TOU

Журавлів гаманець

Білоруські народні казки

Жили собі дід та баба. Не було в них ні дітей, ні якихось родичів, так собі і жили вдвох у хижці. Жили вони дуже бідно. Ще б пак! Були старі, літ по вісімдесят, а може, й більше. Дожилися до того, що і їсти нічого. Тільки тим і держалися, що дід нажебрає яких-небудь сухарів. Та ось діждалися вони весни-красни, баба діда й повчає:

– Діду, он люди все сіють, хоч би ти посіяв проса, у нас десь горщечок є! Хоч би ми, беззубі, на старості покуштували каші або кулешу теплого, а то ці сухарі вже набридли.

Дід послухав бабу і навесні посіяв просо. Посіяв і цілий тиждень не ходив дивитися на нього – чи зійшло воно, чи ні. Пішов наступного тижня – виросло просо аж до пояса. Підходить дід до свого проса й бачить: стоїть на ньому журавель, та великий-превеликий. Дід узяв палицю та й кинув на того журавля. Журавель знявся й полетів. Дивиться дід

на своє просо, аж воно геть усе потолочене, потоптане, поламане. Дід приходить додому та й каже бабі:

Оце, бабо, вродило нам просо, та не вдасться його спожити: унадився до проса журавель і прямо тобі косить, їсть геть усе витолочив, поламав!

– Ой, діду, а ти ж колись був стрільцем, візьми рушницю, почисть її та й убий журавля. Буде нам ще й м’ясо!

Дід послухав, узяв рушницю, почистив її і вранці пішов до проса. Приходить, а журавель уже там. Насправді ж то був не журавель, а змій. Тільки-но дід підійшов, як журавель перекинувся паном. Стоїть пан, аж сяє, з лиця хоч воду пий. І мовить той пан дідові:

– Стривай, дідусю, не вбивай мене!

А потім питає в нього:

– Це твоє, діду, просо?

– Моє!

– Що ж ти хочеш за своє просо?

Той дід злякався: бачить – отакий пан, а він простий селюк, голодранець, латаний, задимлений, як у кузні якійсь!

– Чого,– каже, я хочу? Нема в мене нікого – ні дітей, ні родичів – годувати мене нікому!

– Ну, дідусю, коли в тебе нікого немає й нікому тебе годувати, то йди за мною; як підеш ти зеленою стежкою, шовковою травою, вийдеш ти на галявину. Там буде мій двір. Тільки не йди ти на захід сонця до мого ганку, а зайди навпроти півдня. Там буде інший ганок: ти на нього і йди до мого дому. Там стоятиме вартовий; він спитає: «Куди ти йдеш?» А ти скажи: «До журавля». Він тебе пустить. А тут я, може, почую, а може, у вікно побачу – сам відчиню тобі двері і впущу до свого дому!..

Сказавши це, він зразу мах-мах! Зробилися в пана руки крилами, а ноги лапами. Він знявся й полетів. А дід пішов зеленою стежкою, шовковою травою. Іде він, іде – виходить на галявину й бачить перед собою будинок. Така будівля, що ні уявити, ні пером описати, тільки в казці розказати – так і сяє! Підходить дід до будинку, ступає на той ганок, що з півдня, а тут журавлів вартовий:

– Ти куди це,– каже,– йдеш, волоцюго? Хіба ти гідний тут швендяти?

А журавель почув та стук-стук: відчиняє одну кімнату, а потім другу:

– А йди-но, йди сюди!

Тут вартовий відскочив набік. А дід пройшов одну кімнату, потім другу, входить до третьої. Журавель посадив його в крісло і поставив йому їсти, пити, вина всякого, меду, фруктів – тільки молока пташиного й не було. Пригостив того діда, а потім і питає:

— То що ти, дідусю, хочеш за своє просо?

– Мій паночку, мій золотенький, не можу сказати: що ваша ласка, те й дасте!..

Пішов пан у другу кімнату, виносить йому гаманець. І каже:

– Ну, діду, коли ти, йдучи дорогою, захочеш їсти, то скажи: «Гаманець, гаманець, дай мені пити, їсти!» Він відкриється, і з того гаманця буде і стіл, і крісла, і ті самі страви, що ти в мене їв. А як наїсися, нап’єшся, тоді скажи: «Питво, їжа, ховайся в гаманець!» Воно все поховається, а ти згорни гаманець і йди додому. Тільки по багато не пий, бо нап’єшся і хтось украде гаманець!..

Той дідусь, ідучи додому, захотів спробувати: чи воно справді так буде, як журавель наобіцяв. Пройшовши півшляху, він сів, витягнув гаманець, відкрив його та й каже: «Гаманець, гаманець! Щоб мені було пити, їсти». І тут відразу ж з’явилося щось таке, як світлиця, аж сяє; і відкрилося питво, їжа. Дід той покуштував сього-того потрошечку, потім каже: «Питво, їжа, ховайся в гаманець!» Усе й заховалося. Приходить він до свого села, до свого дому. Заходить до хижки та:

– День добрий,– каже,– чи жива тут моя баба?

– А жива, дідусю! А ти чи живий?

– Я живий, здоровий!

– А я вже думала, що тебе чи вовки з’їли, чи ведмеді задавили, у мох затягнули, загребли і колоддям навернули!

– Ні, бабусю: вовки не з’їли, ведмеді не задавили, а приніс я хліба-солі, вистачить нам до самої смерті! Сідай-но, бабо, за стіл, і я сяду, може, ти з місяць не їла. Буде нам що їсти-пити!

– Що ти, дідусю? Звідки ти візьмеш пити-їсти?

– Сідай-но, дивись!

Сіли вони за стіл, витягнув дід гаманця, поклав на стіл. А стіл той такий убогий, сказано – злидні. Відкрив дід гаманець:

– Ну, гаманець, гаманець! Щоб було нам пити, їсти!

І тут усе із неба впало! То була вбога хатина, а тут стали світлиці – може, ніде нема таких. І різні-різні напої-наїдки: тут і вина, і лемішка, пироги – всього було. Баба дуже здивувалася!

– Ой, леле! Звідки все це? Звідки ти це взяв?

То ось, бабо: як послала ти мене вбити журавля, я пішов до свого проса, а він уже там. Тільки я примостився, щоб його вбити, а він перекинувся паном, та таким паном, що весь аж сяє. «Що ти,– каже,– хочеш з мене за своє просо?» А я йому: «У мене немає нікого, годувати мене нікому!» Тоді він і каже: «Іди ти до мене в мій двір зеленою стежкою, шовковою травою, там я тобі віддячу!» Пішов я туди, до нього з двір, він мене нагодував, напоїв і дав оцей гаманець. Ну і з цього гаманця нам усе відкривається.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Білоруські народні казки”
Видавництво “Веселка”, м. Київ, 1987р.
Упорядкування – Григорій Півторак.
Ілюстрації – Катерина Штанко

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: