<

Золота головня

Французька народна казка. Читати українською онлайн.

У Броссельянському лісі стояла хатинка, і жило в ній троє братів. Були вони бідні, не мали ні батька, ні матері і працювали від зорі до зорі, щоб заробити на хліб. Вони випалювали деревне вугілля  і продавали його.
Якось увечері, коли вони напалили повну піч вугілля, Жан, старший брат, сказав:
—    Ну, на сьогодні ми майже закінчили роботу, треба тільки пильнувати вогонь у печі. Піду я в Пемпон — потанцюю на весіллі у товариша.
—    Іди,— мовили менші брати Жак і Франсуа.
Жан убрався в стару куртку, латані штани, взувся в черевики, надів на голову старого капелюха та й пішов на весілля.
А Жак, середульший брат, подумав:
«Чом би й мені не піти погуляти? Піду до Жюльєна. Сьогодні в нього зібралися хлопці та дівчата, каштанами смакують, вином запивають, казки й цікаві бувальщини розповідають… А вогонь у печі й Франсуа може впильнувати».
І Жак подався до Жюльєна, загадавши Франсуа наглядати за вогнем.
Франсуа минав п’ятнадцятий рік. Був він хлопець лагідний і слухняний на вдачу, завжди покірно робив усе, що загадували брати, і ніколи не сказав їм жодного слова наперекір. Отож і тепер сів він біля печі, взяв кочергу і став ворушити жар. Ворушив, ворушив, аж поки не здолав його сон. Снилося йому, що він принц і пасе вівці, сидячи на гарному білому коні. Франсуа почувався уві сні щасливим. Та прокинувшись, похолов із жаху — вогонь у печі погас.
Що робити? Як зарадити лихові? Як розпалити вогонь? Адже сірників тоді ще не було, і жінки щоранку ходили від хати до хати, просячи жаринку.
Похилив голову Франсуа, гірко зажурився. Аж раптом підвів очі, глянув у вікно і бачить: ген над деревами в лісі полум’я танцює, звивається, міниться яскравими барвами — червоною, жовтогарячою, білою…
—    Мабуть, це вуглярі розклали вогнище в лісі! — вигукнув зраділий Франсуа.— Ну ж бо попрошу в них вогню!
Побіг Франсуа на полум’я і зайшов далеко в ліс. Розглянувся навколо — аж бачить: він у Трессельському гаю, там, де живуть лісові духи й чарівниці!
Жахнувся Франсуа — адже це прокляте місце. Лісові духи сходяться сюди опівночі, заводять танці і забави. Але якщо їх побачить хтось із людей, вони хапають його, затягують у стрімкий танок, і той танцює, аж поки не впаде мертвий.
Бігти? Тікати? Та, мабуть, уже не втечеш…
Раптом перед Франсуа з’явилося кілька чарівниць. Вони схопили його й кудись повели. Франсуа був ні живий  ні мертвий.
Незабаром опинилися вони перед невеликим вогнищем; біля вогнища сидів дід – лісовик і грів ноги.
Побачив лісовик хлопця та як гукне:
—    Ти що тут робиш!?
Франсуа заплакав і сказав, що він бідний вугляр, і брати загадали йому пильнувати вогонь, а він не впильнував, і тепер   його   чекає покарання.
Лісовикові стало шкода Франсуа. Показав він на вогнище й лагідно мовив:
—    Підійди, хлопче, до вогню, візьми на лопатку головню та й біжи додому, а сюди більше не повертайся.
Франсуа сунув у вогонь лопатку і витяг головню, охоплену полум’ям. Потім побіг додому, вкинув головню в піч — і в ній спалахнув, заграв, затанцював вогонь.
Коли повернулися Жан і Жак, у печі жевріли жарини…
Вранці Франсуа, як завжди, заходився вигортати жар. Коли це бачить — головня блищить якимось дивним блиском.
Він підступився ближче і став повертати кочергою головню. Побачивши, що вона не горить, витяг її, обтер фартухом, придивився і збагнув: це золота головня!
Голова у Франсуа пішла обертом.
«Золото! Це моє золото! Я тепер багатий, а всі багаті люди щасливі й довго живуть… Це моє золото! Ні! Не скажу про головню ні Жанові, ні Жаку…»
Франсуа вирив яму під буком і закопав головню.
Ні на мить не забував він про свій скарб. Мріяв, як викопає головню, як поїде з нею в Париж, продасть, а потім повернеться додому і скупить усю землю в окрузі. Сусіди луснуть від заздрощів, а він житиме й горя-біди не знатиме.
Франсуа працював не розгинаючи спини — збирав гроші на поїздку в Париж і повсякдень мріяв про своє майбутнє багатство та щастя.
Нарешті настав день, коли Франсуа вирушив у дорогу. На плечі хлопець ніс торбину з золотою головнею.
Ішов він од села до села, їв яблука, каштани, виноград, що їх збирав дорогою. Селяни пускали його на нічліг і ділилися з ним вечерею.
І ось Франсуа дістався до Парижа. Переспав ніч, а вранці розбив свою головню на кілька шматків і пішов до золотарів продавати. Взяв за головню величезні гроші.
