раптом із води, біля сучка, виринула жаб’яча морда. Вона сяяла так, що це важко було собі уявити.

— Я придумала! Я знайшла! — загукала жаба.— Хай двоє з вас візьмуть у дзьоби міцний прутик, а я почеплюся за нього посередині. Ви будете летіти, а я їхати. Треба тільки, щоб ви не крякали, а я не кумкала, і все буде гаразд.

Хоч мовчати й нести товсту жабу аж три тисячі кілометрів і не дуже-то приємно, але ця вигадка так сподобалася качкам, що всі погодилися нести жабу.

Вирішили змінятися кожні дві години; а оскільки качок було багато, а жаба одна, то нести її доводилося не дуже часто. Знайшли гарний міцний прутик, дві качки схопили його дзьобами, жаба вхопилася за нього ротом посередині, і весь табун знявся в повітря. Жабі навіть дух перехопило, так високо вони піднялися, а до того ж качки летіли дуже нерівно й страшенно смикали прутик. Отже, бідна жаба гойдалася, мов на гойдалці, і щосили стискала щелепи, щоб не відірватися та не гепнутися на землю. Проте вона швидко звикла до свого становища і навіть почала роздивлятися навколо. Під нею мигтіли поля, степи, річки й гори, які жабі, правда, важко було бачити, бо, висячи на прутику, вона могла дивитися тільки назад і трохи вгору, але і з того вона дуже пишалась і раділа.

“От як я чудово вигадала!” — міркувала вона.

А качки, що летіли слідом за нею, на всі голоси кричали та вихваляли жабу.

— Напрочуд розумна наша жаба! — кричали вони.— Навіть поміж качками мало таких знайдеться.

Почувши такі слова, жаба ледве стрималася, щоб не подякувати, але вчасно згадала, що, розкривши рота, вона впаде із страшенної висоти, і тільки міцніше стисла щелепи й вирішила терпіти. Вона летіла так цілий день. Качки, що несли її, зміняли одна одну в повітрі, спритно підхоплюючи прутик, і це було дуже страшно. Кілька разів жаба мало не закумкала від жаху, але треба було мати мужність, і вона була хоробра. Увечері всі качки зупинилися на якомусь болоті; удосвіта вони знову рушили в путь разом із жабою, але цього разу мандрівниця, щоб краще бачити, причепилася головою вперед, а черевцем назад.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
Як жаба літала ” — Всеволод Гаршин

Переклад з російської — Марія Пригара
Видавництво  “Дитвидав”,  Київ,1961 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: