Жива парасолька

В давні часи славився на всю округу майстер Хікоїті— ніхто краще за нього не вмів парасольки робити. А одна парасолька була у Хікоїті чарівною. Тільки дощ почнеться – вона сама собою відкриється, скінчиться дощ – парасолька сама собою закриється. Стояла ця парасолька на даху будинку Хікоїті, і всі по парасольці про погоду дізнавалися. Приносила та парасолька людям радість. Багато різних історій ходило по окрузі про парасольку Хікоїті.

Почув про парасольку князь, здивувався:

— Що за чуда в моєму князівстві творяться!

І послав слуг дізнатися, що це за парасолька така.

Прийшли слуги до села і стали випитувати:

— Чи правда, що у Хікоїті є жива парасолька?

— Правда,— відповідають їм,— зовсім жива.

Вернулися слуги до замку, розповіли про все князеві:

— Чудеса, та й годі. Парасолька у Хікоїті і справді жива.

Знову відправив князь слуг у село. Прийшли вони до Хікоїті і кажуть:

— Дуже вподобав князь твою живу парасольку і  хоче її в тебе купити.

— Не можу я парасольку продати,— відповів Хікоїті,— парасолька ця –

найдорожче, що є в моїй хаті. Не можу я з нею розлучитися.

— Та як ти смієш, негіднику, самому князеві суперечити! – закричали слуги.

— Так і передайте князеві,— твердо сказав Хікоїті,— парасолька не продається.

Повернулися слуги, про все розповіли господареві. Розсердився князь:

— Треба змусити Хікоїті парасольку продати. Дуже хочу я сам милуватися живою парасолькою. Візьміть із скарбниці стільки, скільки в руках нести зможете і заплатіть цьому майстру.

Знову прийшли княжі слуги до Хікоїті, цілими жменями золото несуть. А майстер свого рішення не міняє.

Стали слуги щодня приходити до Хікоїті. Нарешті погодився майстер — Гаразд, віддам вам парасольку,— каже,— тільки послухайте, як за нею треба доглядати…

— Та що там слухати,— буркнули слуги,— гроші одержав і мовчи.

Зітхнув Хікоїті: робити нічого. Але дуже не хотілося майстру віддавати парасольку у злі руки. Зняв він із даху живу парасольку і сховав її, а слугам дав звичайну.

Схопили слуги парасольку і поспішили до князя.

— О, нарешті! — зрадів князь і поклав парасольку на найпочесніше місце.

Стали князь та його слуги чекати, коли дощ піде. Чекали, чекали, нарешті, за дев’ять днів дощ закапав — кап-кап, кап-кап.

– Гей, парасолька, відкрийся! — наказав князь, а всі посідали навколо, чекають — зараз парасолька відкриється, зараз відкриється…

Дощ почав стихати, а парасолька так і не розкрилася.

Розсердився князь, велів привести Хікоїті.

— Ось помилуйся, Хікоїті! — каже.— Що це означає? Дощ іде, а парасолька не розкривається! Ти часом не обдурив мене?

— Що ж ти, князю, наробив! — заволав Хікоїті.— Ти, мабуть, дуже голосно при ній розмовляв.

—А що? – Не зрозумів князь.

— Не любить жива парасолька, коли при ній кричать.— Взяв Хікоїті парасольку на руки і заголосив:

— тебе морили тут, не напували, не годували та ще й кричали! Ось ти й померла.

Стоять князь і слуги, від несподіванки оніміли і не знають, що відповісти.

Хоч і жива парасолька була, але щоб парасольку годувати… Такого ще ніхто не чув!

Залишилася парасолька у князя лежати на почесному місці.

І ніхто у замку так і не побачив, щоб парасолька сама під час  дощу відкрилася.