Жар-півень

КУРКУРИС
Надійка живе у баби Ганни. Бабина хата завжди чепурненька. Вона біла-біла, вікна блакитні, а на вікнах цвітуть червоні калачики. І коло хати гарно. Перед вікнами ростуть косарики, нарцизки, красоля, кручені паничі, цар-борода, гвоздики і півники. Півники — рядком, ніби стережуть інші квіти.

— А де самі півники, це ж тільки їхні хвости? — питає Надійка бабу Ганну.

— Ось підростуть, тоді й гребінь побачиш,— каже баба Ганна.

— І бороду?

— І бороду.

— А півники хвостами вгору ростуть?

— Хвостами вгору.

— То вони, бідні, нічого й не бачать,— зітхає Надійка та й знову своєї: — А вони скоро будуть такі, як наш рудий півнисько?

— Скоро,— каже баба Ганна і йде на город полоти.

Надійка довго сидить біля півників, гладить їхнє зелене пір’я і придивляється, як ростуть. Та нічого не помічає. Вона бере лозинку й міряє, чи побільшали. Раз, удруге, втретє… А півники як і були.

— Ба-а-а…— гукає Надійка.

— Чого тобі? — озивається баба Ганна з городу.

— Чого вони не ростуть?

— Тобі щоб зараз і закукурікали. Не сьогодні те буде. Підождеш.

Тепер Надійка щоранку вибігала надвір і міряла півників. А вони сиділи собі в землі та й годі.

— Ледачі такі! — розгнівалась дівчина. А потім подумала: «Може, їм дуже важко. Земля тверда. Це ж не з води вийти».

— Я вам поможу, бідненькі. Тільки ж не пручайтесь.

Вона обхопила обома руками зеленого хвоста і ну витягати півника на білий світ. Півник не пручався, земля його не дуже й тримала — і Надійка гепнулася на землю.

— Ще й хвицається,— сказала встаючи.

Та й побігла на город потішити бабу Ганну.

— А я помогла півнику вирости,— раділа дівчина.— Тільки він, бабо, ще без голови.

— Хто?

— Та півник же.

— Йо-о-ой, це ти без голови. Ти всі їх повиривала?

— Ні, тільки одного.

— Хіба ж кури в землі ростуть? — баба Ганна вже усміхалась.

— А де?

— У барбарисі.

Коло бабиної хати над шляхом було багато барбарису. В книж¬ках його називають золотистою смородиною. Мабуть, того, що як зацвіте — весь золотий, а як доспіє — на ньому ягідки мов у смородини, тільки блискучіші. Барбарис відгороджував бабин город від шляху. У ньому водилися кури, гуси, коти…

— У барбарисі? — перепитала Надійна.

— Завтра ось або післязавтра Зозуляста приведе з барбарису цілий виводок.

— А я залізу в барбарис, побачу, як вони ростуть.

— Е ні, дитино, туди не смій,— посварилася пальцем баба Ганна,— битиму.

Надійці стало сумно. Журливо поглядала вона на загадкові кущі барбарису. І здавалося їй, що то не квіти на ньому, а жовті курчатка, які повиставляли зелені лапки — листочки.

— Ба-а-а, ба, а я буду курчатка годувати?

— Будеш,— лагідно сказала баба Ганна.

Надійка зраділа й поскакала до хати на одній нозі.
Барбарис-куркурис, барбарис -куркурис весь курчатками обріс…

КУРЧАТА-ДЗЬОБАТА
Баба Ганна принесла кошик піску, висипала перед порогом і розгорнула.

— Сідай отут малюй і хату стережи,— наказала Надійці.— А я збігаю до сусідки.

— Добре,— мовила Надійка.

— Тільки ж не шкодь мені.

— Ні-і-і,— вона вже сиділа на порозі й пробувала, як малювати на свіжому піску.

Пісок був вологий і розсипчастий, як цукор. Надійка водила пальцем по піску, а чула присмак цукру. Пісок їй і пахнув цукром.

Надійка любить робити морс. Ото набере склянку криничної води, вкине кілька вишень і почавить їх, а тоді насипле ложечки зо дві цукру й розколотить. Підніме склянку проти сонця, а в ній — наче хто вогню налив — грає, аж іскриться. Морс! Який він гарний та добрий! Вип’єш, а на дні — цукор, як оцей пісок. Тільки цукор можна пальчиком раз! раз! — і в рот. А по піску — пальчиком раз! раз! — і курка намальована.

Аж ось Надійка почула дивні звуки од шляху: «Ковть-ковть- ковть». Вона нашорошилась. Дивилася на шлях, але нічого там не бачила. За якусь мить зашелестів барбарис і звідти вийшла квочка, а за нею — жовтенькі м’ячики, котяться й попискують. Квочка була така надута й настовбурчена, що Надійка ледве пізнала у ній Зозулясту.

Барбарис-куркурис, барбарис-куркурис весь курчатками обріс…— весело застрибала Надійка й побігла до квочки.

— Зозулечко, хто ж це тобі пір’ячко розтріпав? — хотіла її погладити.

— Кво-о-ох!..— застерегла Зозуляста, звівши крилами.

— Не хочеш, щоб тебе пожаліла,— дорікнула дівчина,— то я курчаток пожалію.

Ледве Надійка простягла руку, щоб узяти одненьке жовтеньке й приголубити, як квочка сердито дзьобнула її в долоньку.

Дівчинка одскочила й розгублено поглядала то на курчат, то на квочку.

— Зозуляка-скупердяка, жаль тобі одненького курчатка погратися?!

— Квох-о-ох!.. Кво-о-ох!..

— Кажеш, і мені було б шкода, якби я була квочкою.

— Кво-о-ох!..

— А певно, що шкода. Вони ж маленькі.

Аж тут у хвіртку просунув голову чужий чорний кіт. Зозуляста розчепірила крила, затуляючи ними малечу, і закричала.

Вона так розлютилася, що ладна була зараз же накинутись на чорного зайду. Кіт наїжачився, але не тікав.

Надійка зняла мерщій з ноги сандалика й пошпурила на кота. Той щез.

— Квох-квох-квох…— опустила крила Зозуляста.

— А-а-а, тепер знаю, чого так пильно стережеш своїх діток. Бідне-е-енькі вони, беззахисні. Я їм зараз їстоньки дам.

Надійка побігла в хату. На припічку стояв великий горщик із пшоном. А в пшоні лежали яйця. Вона виклала яйця, набрала в пелену пшона й вийшла на поріг.

— Гей, курчата-дзьобата, милі зозулята, у мене повна пелена зірок. Я вам рясно посиплю, а ви не зівайте. Хто більше зірок на¬збирає, того мати в купелі скупає…

Сипнула одну жменю — на темному небі подвір’я де-не-де заблищало. Сипнула другу, третю — заясніло.

Сипнула ще й ще — стало зоряно. А вона сіла собі на порозі й малювала на піску.

…Зозуляста. Велика-велика. Кругом неї маленькі, мов квіти барбарису, курчатка. А ще навколо — зірки. І курчатка клюють зірки.

Провела Надійка рукою — все стерла.

…Зозуляста доганяє кота. Той тікає й кричить. Зорі погасли.

Знову стерла.

…Зозуляста стоїть на великій зірці. А навколо — зірочки.

Надійка висипала все з пелени:

— Ласкаво просимо, хліб-сіль, зозулята.

— Кво-кво-кво-о-о…

На мить Надійці здалося, що ті зорі дуже дрібненькі і неясні. Вона згадала, що на припічку лежать яйця. Мерщій збігала в хату, забрала в пелену ті яйця і вимостила з них у піску цілу зоряну піраміду перед порогом. Оце зорі, так зорі! Кожне яйце, пойняте сонцем, аж світилося зсередини. От тепер Зозуляста гордо стояла уже на ясній горі. Одне курча вибралось на квочку й махало крильцями, інші водили навколо гори танок.

Надійка встала та й милувалася своїм малюнком. Тоді взяла руки в боки — пританцьовувала та приспівувала:
Курчата-дзьобата, Курчата-дзьобата зірки подзьобали й самі засіяли.

— Ах ти курка-шабатурка! Ти ж обіцяла не шкодити! — перед Надійною стояла баба Ганна.

— А я не шкодила, я курчат годувала.

— Хіба ж яйцями курчат годують?

— А я не яйцями, а зірочками.

— Ось тобі зірочки…

Заквохкала квочка, залопотів крилами півень, що вибіг із барбарису.

КОЛЬОРОВІ М’ЯЧИКИ
Насварила бабуся Надійку — вона тепер плаче. Їй не болить, а жаль на все бере. За віщо? Ну, за віщо? І ті ж зозулята їстоньки хочуть. Лежить вона горілиць, рукою очі затулила.
Уже не плаче, а гуде.

«А вони гарнюні такі. Пухкенькі кругленькі м’ячики — тільки дзьобик та ніжки з м’ячиків виглядають».
Лежить Надійна в бур’яні, кулачком очі тре.

Аж замерехтіло щось у оці яскраво-зелене. Тоді червоне… А тоді лілове. Вона затихла. Потерла ще кулачком око — кружальця маленькі забігали, мов курчата: зелене, синє, червоне, рожеве…

— Ой, любі які! Отак би їх намалювати!

Підвелась — і мерщій до хати. Заглянула у вікно — баби в хаті немає. Забігла, взяла олівці, папір і — надвір.

Сіла на призьбі з причілку та й стала малювати зелене курча. А олівець був не такого кольору, як вона бачила. Надійка потерла кулачком око — знову заворушились кольорові курчатка. Вона спіймала зелене й хотіла його роздивитися.

А воно втекло.

Відтулила око — молодесенький листок бузку був такий самісінький, як воно. Цвіт — як інше курчатко, бузкове. А ружа була схожа на ще інше курчатко, рожеве.

Надійка мерщій намалювала високу ружу, а на ній — замість квітів знизу догори курчат усіх кольорів, які тільки були олівці.

Схилила голову набік, примружилась — наче й гарно, та якось блідо. Мов курчат хто пилом припорошив.

Вона слинила олівці й ще наводила. Трохи ясніше. Але все одно не те. Їй було так досадно, що мало не плакала.

Нараз спохопилася. Думка повела її в хату, дала їй у руки голку, нитку і трохи паперу. А тоді сказала:

— Зший оці аркуші докупи й постели, як рушник, на призьбі. Намалювала Надійка на тому рушнику високу-високу ружу.

Тільки без цвіту. Зірвала китицю бузку, до ружі приклала, дзьобика домалювала:

— Оце буде бузкове курча.

Зіщипнула бузковий молоденький листочок.

— Оце буде зелене…

Вирвала ружі квітку, приложила до паперу, дзьобика домалювала.

— Оце буде рожеве курча.

Схопила цвіту барбарису.

— Оце буде жовте.

Вирвала красолі квітку…

— На-а-адю!.. Іди обідати!..

— От лишенько, не дадуть і діла кінчити,— сказала Надійка й подумала: краще відразу піти, аніж баба сюди прийде по неї. Бо тоді вся праця пропаде. Намарне.

СИВИЙ ПІВЕНЬ
Коли після обіду Надійка вийшла кінчати свій малюнок, то тільки руками сплеснула:

— Ой людоньки!.. Що ж мені робити? Всі курчата пов’янули. Вона сіла на призьбі й засумувала.

І така журба в неї — аж серце щемить. Дивиться собі кудись дівчина і нічого не бачить. Коли це щось їй очі муляє червоним. Зирнула — півень стоїть, горить увесь.

— Хтось півня підпалив! — кинулась мерщій по воду. Принесла цілий кухоль та й линула на нього. Півень одскочив у тінь і… погас. Надійка попервах зраділа, що погасила півня, а тоді стала та й оторопіла: горів аж палахкотів півнячий хвіст, що був на сонці.

— О-о-он як!.. Ану киш! — гукнула на нього.

Півень поволі вийшов на сонце і весь зажахтів, мов жар, якого надихнув свіжий вітер.

Надійка дивилась на нього зачудовано і тільки зітхала. Ну, вона-то може його намалювати, але ж він буде рудий, як вилиняла глина.

Надійка черкнула кілька разів червоним олівцем — і не жевріє. А їй хотілося так намалювати, щоб це був ЖАР-ПІВЕНЬ. Та чим його намалюєш? Хіба що жаром. А за жар битимуть.

«Ой, жар-жар…» — мугикала Надійка й журилася. Так це ж біля хати не можна. А на березі, на піску… де й куреня немає поблизу… Ну хіба… А думка вже її перейняла, нічого не спитала, завела під барбарис, ткнула в руки руду пір’їну й погнала на луг. Надійка бігла через траву, через лози, перебрела міленький потічок — і вже на березі. А пісок — мов лежанка. Рівний такий. Намалювала вона півня. Стала зсередини малюнка пісок виймати. Не осувається. Спресувався. Вийняла все, вигребла, підрівняла. Ямка-півень. Сходила до лози, торішнього листя назгрібала, принесла. У ямку поклала. «Горбатий півень»,— подумала.

Взяла пір’їнку, простягнула до сонця та й стала його просити:

— Сонечко любе, сонечко миле, запали пір’їнку, так мені хочеться диво-малюнок створити.

— Будь ласка,— сказало сонце, і пір’їнка зайнялася, замерехтіла. На вершечку її заколивався рівненький вогник. Звичайна тобі свічечка.

Надійка піднесла її до купки. Добре, що вітру не було. Не погасла. Але торішнє листя не хотіло горіти. Ледве-ледве жевріло. Мабуть, при надвечір’ї відсиріло — од річки. Поволі-поволі перебрався вогонь на всю купку.

Серце Надійчине билося, мов пташка у шибку. Ось-ось побачить дівчина жадане. Ждала, що зараз полум’я охопить листя — і замріє-запалахкоче вогненний малюнок. Вона не зводила очей із того горбатого півня, вдивлялася в хисткі язички: вогонь огорнув півня і впав. Натомість устав густий дим, заколивався. Дим пойняв цілого півня — і півень був сивий.

— Що, карто-о-опельку печеш? — почулося ззаду.

Оглянулась — Тетяна, сусідчина донька.

Надійка шмигнула в лози. А там — через траву і до хати.

СОНЕЧКО ВИШИВАЄ
Тетяна сказала бабі Ганні:

— А ваша Надя вогнем гралась.

Баба Ганна тим занепокоїлась:

— Хіба можна дітям вогнем гратись?

— А я не гралася, я малювала.

— Ось я тобі як намалюю…

Надійка тишком-нишком повечеряла і мерщій спатки.
Вранці прокинулась — нема нікого. До дверей — замкнуті. «Баба Ганна пішла на базар»,— подумала. Вернулася в ліжко, лежала собі, дивилася в стелю. Обдивлялася кожну стелину — а вони рядком шикувалися, мов штахети в тину, і спиралися міцно на сволок. Ось на одній білій-білій стелині заворушилася цяточка, затріпотіла крильцями, спурхнула. Надійка моргнула — цяточка була на місці. А-а, тінь від горбочка.

Перевела погляд далі — кінь! Сивий кінь! Летить, перелітає гори й долини, дерева й кущі. Вітер гриву йому перебирає. Такий прудкий сивий кінь! І хто це заплющив Надійці очі? Поки вона їх розплющила, коня вже не було. Знову тінь. Од якогось маленького пагорка. Навскоси тінь.

Аж ось запливає перед очі веселий рушник. Веселий він-то веселий, а щось і тривожне у ньому. Нема-нема та й защемить. Надійка дивиться на той рушник, а бачить: маленьке сонечко по білому-білому піску снує, мережечку за собою веде. То червону, то чорну. Снує жваве сонечко, то листочок, то квітку виводить. А злетіти не може. Мабуть, крильця відсиріли. Як у жар-півня.

І Надійка не може злетіти. Лежить у ліжку — бо вийти із хати ніяк, двері замкнуті.

Вона встала, сіла біля вікна, поклала папір на підвіконні й ну собі сонечко-вишивальничку малювати. Ось голівка, ось крильця — крапочки чорні. Ось лапки — і голка, й нитка. А це мережечка.

— Гарррно! Гаррр…

«Хто це? — подумала.— Хто це її хвалить?»

— Гаввв! Гаввв…

— А-а-а, це ти, Рябко. І тобі невесело. З ланцюга не можеш зірватися. Ану який ти на папері. Поба-а-ачимо.

Взяла Надійка другий аркуш і стала Рябка малювати. А на папір ще й інші собаки просяться — чорні, білі, сірі… Назбігалося їх ціла зграя.

— Та не товптеся! Не всі разом. Успієте,— заспокоює Надійка.

А вони до неї ідуть та й ідуть…

Коли це бабуся:

— Що ти робиш?

І всі її собаки порозбігалися.

— О, оце молодчина,— похвалила баба Ганна.— Гарно помалювала.

Надійка усміхнулася.

У БАРБАРИСІ — МУРИЙ ЗВІР
Вона вибігла надвір — хтось їй очі примружив. А-а-а, то сонце її засліпило. Таке яскраве.
А це що так сяє? Барбарис. Ти диви, ще ніколи так не сяяв. Золотий-золотий. Вели-икою кулею світиться, аж іскриться. А може, то сонця синок до хати спустився з неба? Надійка підійшла до нього:

— Драстуй!..— сказала.

— Здоров! — хтось відповів.

— Дай покуштувати сонця,— попросила.

— Бери,— відповіло. І простягнуло іскрину сонця.

Надійна посмоктала-посмоктала — ой, солодке яке!

— А можна ще?

— Бери.
Дівчина куштувала й куштувала та все далі у сонце заходила. Аж тут її щось наполохало:

— Кхшш!..

— Чого ти?

— Кхшш!.. кххх!..

— Тю!..— але втекла.

Стала віддалік, дивиться. Барбарис їй очі сліпить, нічого в ньому не розгледиш.
Підкралася ближче. Присіла — трохи зсутеніло. Але теплий сутінок унизу. Дивиться — у кубельці мурий звір. І звірята маленькі. Теж мурі. Ще сліпі.

Примовляла, улещала — звір мовчить. Підсунулась ближче, хотіла муреньких звірят погладити — кххх! і лапою — бах!..

— У-у, тигриця! — сахнулась, а не втекла.

Сидить навпочіпки, роззирається, що тут у барбарисових джунглях діється. Блукають собі козулі, антилопи, страуси…

— Кххх!..— тигриця усіх полохає, відганяє.
Нерозумне мале страусеня підбігло до неї, хотіло погратися. Бах лапою — воно й упало. Лежить, ледве дише.

Стямилась Надійка, намостила йому постіль із травички та пір’ячка, обережно поклала.

— Де болить тобі, дитинко моя? — приклала листок подорожника, гладить пальчиком по голівці.

— Що, курча слабеньке? — почувся бабин голос.

Страусеня скочило з м’якої постелі й, попискуючи, помчало прямо в сонце. А із пахучого сонця вибіг жар-півень.

ЦАР-ПІВЕНЬ
Коли його не було на подвір’ї, біля хати ставало сумно. Ну, може, й не сумно, а темніше. Але це бувало дуже рідко. Бо навіть коли він ховався в кущі, здавалося, що він тут.

Він поважно, мов цар, походжав подвір’ям — і подвір’я аж ясніло від його барвистого вогню. Бабуся так його й називала: цар-півень, бо все наше птаство стереже. Він пощипував собі зелений спориш. Іноді надибував черв’ячка чи зернину — і тоді зчиняв такий галас, що збігалися всі кури й курчата. Одне котресь хапало ту знахідку, а всі дивувалися — і чого він їх сюди гукав. Та коли скликав знов, усі збігалися так само.

Він шукав щось у землі, а бачив, що діється в небі. Ледве десь далеко вгорі починав кружляти кібчик, цар-півень — кгрр!.. кгик!.. кгик!.. подавав сигнал тривоги, а сам набундючувався, готовий був кинутись до бою.

Кури, квочка й курчата бігли в теплий сутінок золотого барбарису, а він залишався наодинці із кібчиком. Він тут, унизу, на своїй землі, а той високо вгорі — над ним. Нарешті кібчик не витримував і перелітав на дальші краї. Із сховку виходили кури, квочка виводила курчат.

Коли це поткнувся чужий кіт на зелене подвір’я. І знову тривога — кгррр!.. кгррр!.. кгик!.. Цар-півень сміливо кидався на двобій із чорним котом. Вискакував з будки Рябко і рвався з цепу. Вихоплювалася із золотого барбарису мура тигриця, вигинала дугою спину, сичала, кшикала, замахувалася лапою. Чорний кіт задкував-задкував, аж поки спритно випручувався за хвіртку.

Тепер усе стихало. Поцінькували жовті м’ячики, дзуміли бджоли в золотому поливі барбарису. Чути було, як шелестіли червоні шпори в цар-півня, коли він походжав коло хати.

Та сьогодні якийсь неспокійний день. Цар-півень почув ще здалеку злодюгу й зняв тривогу. Надійка роззиралася навкруги, але нічого не бачила. Глянула в небо — і кібчика не видно. Аж ось у кінці городу щось зашаруділо — гостренька мордочка, руденька, показалася із шалини.

— Хто це?

— Кгиррр!.. кгиррр!.. кгрр!..— гукав цар-півень.

І на його тривожний голос озвалася мура тигриця. Вискочила з барбарису, вигнула спину, сичить. А Рябко як розгнівався, зірвався з цепу і — за тією гостренькою мордочкою. Рябко гавкає, лементує. Завалували собаки усього кутка.

За якийсь час Рябко прибіг, захеканий, коло цар-півня пройшовся, повертів хвостом, щось сказав йому, може, запевнив, що відігнав злодюгу. А півень тільки підтакує: так-так-так! Тоді Рябко підійшов до Надійки — лащиться, скавучить.

— Ой людоньки, він же її порве! — наполохалась баба Ганна, як таке побачила.

А Надійка і не злякалась:

— Ні-і, бабусю. Він мені каже, що хоче зі мною гуляти.

— Ану на місце! — прогнала баба Рябка.— Гуляти їй заманулося.

Рябко живенько поліз у будку.

— Бабу-усю, він га-а-арний у нас. Такого звіра прогнав.

— Якого ще звіра?

— Руденька гостренька мордочка отам у шалині показалась, а він…

— Лисиця?

— Уррра! А я думала-думала, що воно таке. Аж то лисичка! А коли вона ще прийде, га, бабусю?

— Тю на тебе. Ще чого захотіла!

Залопотіли вогненні крила — на хвіртці переможно заспівав цар-півень.

ВІДПЛАТА
Баба Ганна ще міцніше прив’язала Рябка, щоб не зірвався, а то ще дівчину покусає. А дівчині було жаль, що Рябко більше ніколи-ніколи не зірветься з цепу. Це якби вже татко швидше вернувся, то він узяв би Рябка з собою на полювання.

— Бабо, а коли татко повернеться?

— Може, й сьогодні.

— Так я хочу його виглядати.

— То виглядай.

— Так дайте мені нове плаття.

— Ось кінчу роботу й дам.

— А ми підемо з татком на полювання?

— Ще рано.

— Чого рано?

— Полювати в кінці літа починають.

— А ще довго до кінця літа?

— І не зоглянешся.

— Чого?

— Конем пробіжить.

— Чого?

— Чого-чого. Чогокало мале. Скоро час пролетить — і підете з батьком на полювання.

— А мама?

— А мати ждатиме, що ви там принесете.

— Що ми принесемо?..

— Годі тобі допитуватись. Ходім пообідаємо та й будемо вбиратися.

Вони зайшли в хату. Баба Ганна повитягала горшки з печі й сипала борщ. Надійна взяла в суднику мальовану мисочку, різьблену ложку та й сіла за стіл.

Аж тут залементували на подвір’ї і цар-півень, і мура тигриця, й усі кури. Баба Ганна — прожогом надвір.

Надійка й собі. Вона бігла надвір і чула, як півник гукав:
Несе мене лиска За крутії гори У чужії нори — Порятуйте мене..,

Щойно з порога, аж бачить Надійна — плигає руда через картоплі, а в зубах цар-півня несе.
Він кричить: «Кку-кку… ряту-уйте!»

Баба схопила палицю та за нею.

Біжить, лякає, агггагакає.

А руда — шусь у кущі, в шалину — та й шукай вітра в полі. Надійка — в плач. Рябко аж хрипить — із цепу рветься. Квоч¬ка киррргикає. Курчата пищать.

— Чого ти ревеш?

— А що ми тепер без цар-півня робитиме-е-м…— голосить Надійна.

— Що, що? — баба Ганна знітилася, бачить — мала таки тужить.— Заспокойся, дитино, ось вернеться татко, підете на полювання й заберете цар-півня.

— Заберемо? — притихла Надійна.

— Заберете.

— Ми й Рябка візьмемо на полювання.

— Візьмете.

— І тигрицю.

— Яку ще тигрицю?

— Муру. Ну, ту що в барбарисі живе.

— Кішку? Ох, чудо ти моє горохове. Візьмете й тигрицю. Ходімо обідати, а то борщ прочахне.

Ледве вони пообідали, як прийшов дядько Федь, бригадир, і попросив, щоб баба Ганна допомогла щось там у парниках робити.

— Добре,— сказала баба Ганна.— Зараз буду.

Вона вийняла з шафи нове блакитне платтячко з поясочком вузеньким.

— Може, надінете мені? — питає Надійка.

— Може, й надіну.

— І я виглядатиму татка й маму?

— Виглядатимеш, як будеш слухняна.

— Я буду слухняна.

— От і добре,— баба Ганна наділа їй платтячко, підперезала.— Ну, тепер татко тебе й не впізнає.

— Чого?

— Бо гарна така…

— Як волошка?

— Як волошка. Дивись мені тут, щоб усе було добре, бо я пішла.

Сіла Надійка на порозі, на душі в неї сонечко світить. Погідно та ясно. Згодом стала вона відчувати, що те сонечко хмарка якась заступає. Не походжає тепер зеленим подвір’ям цар-півень, не освітлює його своїм червоним вогнем, не стереже курей і курчат. Мусить квочка сама ставати на чати. Та й Рябко не спить — лежить на порозі будки насторожений.

Зажурилася Надійна, засумувала за цар-півнем. І от прилетіла думка метка, повела дівчину в хату, дала їй папір, олівці кольорові, посадила на порозі й сказала:

«Відплату малюй!..»

Надійка спочатку намалювала руду розбійницю, а за нею — одного собаку, другого, третього, четвертого… Оййо-йой, їх тут ціла зграя. В останніх он тільки вуха та передні лапи видно. Мчать, біжать усі що є духу. Рябко попереду — от-от наздожене злодюжку.

Знов прилетіла думка до дівчини. «А чого це вони за лисичкою так женуться? Чим вона завинила?» — питається думка. «Чим, чим. Півня украла»,— каже Надійка. «А де ж він?» — «Де, де… Але й справді: де? Пробач, моя думонько. Я забула його намалювати»,— відповіла Надійка. «Отож».

Намалювала вона півня в зубах у рудої, та він мало чим відрізнявся від тої хитрюги — теж був рудий. А хіба ж він такий? Жар! І чим його зафарбувати, щоб собаки часом не помилилися та й його не розірвали? А думка шепоче: «Ти руду у воді втопи».— «А яка на колір вода?» — «Голуба».— «Як моє плаття?» — «Еге ж».— «О-о-о, так я можу злодюжку руду у платті своєму втопить».

А думка її всміхається: «Хіба олівцем на платті що-небудь намалюєш?» — «А чого б і ні?» — «Не буде видно».— «Тоді ж чим?» — «Хіба що ручкою, якою баба Ганна листи пише».— «Так я збігаю».— «То збігай».

Взяла вона ручку, сіла знов на порозі, натягнула коліньми пелену і малює.
…Ось поставали собаки над водою та й дивуються — цар-півень собі полетів, а лисиці нема. «Де ж вона поділася, хочете спитати? А втонула. Буль! — і нема. От вам і хитрюга…»

«А може, вона в луг утекла, в лози».

«Як?»

«Як, як… Пірнула собі, а тоді під бережком виринула і — в ку¬щі. Ніхто й не помітив».

«Правду кажете, собацюри. Доведеться іти шукать». «Доведеться».

«Ну то ходім, Рябко».

«Так я ж прив’язаний».

«А я одв’яжу».

НА ПОЛЮВАННЯ
Зрадів Рябко. Бігає, плигає, лащиться, крутить хвостом.

Надійка причинила двері, накинула клямку.
Рябко поривається до хвіртки.
Підійшла до барбарису, наказала суворо:

— Ви ж тут дивіться мені, щоб усе було добре. А ми пішли на полювання.

Зачинила хвіртку й звернула на стежку до лугу. Рябко то вибігав наперед, то шукав щось у траві, відставав і знову мчав, граючись, наздоганяв, переганяв і задоволено скавучав. Коли це нашорошив вуха. Завмер. Дивиться кудись незмигно. Тут Надійка наспіла:

— Чого, дурненький? То коні пасуться.

— Ггаввв…

— Облиш. Коники гарні. Не можна їх чіпати.

Рябко вгамувався, але тепер не дуже поспішав, він раз у раз припинявся й зазирав уперед. А це став і слухає.

— Хто там? — і Надійна прислухалась.

— Ш-ш-ш… ш-ш-ш-ш…

Коли над самісіньким вухом: «ш-ш-ш!..»

— А-а-а, очерет.— Відлягло.— Ходімо, Рябко, не бійся.

І сама підбадьорилася.

Ідуть вони та й ідуть. Не видно рудої. От уже й берег. Рябко побачив людей коло багаття, завертів хвостом і дременув навпростець. «Чого б то? — подумала Надійна.— Ну, раз Рябко не боїться,то і їй нічого боятись».

Гайнула за ним.

— А ходи, Надійко, юшку свіженьку їсти,— пізнав її дядько Петро.

І Надійка його пізнала. Він бував з татком на полюванні. Дядько Петро саме знімав казанець із багаття, а біля його ніг уже лащився Рябко.

— Ну сядь, Рябко, сядь…

Тут наспіла Надійка, схопила лозинку й посварилася на Рябка:

— Та сядь же, тобі кажуть! — І він сів.

А до людей привіталася:

— Хліб-сіль, добрі люди.

— Сідай, дочко, з нами юшку їсти.— Рибалки заметушилися, хочуть якнайкраще місце їй дати.

Дядько Петро витяг із казанця риб’ячу голову й кинув Рябкові. Насипав у миску юшки й подав — найперше! — блакитній гості:

— Хліб-сіль, Надійко.

Дівчина набрала в ложку, відсьорбнула.

— Ну й добра…

— їж, дочко, їж.

Дядько Петро насипав у миски юшку, а рибалки, що сиділи біля вогнища, куштували й одно хвалили його:

— Ну й мастак!

І Надійка раділа за дядька Петра.

— А куди це ви йшли? — спитав дівчину один рибалка.

— На полювання.

— На качок?
— Ні, на лисицю. Вона, злодюга, украла в нас півня, так ми з Рябком взялися їй відомстити.

— А-а-а, он як.

І Надійка розказала їм про все, навіть про те, як руда увігналася в воду.

— А я думаю, де то в щуки у животі лисячі вуха взялися. Аж он воно що! Лисиця увігналася в воду, щука її схопила і з’їла. Тільки вуха й лишилися.

Зненацька дівчина розплакалась.

— Що з тобою? — спитали рибалки.— Тобі лисички жалко?

— Ні. Пі-і-івника-а…

Рибалки зглянулись між собою.

— То півник же втік,— сказав дядько Петро.

— Утік? — осміхнулась.

— На берег полетів. Він такий молодець…

— Молоде-е-ець,— витирала кулачком сльози.

Тепер юшка була ще добріша.Їли — аж за вухами лящало.

Коли це Надійка кудись задивилася й заніміла. Рибалки занепокоїлись: чи не звірина там яка. Куди вона вгледілась? На вогнище, де щойно варилася запахуща юшка. Полум’я вже не було. Самий жар. Він трохи прижух, покрився сивуватим попелом. Та ось потягло вітерцем од ріки — і жар зажеврів, зажахтів, заіскрився.

— Жар-півень! Жар-півень! — підхопилася Надійка й ну пританцьовувати біля вогнища.— Жар-півень! Ви подивіться, як він горить. І хто його так намалював? Це ви, дядьку Петре? Я знаю, це ви. Тільки добра людина може так намалювати жар-півня.

Ой жар-жар, ой, жар-жар, жар-півень…

Рибалки попервах були не второпали, що до чого, а тоді зачудувалися: чи буває що в світі краще, як бачити щасливу дитину.

ДОДОМУ
А Рябко зірвався з місця, гавкнув і подався кудись.

— Куди ти, Рябко? — хтось із рибалок спитав та й сам помітив: од переправи ішли, верталися з літнього табору Надійчині батьки.

— Надійко! А хто то йде?

— Тато… Мама…— і побігла назустріч.

Тато підхопив її на руки, посадив на коника (собі на плечі) і-і — гей!.. А мама хоче по голівці погладити — не дістане. А Рябко увивається.

— Ну, як там корівоньки? — питає Надійка.

— Нагодовані, напоєні, подоєні,— каже мама.— А в тебе ж як?

Ідуть вони, а Надійка ні слова.

— Чого мовчиш, доню?
А вона задивилася на темну гору, задивилась, нічого не чує. І враз:

— Татку, жар-півень додому вертається!

— Що?

— Жар-півень додому вертається! Гляньте, гляньте,— і показала пальчиком на велике червоне сонце, що котилося по крутій горі.