TOU

Зірка, у грудях якої щось стукало

Гроздана Олуїч

Однієї прозорої літньої ночі засперечалися зірки, яка з них найніжніша, найяскравіша, найпрекрасніша.
Що тут скажеш? Як вибрати одну зі стількох молодих красунь, на кого надіти корону Краси?

Покликали зірки Місяця за суддю, але той відмовився. На серпневому небі всі зірки були для нього однаково
гарні, в кожну йін був закоханий і за кожну готовий був злетіти на сьоме небо чи стрибнути в саме пекло.

Небесні красуні не розуміли, що бути закоханим у весь Зоряний гурт не менша мука, ніж воювати з усім світом. Місяць збентежено ковзнув до західного окрайку неба, пояснивши відмову тим, що йому неодмінно треба бути на весіллі в світлячка.

У зірок від розчарурання навіть подих перехопило. Нарешті мудра Зоряниця згадала:

— Давайте покличемо Стрільця, нехай він розсудить!

У своїй першості Зоряниця не сумнівалася. Першу красуню все небо знає, але треба, щоб хтось сказав про це і всім оцим дурненьким зіркам. Різко і невдоволено підняла Зоряниця голову: Місяць і цього разу її обдурив…

Опустила Зоряниця голову, небесний вітер сплутав їй волосся. З нетерпінням чекала вона вироку Стрільця. Але й Стрілець переказав, що не прийде. У небесному чагарнику з’явився золоторогий олень — не може ж він пропустити такої нагоди.

Велику Ведмедицю і кликати не варто. Все одно не прийде, а якщо й прийде — то ще невідомо, чи не захрумтить у її щелепах якась необережна зірочка. Що ж робити? Висували зірки на суддів то одну, то іншу зі своїх сестричок. Але то кандидатка сама не погоджувалася, то інші доходили висновку, що є достойніші…

Врешті-решт хтось пригадав, що в сузір’ї Кампедур живе мудра Тау Ка, яка пам’ятає навіть народження неба. Проте, як послати вісточку в сузір’я Кампедур до мудрої Тау Ка, що живе в найглибшій небесній печері й знає більше за всіх зірок на світі, разом узятих?

Думали зірки, гадали — в небі від їхніх роздумів раз у раз блискавиці спалахували — але так і не вирішили, кого послати вісницею до Тау Ка… Шепотілися зірки, шепотілися і тим часом опускалися дедалі нижче до землі, ставали дедалі яскравішими й мінилися, мов пелюстки срібної квітки.

— Глянь-но, світляки! — вигукнула лучна анемона.

— Глянь-но, душі праведників! — перехрестився старий рибалка.

— Глянь-но, дукати! — сплеснув у долоні скнара.

А зірки опустилися зовсім низько до землі, аби краще її роздивитися. Нараз одна із зірок згадала, що вони вже давненько не купалися в озері.

Яка спокійна гладінь озера! Які ніжні й прекрасні віти верб, стеблинки трав, політ світлячків! Ніччю, сповненою духмяних запахів лучних трав, зірки, мов срібні метелики, опускалися на озеро. Зірка, яка першою потрапила на його берег, почула дивний тоненький звук і здивувалася. У своєму небесному саду вона багато чого бачила й чула, а проте голос сопілки їй був незнайомий. Звідкіля він? Куди лине?

Стримуючи подих, тихесенько підкралася Зірка до того місця, звідки долинали звуки, й бачить — Пастушок, грає на сопілці й піснею своєю заколисує вітер і очерет, принаджує рибу.

Задивилася Зірка на юнака, не дихає, не зворухнеться. Якби він закинув вудку, то миттю упіймав би її на гачок. Але юнак не повертається, не дивиться на Зірку. Знає: хто прийме в серце Зірку небесну, душу свою згубить! Однак не слухаються його власні очі! Срібляста й ніжна Зірка, гарніша від найпрекраснішої дівчини в селі, наближалася до нього світлою хмаркою; уже на обличчі своєму він відчуває її подих, пізно рятуватися втечею. ,

— Пограй ще трохи! — попросила Зірка, а озеро заблищало сріблом. Хіба міг він їй відмовити? Зникнути з її очей?

Заграв юнак так тихенько, що ліс затамував подих, а всі зірки висипали на небо. Зірочка завмерла, наче зачарована, стояла й слухала, не дихаючи й заплющивши очі. Тільки коли край неба на сході порожевішав, вона розплющила очі й прошепотіла:

— Мені вже час!

Чи почув юнак її шепіт? Хто знає. З тієї ночі, варто лише було засвітитися небесному саду, як Зірка спускалася до озера й слухала голос сопілки з безмовною ніжністю й пристрастю. А якщо юнак стомлювався грати, вона клала його голову собі на коліна, накривала водоспадом своїх кіс і чекала хвилини, коли на плесі озера, мов рожеве лататтячко, з’являться перші промінці сонця.

Тоді вона обережно спускала голову юнака зі своїх колін, ніжно цілувала його і приєднувалася до своїх сестричок. Чи приходила мудра Тау Ка, що діялося у пістрявому небесному саду, вона не знала і ні в кого
не питала. З нетерпінням чекала вона лише ночі, аби знову спуститися до озера. Стурбувалася могутня Мати зірок.

— Доню, ти десь довго пропадаєш…— дорікнула вона Зірці.— Візьмися за розум і роби те, що роблять усі твої
сестри. Світ людей і світ зірок поєднати не можна.

Зірочка тихесенько зітхнула. Дитячі забавки сестер її не цікавили, суперництво Зоряниці й Місяця — також. Навіть про небесну лань вона перестала турбуватися, а дрібні сварки й суперечки зірок дратували та стомлювали її.

«Знали б вони про очі юнака! Знали б вони про озеро й тишу, що сріблястим лебедем опускається на нього, як тільки від сутінків почорніють віти верб! Знали б вони про сопілку!» — подумала Зірка, і по всьому її тілі розлилося тепло, а в грудях щось почало стукати.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: