Жан – Ведмідь

Жила собі на світі дівчинка Орсан. Не мала вона ні батька, ні матері. Збирала сирітка в лісі ягоди, гриби та квіти, продавала багатіям — тим і заробляла собі на хліб.

Якось восени, заблукавши в хащах, Орсан наступила на чарівну траву. Кольором схожа на золотаве полум’я, трава вночі випромінювала світло, а вдень від неї надала тінь. Але людське око цього не помічало. І той, хто наступав на цю траву, міг зробити ще тринадцять кроків, а потім умить забував, куди і чого йшов, і лиш блукав, блукав, блукав…

Правда, можна було врятувати таку людину — варто лише вивернути її одяг, а лівий черевик взути на праву ногу. Та хіба Орсан знала про це?

Надходила ніч. Дівчинка помітила якусь нору і вирішила переспати у ній на сухому листі.

На світанку Орсан прокинулася від хрипкого урчання і якогось шурхоту. Розплющивши очі, побачила ведмедя, що стояв над нею, немов людина, схрестивши лапи. Схожий він був на мішок з м’якої шерсті, крізь яку ледь пробивалися маленькі блискучі очиці. Поруч з ним стояв невеличкий хлопчик.

— Ти хто? Що тут робиш? — гримнув ведмідь.

— Я Орсан, сирота, заблукала в лісі, не можу вийти. Я втомилася і дуже голодна. .

— Гаразд, залишайся тут, коли хочеш; ведмідь був буркотливий, але добрий.

Орсан стала жити в його барлозі. Вона ласувала диким медом і ягодами, які приносив ведмідь, їй тепло було вночі біля його шуби.

Та найдужче полюбила вона хлопчика, ведмедевого сина, доглядала, годувала й ніжно пестила його.

У нього було волосся кольору міді, а нігтики міцні, мов залізо. Орсан називала його Жаном. А він називав її мамою.

Коли Жанові сповнилося дванадцять років, він засумував за людьми. Він сказав Орсан, що хоче вийти з лісу і виведе її: чарівна трава — йому не перепона.

— Якщо батько захоче з нами піти, візьмемо і його з собою,— додав Жан.

Та ведмідь понад усе любив свій барліг і спокій. Коли Жан говорив йому про людей, ведмідь дуже сердився, казав, що це дурниці, повертався на другий бік і міцно засинав. Ну що було робити?

— Я все одно піду звідси,— рішуче заявив Жан.— Я знаю, мамо, що й ти дуже хочеш жити з людьми. Ходімо!

Був морозяний день. А снігу насипало — кучугури вище дерев. Орсан провалювалася в сніг і швидко вибилася з сил.

Як же здивувалися люди, побачивши, що після стількох років Орсан повернулася до села, та ще й з таким гарним хлопчиком. Її хатина збереглася, і Орсан почала нове життя.

Вона віддала Жана до школи. Але хлопчик був дуже високий та сильний і щодень ставав сильнішим,— діти сміялися з нього і дражнили, прозвавши Жаном-Ведмедем. Жан зненавидів школу. Він не знав ігор, якими захоплювалися його однолітки, він умів тільки борюкатись, битися, а за це його карали, зачиняли в класі, не пускали до дітей.

Якось учитель несправедливо вилаяв Жана. Жан побив учителя і побіг додому.

Та невдовзі з’явилися жандарми й заарештували Жана. А коли вгорьована Орсан пішла до тюрми провідати хлопчика, то побачила, що його посадили за дубові двері, міцно забиті величезними цвяхами. Почувши плач, Жан виглянув у віконечко і, сміючись, почав заспокоювати Орсан:

— Не плач, мамо, краще приготуй смачненький суп з баранини. Я прийду на обід.

Опівдні, зголоднівши, Жан злегка натиснув плечем на двері, відчинив їх і пішов собі додому. Наївся супу й баранини і сказав Орсан:

— Мені не можна залишатися вдома — жандарми знов заберуть до тюрми. Дай, будь ласка, мої нові черевики і трохи грошей.

Він поцілував Орсан і пішов у мандри. Довго ходив від села до села, не знаходячи роботи. Якось натрапив на кузню.

— Чи не потрібен вам помічник? — спитав Жан у коваля.

— Потрібен. Та чи вмієш ти працювати?

Жан кинув вузлик з харчами, взяв молот, поклав розпечене залізо на ковадло, розмахнувся і враз увігнав ковадло в землю, а від заліза й сліду не лишилося.

— Ти диви! — занепокоєно вигукнув коваль.— А тепер постав на місце ковадло.

Жан легко витяг ковадло і переставив його на інше місце, де земля видалася йому твердішою.

Злякався коваль такого помічника і вирішив швидше його спекатись.

— Послухай мене, хлопче. Чого тобі в кузні коптіти? Пошукай чогось іншого, кращого.

— Мені в кузні подобається. Я можу перекувати вам усе оте залізо хоч зараз.

— Е, ні. Для цього треба ще помічників чотири…

— Та що ви! Я сам упораюся. Ось побачите.

І Жан, ніби граючись, перекував усе залізо. Потім узяв свого вузлика, весело попрощався з ковалем і, не взявши з нього ніякої плати, помандрував далі.

Під вечір, утомившися, Жан вибрав затишне місце й сів перепочити. Раптом над ним із свистом пролетів і впав неподалік великий круглий камінь. Потім просвистів ще один, ще… Жан озирнувся й помітив, що вилітають вони з ущелини Святого Петра, а пильніше приглянувшись, побачив і чоловіка, який кидав млинові жорна.

— Ось де ти, чудовий метальнику! Нумо знайомитися. Я — Жан-Ведмідь. А тебе як звати?

— Я — Вали-Млин. Дуже сумно мені самому.

— То помандруймо разом!

— А чого ж — помандруймо!

І пішли вони вдвох. Наступного дня дорога їм випала лісом, і надибали вони там дивного лісоруба, який рубав дрова, немов траву косив: одним помахом серпа стинав вісім—десять сосон, потім висмикував дуба і, наче перевеслом, зв’язував ним сосни.

Сторінки: 1 2 3 4