Накупив собі розкішного одягу, оселився в найдорожчому готелі. А що був він розумний і гарний з лиця, то незабаром познайомився і потоваришував  з вельможними панами, а згодом і сам вибився в пани — став маркізом де Компе.
Жив Франсуа як в раю: солодко їв і пив, м’яко спав, розважався як хотів, добру славу мав.
Та по недовгім часі занудився він за рідним лісом, за округою, за братами   Жаном   і   Жаком.
«Поїду я додому,— вирішив нарешті Франсуа.— І там житиму в багатстві й славі, і друзів нових заведу — вони розраджуватимуть і звеселятимуть мене».
Купив Франсуа коня і зброю: адже в ті часи мандрівника чигала на дорогах небезпека — дикі звірі, лихі розбійники,—   та й поїхав додому.
Приїхавши, купив собі пишний замок і оселився в ньому.
Знов зажив Франсуа розкошуючи. Бенкети чергувалися з полюваннями, бали з турнірами. Завжди у замку лунала музика, дзвеніли келихи… Тільки бідняків ніколи не запрошував до себе Франсуа і ніколи не дав їм жодної копійки. А сам жменями розкидав своє золото.
Незабаром захопився він грою в карти. Небагато часу минуло, і багатства Франсуа як не було. Він став таким бідним, як і колись. Але він не знав упину і грав, грав у карти, сподіваючись виграти великі гроші.
Одного дня зайнялися стайні Франсуа. Та він, коли йому про це сказали, тільки рукою махнув, бо саме грав у карти.
Полум’я перекинулося на замок і все понищило. Франсуа залишився сам серед руйновища й попелу. Просидів день, просидів другий, а потім голод змусив його піти з пожарища. Аж тоді згадав він, що в нього є брати, і подався до їхньої вбогої хатинки.
Жан і Жак, як завжди, палили в печі вугілля й при цьому співали.
Побачивши Франсуа, вони відразу його впізнали, хоч і був він у розкішних шатах.
—    Брати мої, прихистіть мене! — заблагав Франсуа.— Мій замок згорів, гроші я розтринькав, друзі мене покинули. Я бідний і безталанний. Не женіть мене!
—    Сідай до вогню та поїж з нами,— відповіли брати, показуючи на горщик з лемішкою з чорного борошна.— Ми не проженемо тебе.
Франсуа попоїв і зігрівся. Але на серці в нього лежав важкий камінь. Не горя, не туги, не каяття, а заздрощів. Він бачив, що брати його спокійні та веселі, і заздрив їм. Мовляв, братам добре, а йому погано… До того ж, Франсуа відвик від роботи, а він добре знав: не можна йому буде жити в братів, якщо не працюватиме…
—    А спробую я  щастя востаннє! — вирішив нарешті Франсуа.— Піду до Трессельського гаю, до лісових духів.
Дочекавшись вечора, Франсуа подався до гаю.
Погода була жахлива: гуркотів грім, блискавки краяли небо. Франсуа тремтів зі страху, але йшов і йшов уперед — на полум’я над найвищими деревами.
Зловісно кричали сови. Кажани, як тіні, шугали поміж деревами. Шумів вітер, зітхали дуби, тріпотіла папороть, хилився до землі верес. Здавалося, вся природа стогнала й голосила.
А Франсуа йшов та йшов, долаючи кволість і страх.
Нарешті почув він сміх, голоси, співи. За мить до Франсуа підбігли чарівниці, потягли на галявину, закрутили в нестримному танці.
А лісовик, угледівши Франсуа, відразу впізнав  його та  як гукне:
—    Ти чого прийшов сюди, чоловіче?
Франсуа сказав те, що й колись: мовляв, у печі згас вогонь, і йому треба жаринки.
Вислухав його лісовик, а потім кинув глузливо:
—     Чув вже, чув про це, та щось не дуже віриться! Ось зараз побачу, правду ти кажеш чи брешеш! Сунь лопатку у вогонь і спробуй витягти головню.
Франсуа, тремтячи, підійшов до вогнища, засунув у полум’я лопатку й хотів був її витягти. Аж ні — лопатка не витягалася. Здавалось, її тримає якась невидима сила.
Франсуа хотів пустити лопатку, але й цього не зміг зробити. Вона мовби приросла йому до рук…
А полум’я спершу лизало лопатку, потім добралося до рук Франсуа, а тоді обійняло його всього. Франсуа зник у вогні!
На світанку вогнище згасло, чарівниці пощезали, і на галявині лишився тільки сірий попіл…
Минув час, із попелу пробився хирлявий стовбурець. Згодом виросли на стовбурці гілки — кволі, тонкі, покручені…
І нині стоїть на тій галявині старе дерево; гілки його поопускалися до землі. Називають те дерево «деревом вугляра».

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Французские народные сказки”

Видавництво: “Государственное издательство художественной литературы”, 1959 р.

Залишити коментар