Змія та вівця

Змія залізла під колоду
І злилася на цілий світ;
Така вона вже з юних літ,
Що вміє злитись лиш: так створена з природи.
Баранчик, поблизу гуляючи, сказав;
Він про Змію і зовсім не гадав.
Та ось повзе вона, стромляє в нього жало:
В очах у бідного все млою критись стало;
З отрути весь він запалав.
— «Чим завинив тобі?» — Гадюці він сказав.
— «Хто знає? Може, ти за тим сюди забрався,
Щоб розчавить мене», — шипить йому Змія:
«Так з обережності тебе караю я».
— «Ох, ні!» — він відповів, — і тут з життям розстався.

***

Кому душа така дана,
Що дружби, чи любові вік не зна вона,
І ненависть саму до всіх плекає, —
Той кожного за ворога свого вважає.

Переклад Є. Кротевича