TOU

Злидні

Василь Королів-Старий

Був собі один чоловік і жив він гарно та заможно. Працював ретельно, вчасно виконував кожну роботу, й було йому добре.

В того чоловіка була мила жінка: роботяща, охайна, лагідна. Жили вони щасливо, все мали, нічого ліпшого від долі не жадали. На працю також не нарікали.

Та от якось одного дня принесли їм з пошти листа. А було в тому листі написано, щоб приїхав той чоловік до міста і одібрав там багато-багато грошей. Гроші ж ті заповідав йому у спадщину один його дядько, що недавно перед тим помер.

Люди завжди радіють грошам. Отож зраділи і чоловік та жінка тому несподіваному багатству. Швиденько зібралися, покинули напризволяще все, що було вдома, бо сподівалися швидко повернутися, й поїхали до міста. Одібрали там багато-багато грошей та й закортіло їм погуляти.

— Досить ми вже наробилися, мов каторжні! — сказав чоловік. — Можна тепер трохи відпочити та погуляти.

— Авжеж, чоловіче! — згодилася жінка.

Вона завжди згоджувалася на все, що він їй говорив. Бо вона була добра жінка…

Тільки ж, як були вони з села, люди прості, не панського коліна, то й не знали, як та на що можна в місті гроші витрачати.

А була тоді зима. Мороз тріщав, аж під ногами рипіло. От походжають вони містом потихесеньку, помалесеньку, немов пани, та й стало їм холодно. Бо ж їхня одежина була добра для швидкої селянської праці, а вже для цивільних прогулянок — то й не годилася. Та й була вона непоказна, не панська. А кожне знає, що коли у людини заведеться багато грошей, то не тільки йому кортить погуляти, нічого путнього не робити, але ж хочеться ще бути принаймні бодай зокола паном!

Тож всамперед пішли чоловік та жінка до кравця й замовили собі панську одежу: чоловік — плюшеву, а жінка — оксамитову з великими скляними ґудзиками. Кравець взявся все те швидко пошити та ще й прискіпався, що пошиє він їм і панські кожухи на лисячому хутрі. Мусили замовити вони й кожухи.

Кравець шив довго-довго, а вони чекали. Та не було їм чого робити, тільки й того, що з самого ранку їли вони медові пряники з мигдалем та померанці, а в чай кидали по чотири шматочки цукру на кожну склянку. Та ще жінка й без чаю раз у раз цукор їла, аж її вже й нудило. А на ніч клала вона собі під подушку шоколадні цукерки в золотих папірцях…

Отак ласували вони та й ласували кілька день, аж пошив їм кравець одежу. Тоді поодягалися: чоловік — у плюшеве, жінка — у оксамитове з великими скляними ґудзиками, поверх панські кожухи на лисячому хутрі й пішли на прогулянку.

А час минав. От якось жінка й питається:

— А може б, ми вже, чоловіче, поїхали додому?

— Чого нам, жіночко, поспішати? Гроші є — будемо гуляти! — відказав чоловік. — Хіба ж тобі не набридли наші селянські злидні?..

— Та воно так, — говорить жінка. — Тільки ж мене від цукру та шоколаду нудить. Та й нема чого тут робити.

А чоловік їй:

— Ми ж тепер як пани! Ти не бійся: до цукру звикнеш, а щодо роботи, — то ж пани, бач, нічого не роблять, а якось живуть! І ти їж та спи, а увечері підемо до цирку на кумедію дивитися, як собаки на свинях верхи їздять.

— Про мене, чоловіче. Як так, то й так…

І гуляли вони в місті далі.

Якось одного вечора зайшли вони, гуляючи, аж на край міста, туди, де був великий сад. А в тім саду — замерзлий ставок. Навколо ставка світили різнокольорові ліхтарики, а на льоду було видимо-невидимо всякого панства. Найбільш було там малої дітвори, але ж було чимало й літніх панів та пань. Всі вони ковзалися та бігали на вижлятах [1], а їм грали веселі музики на мідяних сурмах.

[1] Вижлята — ковзани.

Страшенно подобалася чоловікові та жінці ота забавка.

От чоловік і говорить:

— Не інакше, жіночко, як і ми мусимо навчитися на вижлятах бігати!

А вона йому:

— Як так, то й так! Про мене, чоловіче, вивчимось! — відказує.

Бо ж таки була вона доброю й слухняною жінкою…

Другого дня купив чоловік дві пари блискучих вижлят, потім чоботи до них, з залізячками в закаблуках, потім вовняну плетену одежу. Й пішли вони на ковзанку.

Цілий тиждень вчилися, поки, нарешті, вивчились. А як вивчились, то так їм подобалося по льоду бігати, що неначе нема й нічого кращого на світі. Ганяють собі, пряники трощать, забіжать до буфету — перегріються, кави нап’ються, та й знову на лід!..

Так вони бавилися й не помітили, що вже з їхньої спадщини мало й лишилося.

— Ну, жіночко, мабуть, пора б уже нам і додому їхати! — говорить одного вечора чоловік, поглядаючи в гаманець.

— Як їхати, то й поїдемо! — враз згодилася жінка.

Найняли вони на останні міського візника, що мав на конях дзвіночки та балабончики, й приїхали додому. А як приїхали та як поглянули на своє господарство, аж руки їм опустилися!..

В хаті, як у пустці. Холод — собачий, скрізь по стінах павутина, на столах пилюка, мов улітку на шляху. Чи то вітер, чи, може, й хлопці шиби у вікнах повибивали, аж горобці за комин поналітали та й цвірінькають. В оборі теж таке, що й глянути страшно! Корова кудись втекла, коняку цигани вкрали, а песик був у них, Колобочком звали, так той, бідненький, так на ретязі [2] й здох з голоду та холоду. Хвіртку вітер відламав, всі хліви віхола так позамітала, що й всередину не можна влізти. З курника птиця в ліс повтікала, в садку зайці дерева погризли. Одне слово — тільки й худоби лишилося, що миші та павуки…

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

Збірка казок “Нечиста сила”

Серія “Шкільна бібліотека”

Видавництво “Vivat, Pelican”, 2018р.

 

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: