TOU

Зіронька

Захаріас (Цакаріас) Топеліус

Сніг виблискував, північне сяйво сипало спа­лахами, зорі яскраво сяяли в небі.

Був Святвечір. Лапландець їхав у санях, за­пряжених оленем почерез пустельні гори, услід за ним правила саньми його дружина. Лапланд­цеві подобалася їзда, він час від часу озирався за дружиною, яка самотньо щулилася у своїх ма­леньких санчатах – олені не могли тягнути одразу двоє саней. Дружина тримала в обіймах немовля. Вона запхала дитинча в товсту муфту з оленячої шкіри, але їй важко було правити оленем, пригортаючи маля.

На перевалі, звідки починався шлях униз, їх перестріли вовки. То була велика зграя, сорок, а може, й п’ятде­сят сіроманців – на таку часто можна натрапити взимку в Лап­ландії. Вовкам не пощастило вполювати жодного оленя, вони вили від голоду, тож миттю кинулися навздогін лапландцеві та його дружині.

Коли впряжені в сани олені помітили пере­слідувачів, вони щодуху рвонули навтьоки, вихо­ром помчали униз з гори. То була запаморочлива скажена гонитва, сани раз у раз переверталися догори дриґом, розтинаючи снігові замети. Обом лапландцям не вперше доводилося так мчати; хоч сніг позаліплював вуха та очі, вони міцно вчепилися в сани. Та раптом на одному з закрутів лапландка виронила з рук немовля. Даремно кри­чала вона, намагаючись спинити оленя, той добре знав, що вовки наступають йому на п’яти. При­щуливши вуха, олень помчав ще прудкіше, аж кістки хрумтіли в його ногах, неначе хтось лус­кав горіхи. За мить олені та сани опинилися далеко від того місця, де згубилося дитя.

Дитинча лежало в сніговому заметі, загорне­не в оленячу муфту, й глипало на зорі. Вовки не забарилися. Спеленане немовля не могло поворухнути ні ручкою, ані ніжкою, воно не плака­ло, лише мовчки дивилося на вовків. Невинні оченята дитини мали дивовижну силу. Голодні хижаки спинилися, мов укопані, не відважу­ючись навіть торкнути маля. Якийсь час вони стояли непорушно, вражено розглядаючи дитин­ча, а потім враз підхопилися й кинулися слідами оленів, продовжуючи гонитву. Немовля зали­шилося самотнє посеред могутніх диких гір. Во­но дивилося на зорі, а зорі дивилися на нього. Міріади незмірно великих розкішних далеких сонць, що мерехтіли на нічному небесному шатрі, здавалось, змилосердилися над беззахисним ди­тям, що лежало в снігу. Вони так довго зазирали йому в вічі, і дитинча так довго дивилося на них, що зоряне світло осіло в дитячих очах. Маля, на­певно, замерзло би на смерть, якби Господь не роз­порядився так, що тим самим шляхом простував інший подорожній. То був фінський новопоселе­нець з місцевості поблизу Енаре. Він повертався додому з сіллю та мукою на Різдво з норвезького містечка Вадсьо, знайшов немовля і поклав до себе в сани.

Фін прибув до свого хутора різдвяного ранку, коли дзвони церкви задзвонили до утрені.

Він заніс дитя до теплої хати й передав своїй дружині.

–  Ось тобі різдвяний подарунок, Лісо, – ска­зав він, обтрушуючи іній з темного волосся. А тоді розповів, як знайшов немовля.

Дружина новопоселенця вийняла дитинча з оленячої муфти і напоїла теплим молоком.

–        Господь послав нам тебе, бідолашна дитинко, – мовила вона. – Як же ти на мене дивишся! Якщо ти не маєш ні тата, ні мами, то Симон
Сорса стане твоїм батьком, а я – матір’ю. Сімму, Палте і Матте зрадіють сестричці. Цікаво, чи ти хрещена?

– Навряд, – озвався Симон Сорса. – Лапландці живуть далеко від церков та священиків, а тому довго чекають нагоди, щоб охрестити вже цілий виводок  дітей.  Діти  часто  самі  їдуть  до  священика, тримають його за руку й промовляють “амінь”,  коли  він  здійснює обряд хрещення. Онде дзвонять до утрені, тож ліпше не гаяти часу, взяти маля й відразу охрестити.

Дружина визнала слушність чоловікових слів, тож знайду нарекли Елісабет на честь названої матері.

Священика вразило, що оченята дитини зася­яли, мов зорі, коли він її благословив. Уже зго­дом він сказав жартома:

– Слід було би назвати тебе Зіронькою, а не Елісабет.

Дружина Симона вважала, що християнинові негоже так мовити, і про все розповіла чоловікові. Але Симон Сорса теж помітив зоряний блиск в оченятах знайди і вирішив, що нічого поганого немає в тому, аби дівчинка мала ще одне ім’я.

– Що ти таке кажеш! – не погоджувалася Ліса. – Не смій наділяти дитину чарами, хай вона й лапландське дитя, а лапландці, як відомо, усі ворожбити. Сімму, Палте і Матте мають такі самі гарні сірі очі, як вона карі. Якщо вже хочеш дати їй пестливе ім’я, то ліпше називай Котиком.

Фін не хотів сердити дружину і вдав, наче за­був нове ім’я. Однак слова священика рознеслися селом, і з того дня сусіди почали кликати доню-знайду Симона та Ліси Зіронькою.

Дівчинка виростала з трьома зведеними бра­тами: вона – тендітною та гожою, а троє хлопців – міцними та дужими. Зіронька мала чорне волосся й карі очі, як більшість лапландських дітей; од­нак малі лапландці нерідко бувають запальними та впертими, немов негренята, Зіронька ж була спокійною, тихою і мовчазною. Четверо дітей доб­ре ладнали поміж собою, хоча хлопчиська інко­ли жартома смикали її за коси. Симон Сорса та Ліса однаково любили усіх дітей, їм добре велося в житті, до того ж, ніхто не розшукував Зіронь­ку.   Хіба  могли  лапландець  та  його  дружина сподіватися, що вовки пощадили їхню маленьку донечку?

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Подарунок морського царя”

Збірка фінських казок

Захаріас Топеліус

Видавництво: “Видавництво Старого Лева”

Львів, 2008 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: