ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Зіронька

Захаріас (Цакаріас) Топеліус

Сніг виблискував, північне сяйво сипало спа­лахами, зорі яскраво сяяли в небі.

Був Святвечір. Лапландець їхав у санях, за­пряжених оленем почерез пустельні гори, услід за ним правила саньми його дружина. Лапланд­цеві подобалася їзда, він час від часу озирався за дружиною, яка самотньо щулилася у своїх ма­леньких санчатах – олені не могли тягнути одразу двоє саней. Дружина тримала в обіймах немовля. Вона запхала дитинча в товсту муфту з оленячої шкіри, але їй важко було правити оленем, пригортаючи маля.

На перевалі, звідки починався шлях униз, їх перестріли вовки. То була велика зграя, сорок, а може, й п’ятде­сят сіроманців – на таку часто можна натрапити взимку в Лап­ландії. Вовкам не пощастило вполювати жодного оленя, вони вили від голоду, тож миттю кинулися навздогін лапландцеві та його дружині.

Коли впряжені в сани олені помітили пере­слідувачів, вони щодуху рвонули навтьоки, вихо­ром помчали униз з гори. То була запаморочлива скажена гонитва, сани раз у раз переверталися догори дриґом, розтинаючи снігові замети. Обом лапландцям не вперше доводилося так мчати; хоч сніг позаліплював вуха та очі, вони міцно вчепилися в сани. Та раптом на одному з закрутів лапландка виронила з рук немовля. Даремно кри­чала вона, намагаючись спинити оленя, той добре знав, що вовки наступають йому на п’яти. При­щуливши вуха, олень помчав ще прудкіше, аж кістки хрумтіли в його ногах, неначе хтось лус­кав горіхи. За мить олені та сани опинилися далеко від того місця, де згубилося дитя.

Дитинча лежало в сніговому заметі, загорне­не в оленячу муфту, й глипало на зорі. Вовки не забарилися. Спеленане немовля не могло поворухнути ні ручкою, ані ніжкою, воно не плака­ло, лише мовчки дивилося на вовків. Невинні оченята дитини мали дивовижну силу. Голодні хижаки спинилися, мов укопані, не відважу­ючись навіть торкнути маля. Якийсь час вони стояли непорушно, вражено розглядаючи дитин­ча, а потім враз підхопилися й кинулися слідами оленів, продовжуючи гонитву. Немовля зали­шилося самотнє посеред могутніх диких гір. Во­но дивилося на зорі, а зорі дивилися на нього. Міріади незмірно великих розкішних далеких сонць, що мерехтіли на нічному небесному шатрі, здавалось, змилосердилися над беззахисним ди­тям, що лежало в снігу. Вони так довго зазирали йому в вічі, і дитинча так довго дивилося на них, що зоряне світло осіло в дитячих очах. Маля, на­певно, замерзло би на смерть, якби Господь не роз­порядився так, що тим самим шляхом простував інший подорожній. То був фінський новопоселе­нець з місцевості поблизу Енаре. Він повертався додому з сіллю та мукою на Різдво з норвезького містечка Вадсьо, знайшов немовля і поклав до себе в сани.

Фін прибув до свого хутора різдвяного ранку, коли дзвони церкви задзвонили до утрені.

Він заніс дитя до теплої хати й передав своїй дружині.

–  Ось тобі різдвяний подарунок, Лісо, – ска­зав він, обтрушуючи іній з темного волосся. А тоді розповів, як знайшов немовля.

Дружина новопоселенця вийняла дитинча з оленячої муфти і напоїла теплим молоком.

–        Господь послав нам тебе, бідолашна дитинко, – мовила вона. – Як же ти на мене дивишся! Якщо ти не маєш ні тата, ні мами, то Симон
Сорса стане твоїм батьком, а я – матір’ю. Сімму, Палте і Матте зрадіють сестричці. Цікаво, чи ти хрещена?

– Навряд, – озвався Симон Сорса. – Лапландці живуть далеко від церков та священиків, а тому довго чекають нагоди, щоб охрестити вже цілий виводок  дітей.  Діти  часто  самі  їдуть  до  священика, тримають його за руку й промовляють “амінь”,  коли  він  здійснює обряд хрещення. Онде дзвонять до утрені, тож ліпше не гаяти часу, взяти маля й відразу охрестити.

Дружина визнала слушність чоловікових слів, тож знайду нарекли Елісабет на честь названої матері.

Священика вразило, що оченята дитини зася­яли, мов зорі, коли він її благословив. Уже зго­дом він сказав жартома:

– Слід було би назвати тебе Зіронькою, а не Елісабет.

Дружина Симона вважала, що християнинові негоже так мовити, і про все розповіла чоловікові. Але Симон Сорса теж помітив зоряний блиск в оченятах знайди і вирішив, що нічого поганого немає в тому, аби дівчинка мала ще одне ім’я.

– Що ти таке кажеш! – не погоджувалася Ліса. – Не смій наділяти дитину чарами, хай вона й лапландське дитя, а лапландці, як відомо, усі ворожбити. Сімму, Палте і Матте мають такі самі гарні сірі очі, як вона карі. Якщо вже хочеш дати їй пестливе ім’я, то ліпше називай Котиком.

Фін не хотів сердити дружину і вдав, наче за­був нове ім’я. Однак слова священика рознеслися селом, і з того дня сусіди почали кликати доню-знайду Симона та Ліси Зіронькою.

Дівчинка виростала з трьома зведеними бра­тами: вона – тендітною та гожою, а троє хлопців – міцними та дужими. Зіронька мала чорне волосся й карі очі, як більшість лапландських дітей; од­нак малі лапландці нерідко бувають запальними та впертими, немов негренята, Зіронька ж була спокійною, тихою і мовчазною. Четверо дітей доб­ре ладнали поміж собою, хоча хлопчиська інко­ли жартома смикали її за коси. Симон Сорса та Ліса однаково любили усіх дітей, їм добре велося в житті, до того ж, ніхто не розшукував Зіронь­ку.   Хіба  могли  лапландець  та  його  дружина сподіватися, що вовки пощадили їхню маленьку донечку?

Зіроньці ще й трьох рочків не виповнилося, як названа матір почала помічати в ній щось незбагненне. З дитячих оченят променіла диво­вижна нездоланна сила. Дівчинка ніколи не су­перечила і ніколи не захищалася, коли старші хлопчики дражнили її; їй досить було раз глянути на них, і вони миттю виконували будь-яку її за­баганку. Чорна кішка з іскристими очицями не наважувалася подивитися малій у вічі; брунатний кошлатий пес Кетту, зустрівшись з нею поглядом, відразу переставав гавкати і гарчати. Названій матері навіть якось привиділося, ніби очі Зіроньки світяться у темряві. Одного разу, коли в горах ша­леніла заметіль, Зіронька прошмигнула на поріг і – неймовірно! – немов приборкала негоду, бо за кілька хвилин усе вщухло.

Хоч як дружина фіна любила малу знайду, такі чудасії їй зовсім не подобалися.

– Не дивися на мене! – казала вона іноді роз­дратовано. – Мені здається, ти собі придумала, ніби можеш бачити мене наскрізь.

Зіроньці ставало від тих слів прикро до сліз, вона опускала погляд, не розуміючи в чому її про­вина, чому кохана мама на неї гнівається.

Тоді названа матір лагідно гладила її по щоці: – Не плач, Лісонько, не твоя вина, що ти лап­ландська дитина…

Одного дня – Зіроньці на той час вже випов­нилося три роки – дружина фіна-новопоселенця пряла вовну і думала про свого чоловіка, який подався у мандри на закупи.

Раптом вона згадала, що його кінь загубив ліву задню підкову.

Дівчинка сиділа у кутку і скакала верхи на лавці, наче на коні. Зненацька вона мовила до лавки:

–        Мама гадає, що ти загубив ліву задню під­кову.

Жінка покинула прясти і вражено запитала:

–        Звідки ти знаєш?

–        Лісонька бачить, – відповіла мала. Жінці стало трохи не по собі, але вона вдала, ніби нічого не трапилося, лише вирішила з тієї миті ліпше пильнувати за дитиною.

Кілька днів по тому у їхній хатині ночував один чоловік, а вранці господиня помітила, що зник золотий перстень, який лежав на столі. У крадіжці запідозрили гостя, обшукали весь його одяг, але персня не знайшли.

Тут прокинулася Зіронька, здивовано глип­нула на чоловіка і сказала:

–        Він має персня у роті…

Так воно й було; чоловіка вигнали з хати, а дружина фіна знову вдала, ніби нічого не трапи­лося.

Минув час. Палте захворів на кір, і священик прийшов його оглянути, бо визнавався ще й на лікарській справі. Матір мала у коморі двох сві­жих лососів і вагалася, якого ж віддати свяще­никові – більшого чи меншого.

–        Віддам меншого, цього буде достатньо, – ви­ рішила врешті вона.

Зіронька сиділа в кутку зі щіткою на колінах і бавилася, ніби щітка хвора. Потім причалапав віник – священик. Дівчинка запитала у віника:

–        Якого лосося тобі дати – більшого чи меншого? Дам меншого, цього буде достатньо…

Це почула названа матір Зіроньки, і кожне слово гострою голкою боляче шпигнуло її в серце. Коли священик пішов, жінка не змогла стримати свого гніву:

– Бачу, що чари ніколи з тебе не вийдуть, лапландське поріддя! Більш не дивитимешся на мене своїми відьомськими очима! Житимеш у льоху під хатою, лише раз на день виходитимеш попоїсти, та й то з зав’язаними грубою хусткою очима, щоб не могла пронизувати людей поглядом, аж доки диявольські чари тебе не покинуть!

Жорстоко було так поводитися з бідолашним малям, яке ніколи нікого не скривдило, але фінова жінка була забобонною, як чимало інших лю­дей, і мала тверде переконання, що всі лапландці ворожбити.

Тому вона замкнула Зіроньку в темному льосі, однак дала їй одяг, їжу та постіль, щоб дитина не мерзла й не голодувала. Зіронька мала все, окрім свободи, любові, близьких людей та денного світла.

Господаря не було вдома, а Зіронька сиділа під замком. Прикро, однак дівчинка не нудьгу­вала. Вона знайшла собі товариство: старого ціп­ка, розбитого дзбанка, полінце, дерев’яну скипку та скляну бутлю з відбитим горлечком. Ціпок правив їй за тата, дзбанок – за маму, полінце, скіпка та бутля – за трьох названих братів. Усі, окрім ціпка, мешкали в порожній кадці, і мали свої обов’язки. Зіронька їм співала, а миші та щурі слухали її спів.

По сусідству з новопоселенцями мешкала жін­ка на ймення Мюрра. У день напередодні Різдва обидві жінки сиділи у господі фіна й базікали про ворожбитські вміння лапландців. Господиня плела вовняні рукавички, Сімму пересипав мідні монети, Палте колов цеглину, а Матте зв’язував мотузкою кішці лапи. Тієї миті з льоху долинув спів Зіронька, яка колисала полінце:

Мама плете рукавички

З овечої вовни,

Сімму монетки рахує –

В подолі їх повно,

Палте дробить цеглину до лавки,

Матте киці позв’язував лапки,

Світить місяць на небі,

Тобі спатоньки треба.

–     Що це там лапланденя співає у льоху? – за­питала Мюрра.

–     Колискову своїм забавкам у кадці, – відпо­віла Ліса.

–     Але ж вона крізь підлогу бачить усе, що ми робимо, – здивувалася Мюрра. – Навіть бачить у темряві льоху, як світить місяць!

–     Та де там бачить! – роздратовано вигукнула господиня. – Хай простить мені дитя, але вона чаклунка!

– Я знаю, чим зарадити, – озвалася підступ­на Мюрра. – Зав’яжіть їй очі сімома вовняними хустками, а на ляду над льохом покладіть сім ма­траців, тоді вона нічого не зможе побачити.

– Спробую, – зраділа Ліса і зробила так, як радила їй сусідка.

За якийсь час надворі зовсім стемніло, зблисли зорі, двома рожевими дугами спалахнуло в небі північне сяйво.

Знову з льоху долинув спів Зіроньки:

Сяють малесенькі зорі

В тихе таке надвечір’я,

Гордо здіймаються гори

В світлі далеких сузір’їв.

Спалах північного сяйва

Серце моє зігріва.

Зіроньки, любі сестриці,

Близько уже до Різдва.

–     Ні, ви лишень послухайте! – обурилася Мюрра. – Вона бачить північне сяйво і зорі на небі! Про злоснішу відьмачку, як твоя знайда, я ще й не чула!

–     Таке неможливе! – скрикнула господиня. – Піду-но я до льоху!

Фінова дружина зійшла в льох, відкинувши з ляди сім матраців, обмацала сім вовняних хусток на очах Зіроньки і вражено запитала:

–     Невже ти бачиш зорі?

–     О так, – відповіла Зіронька. – Багато – багато! Надворі так ясно, матусю! Ось-ось надійде Різдво!

Жінка піднялася нагору й про все розповіла сусідці.

–     Не бачу іншої ради, як викопати глибоку на сім метрів яму під льохом, покласти дівчисько туди й засипати яму піском. Це вже напевно допоможе! – порадила Мюрра.

–     Ні, – заперечила Ліса. – Цього я не робити­му! Мені шкода дитини, та й боюся, що мій чоловік засмутиться, почувши про таке.

–     То віддайте дитину мені, – наполягала Мюр­ра. – Я відвезу її назад до Лапландії.

–     Лишень не заподійте їй жодної шкоди, – по­просила Ліса.

–     Що поганого я можу їй заподіяти? – зниза­ла плечима сусідка. – Відвезу туди, звідки вона родом та й по всьому.

Сусідка взяла дівчинку, міцно спеленала в ста­ре оленяче хутро і віднесла в гори. Там поклала Зіроньку в сніг та й пішла собі геть, примовля­ючи:

–        Я дотримала обіцянки. Якщо вона прийшла з снігової кучугури, то там їй і місце.

Зіронька лежала в оленячому хутрі в снігу і дивилася на зорі. Знову була різдвяна ніч, як і три роки тому, знову міріади незмірно великих розкішних далеких сонць співчутливо дивилися вниз на невинне дитя. Вони зазирали їй у вічі, у її дитяче серденько і бачили там лише доброту і лас­ку. Очам дівчинки додалося ще більше дивовижного блиску, вона змогла побачити ще більше, ніж раніше, зором полинула крізь зоряні плеса аж до невидимого людському окові Господнього трону, де ангели витали, розносячи послання мільйонам світів у безкрайому царстві Творця. І ніч була яс­на та мовчазна, сповнена німого благоговіння. Ли­ше північне сяйво розсипалося спалахами в небі, вигнувшись дугою над голівкою Зіроньки.

На світанні різдвяного ранку, доки діти ще спали в хаті, повернувся з мандрівки господар. Обняв дружину, струсив іній з темного чуба і поцікавився, як ведеться дітям. Дружина роз­повіла про те, що Палте захворів на кір, але вже одужав, а Сімму й Матте здорові, круглі та пух­кенькі, мов пшеничні булки.

–     А Зіронька як? – запитав Симон Сорса.

–     Добре, – відповіла дружина, потерпаючи від страху перед чоловіком, та й нечисте сумління не давало їй спокою.

