Змійка

Жили – були цар з царицею, і в них невдовзі мала народитися дитина. Ось одного разу вулицею проходила циганка, яка чудово вміла передбачати майбутнє: цар побачив її і велів покликати до палацу.

— Хто в нас буде? — спитав її цар, — син чи дочка?

— Ваша Величносте, – відповіла циганка, – у вас народиться змійка.

Цар із царицею здивувалися.

— А що ж ми маємо з нею робити? — спитали вони. — Вбити її відразу, як вона народиться, чи виховувати її?

— Ви маєте виховувати її, — відповіла циганка.

— Хто ж годуватиме таку гидку тварину? — питала цариця. — Я помру зі страху побачивши таку гидоту! І вона може вкусити мене.

— Не бійтеся, Ваша Величносте, — відповіла їй циганка, — вона матиме один зуб, і зуб цей буде золотий.

І справді, невдовзі у них народилася чарівна чорно-зелена змійка, і як тільки вона народилася, так відразу лягла на груди матері і почала смоктати. Цар дочекався, коли вона заснула, відкрив їй рота і побачив, що в неї, справді, був лише один золотий зуб. Звичайно, цар не бажав, щоб про таке нещастя дізнався народ, тому він наказав сказати, що в них народилася вродлива донька, і що її назвали змійкою.

Якось повз палац знову проходила та ж циганка. Цар знову наказав покликати її, і наказав їй розповісти йому, що станеться зі змійкою.

— Ваша Величносте, — запитала циганка, — чи маю я говорити правду?

— Говори все, — відповів цар, — як добре, так і лихе.

Циганка взяла до рук хвіст змійки і почала уважно розглядати.
Потім мовчки похитала головою.

— Хіба ти бачиш щось погане, що так хитаєш головою? — спитав її цар.

— Ваша Величність, я бачу різні біди.

— І немає жодного способу допомогти цьому?

— Потрібно спитати у більш знаючої, ніж я, Ваша Величносте, а саме у горбатої чарівниці— була відповідь.

— А де знайти цю чарівницю?

— Візьміть хліба і вина стільки, щоб вистачило на тиждень йдіть усе вперед і не оглядайтеся назад. На восьмий день ви опинитеся перед печерою: у ній і живе горбата чарівниця.

— Добре, — сказав цар, — я вирушаю завтра.

Другого дня він узяв провізії на цілий тиждень і пішов у дорогу. І ось, коли він був уже на півдороги, то раптом почув, що його кличуть.

Наступного дня раптом позаду нього пролунав жалібний людський крик.

— Мене вбивають! Допоможіть!

Цар зупинився в нерішучості: цей крик надривав йому серце.

Він уже хотів було обернутися, та згадав, що йому наказала циганка і пішов далі, не обернувшись.

І ось нарешті він дійшов до печери і почав голосно кликати.

— Чарівнице! Горбата чарівнице! Горбата чарівнице!

— Сам ти будеш горбатий, — відповів йому сердитий жіночий голос і бідний цар відразу відчув у себе на спині якийсь тягар; він обмацав себе…і що ж? У нього справді виріс горб.
Що тепер робити?

Цар вирішив прийти до палацу вночі, щоб його ніхто не бачив. Як тільки він повернувся додому, цариця побачила в нього за плечима горб і спитала його.

— Ваша Величносте, що це ви несете на спині?

— Я несу своє нещастя! — вигукнув цар і розповів їй, як це було.

Цариця вирішила спробувати сама піти до чарівниці, і другого дня вирушила в дорогу, взявши з собою хліба та вина на цілий тиждень.

І ось на півдороги раптом чує вона позаду жіночий голос.

— Ваша величносте! Ваша величносте!

Вона знехтувала порадою циганки, обернулася і опинилася на тому самому місці, звідки вирушила в дорогу.

— Треба бути терплячою, — сказала вона.

Іншого разу, трохи далі, ніж на півдороги, раптом чує вона позаду сильний шум, тупіт коней, що скачуть у галоп, і гучний голос.

— Бережись! Бережись!

Вона перелякалася, обернулася… і знову опинилася на тому самому місці, звідки вирушила в дорогу.

Але цариця була кмітлива, і тому сказала цареві.

— Ваша Величносте, заткайте мені вуха ватою і налийте на вату воску.

Цар заткав їй вуха, як вона його навчила. Цариця знову рушила в дорогу, і цього разу благополучно дійшла до печери. Прийшовши, вона витягла вату з вух і постукала у двері. Довго вона стукала, але ніхто не відповідав, цариця не хотіла називати чарівницю на ім’я, як це зробив цар, тому вона схопила обома руками палицю і щосили почала гатити нею в двері.

— Хто там! — нарешті відповів голос.

— Це я, — відповіла цариця, — мені потрібно побачити чарівницю.

— Яку чарівницю? — спитав голос.

— Горбату чарівницю, — вирвалось у цариці.

— Так будь ти сама горбатою! — почувся голос.

Цариця швидко обмацала свою спину і що ж… у неї також виріс величезний горб. Вона повернулася додому вночі, щоб її ніхто не бачив; цар, звісно, перш за все подивився їй на спину.

— Ваша Величність, що це ви несете? — спитав він.

— Несу своє нещастя! — вигукнула цариця і розповіла йому, як було діло.

— І все це через цю змійку! Роздавимо їй голову! Це через неї ми стали такі нещасні! – сказала цариця, але цар не міг зважитися, все ж таки змійка була їх рідною дочкою.

— Ну, то я розпоряджуся сама, — вирішила цариця.

І, поклавши змійку в скриньку, покликала, потай від царя, одного з царських слуг і сказала йому:

— Візьми цю скриньку і йди в ліс. Прийдеш і складеш з хмизу вогнище, поставиш на нього скриньку, підпалиш її, і повернешся додому тоді, коли скринька згорить вщент.

— Ваш наказ буде виконано, Ваша Величносте! — відповів слуга і, взявши скриньку, одразу вирушив у ліс.

Тим часом цар знову звелів покликати циганку до себе і сказав їй:

— Скажи, що станеться зі змійкою?

— Ваша Величносте, накажете мені говорити правду? — спитала циганка.

— Говори й погане, і добре, — відповів цар.

— Ваша Величносте, змійку чекає смертельна небезпека. А тільки змійка помре, все ваше царство відразу пропаде.

— Яка ж небезпека може чекати її в царських палатах? — спитав цар.

— Ваша Величносте, — відповіла циганка, її вже немає в царських палатах.

Коли цар дізнався про вчинок цариці, то з відчаю почав рвати на собі волосся.

— Тепер ми загинули, – повторював він.

— Бідолашна змійко, скажи мені, де ти? — вигукнув він нарешті, ридаючи.

Раптом десь далеко, далеко почувся голос Змійки:

— Ваша Величносте, я в лісі!

Цар одразу ж наказав осідлати собі найкращого коня з царських конюшень, скочив на нього і, як стріла, помчав дорогою до лісу. Час від часу він зупиняв коня і кричав:

— Змійко, де ти?

— Ваша Величносте, я посеред лісу, — відповіла вона і голос, здавалося, лунав все ближче.

— А що ти робиш? — спитав її цар.

— Я міняю шкіру, Ваша Величносте, — була відповідь.

Цар підскочив до вогнища і, не боячись обпектися, витягнув скриньку з полум’я, відкрив її і що ж… звідти вистрибнула дуже гарна дівчина; тільки шкіра її була вся в лусочках, як у змії.

— Ви надто поквапилися, Ваша Величносте,— сказала вона царю,— тепер я не зможу вийти заміж!

— Ваша величносте— сказала вона нарешті батькові, — залиште мене тут одну, я сама піду до горбатої чарівниці.

І як цар не намагався, але не зміг умовити її не робити цього.

Залишившись одна, змійка почала ходити туди-сюди лісом і дуже довго не могла знайти виходу.

Нарешті вона побачила хруща.

— Милий мій жуче,— сказала йому царівна,— покажи мені дорогу до горбатої чарівниці.

— Я її не знаю, — відповів жук і поповз у траву.
Дещо далі вона побачила мишеня.

— Мила мишко, – попросила їй змійка, – відведи мене до горбатої чарівниці.

— Я її не знаю, — відповіло мишеня і втекло.

Ще далі царівна побачила солов’я, який сидів на дереві.

— Соловейку, любий соловейку, — звернулася вона до нього, — відведи мене до горбатої чарівниці, і я зроблю тобі чудовий подарунок.

— Мені дуже шкода, але я не можу цього зробити, бо чекаю красуню із золотим зубом.

— Милий мій соловейку, — сказала здивована царівна, —я і є ця красуня із золотим зубом.

І вона показала йому золотий зуб.

— Люба моя царівно! Минуло вже багато років, як я чекаю на тебе! — вигукнув соловейко.

Він злетів з дерева і раптом перетворився на такого гарного юнака, якого ще ніколи не бачили на білому світі.

Юнак узяв царівну за руку і вийшов із лісу.

Довго йшли вони прямою дорогою і, нарешті, прийшли до печери горбатої чарівниці. Хлопець постукав у зачинені двері.

— Хто там? — почувся голос.

— Це я змійка, — відповів юнак.

— Кого вам треба? — спитав той самий голос.

— Чарівницю-Царицю, – відповів юний красень.

Двері печери відчинилися і молоді люди побачили величезний палац чарівниці-Горбатої. Справа в тому, що її треба було називати Чарівницею-Царицею, якщо ж її називали Горбатою, то вона сердилась і робила горбатим кожного, хто насмілювався так її називати.

— Ласкаво просимо, дочко моя, — сказала чарівниця. — Я давно вже чекаю на тебе. Цей юнак царевич, але одна чаклунка перетворила його на солов’я, і щоб зруйнувати чари, треба було, щоб народилася ти, красуня із золотим зубом. Тепер ви наречений і наречена.

Але царівна була не дуже гарною, бо в неї була луската шкіра. Тому чарівниця почала лущити її з голови до ніг і через кілька годин наша царівна стала зовсім невпізнанною. Вона стала сліпуче гарною.

Чарівниця одружила її з царевичем і відправила їх до батька царівни.