–        Треба її гарно доглядати, – вів далі господар. – Цієї ночі, коли я спав у санях, наснився мені сон, ніби зірка впала мені в сани і мовила:
“Візьми мене, лелій, бо я принесу благословення твоєму домові!” Та ледь я простягнув до неї руку, вона зникла. Я прокинувся і почав згадувати, як
Боже благословення не покидало наш дім і спри­яло всім нашим починанням упродовж трьох років, відколи ми врятували чуже дитинча. Рані­ше невдачі переслідували нас, ми були бідними й недужими, наші ниви вимерзали, ведмеді забира­ли наших корів, а вовки – овець. Але потім життя налагодилося, і все тому, що Господь милостивий до милосердних людей, його ж ангели понад усе охороняють невинних діток.

Від тих слів жінці знову закололо серце, але вона не наважилися признатись чоловікові, що вчинила. Тим часом прокинулися хлопчики, бать­ко схопив їх в обійми, щасливий, що вони дужі та здорові. Погойдавши синочків у себе на колінах, він поцікавився:

–     А де ж Зіронька?

–     Мама замкнула її у льосі, – озвався Сімму.

–     Мама зав’язала їй очі сімома вовняними хуст­ками і прикрила ляду льоху сімома матрацами, – додав Палте.

–     Мама віддала її сусідці, а Мюрра віднесла Зіроньку в гори, – вихопився й собі Матте.

Симон Сорса побагровів від гніву, а його дру­жина пополотніла і ледь вимовила:

–        Вона лапландська дитина, а лапландці вмі­ють чаклувати!

Чоловік нічого не сказав, хоч який він був утом­лений, подався просто до стайні й знову запряг коня у сани. Спершу він заїхав до сусідки, пово­лік її до саней та змусив показати місце, де вона покинула дівчатко. На перевалі вони залишили сани і далі на лижвах рушили засніженими уще­линами. Дійшовши до того місця,  де Мюрра покинула Зіроньку, вони побачили тільки маленьку ямку від дитячого тільця, віддалік у снігу виднілися сліди лижв, однак самої дівчинки ніде не було видно – зникла. Що вже вони її шукали, довелося врешті-решт повертатися з нічим додо­му. Симон йшов попереду, за ним плелася Мюрра. Раптом він почув крик, обернувся на ходу, бо лижви стрімко несли його вниз, і побачив, як зграя голодних лапландських  вовків роздирає Мюрру. Симон ніяк не міг прийти їй на поря­тунок, здолати стрімкий схил було нелегко. Коли ж він таки видряпався нагору, від Мюрри вже й сліду не зосталося. Сумний та невеселий, Симон повернувся додому і увійшов до хати саме тієї миті, коли церковні дзвони задзвонили до утрені.

Дружина Симона сиділа, проливаючи гіркі сльози каяття, не зважуючись іти до церкви, щоб помолитися Богові, бо коли вона вранці пішла до кошари годувати овець, застала там повну руїну – вовки вламалися уночі до кошари й подерли всіх овечок до одної.

– Це кара на наші голови, – зітхнув Симон. – Збирай, матусю, дітей до церкви. Господь нам зараз потрібний більше, ніж будь-коли – маємо відмолити великий гріх…

З того дня ніхто більше нічого не чув про Зіроньку. Судячи зі слідів від лижв неподалік міс­ця, де лежала дівчинка, можна припустити, що якийсь подорожній, проваджений добрим анге­лом, знайшов дитину і взяв зі собою. Хочеться вірити, що так воно й сталося, але ніхто не знає, ким був той подорожній, куди відвіз Зіроньку і де тепер її нова домівка – будемо сподіватися, ліпша, ніж попередня, – до якої вона принесе Боже благословення і де їй дозволено буде бачити більше, ніж бачать прості люди.

 

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Подарунок морського царя”

Збірка фінських казок

Захаріас Топеліус

Видавництво: “Видавництво Старого Лева”

Львів, 2008 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: