TOU

Золота гора

Казки Божени Немцової

— Так тобі й треба; не лізь, куди не слід. Цікавість твоя ніколи не доводила тебе до добра,— мовив старий.— Але сьогодні я сам тебе туди пошлю. Віднеси на крилах мого гостя, якого оце бачиш перед собою, до самого підніжжя Золотої гори.

Це чомусь не сподобалося чорноперій мандрівниці, але вона не наважилась навіть писнути, бо за непослух господар карав дуже суворо.

Підкріпившись як слід у гостинного мисливця, Лібор потис йому руку, подякував за хліб-сіль і попрощався. Він ішов попереду, а ворона шкутильгала слідом за ним. Кроків за двадцять від хатки вона крикнула, щоб він зупинився: вона хоче щось йому сказати.

— Зірви з дуба три жолуді,— мовила вона,— і добре їх заховай. Коли ми полетимо і я крикну тобі: «Кинь жолудь!» — негайно зроби це.

Лібор послухався цієї поради, зірвав із дуба три жолуді й добре заховав їх. Потім ворона звеліла йому сісти до неї на спину, й коли він це зробив, піднялася над темним лісом. Наче хмарки, замигтіли перед його очима ліси і поля, села й міста. Мить — і все скінчилося: під ними прослалася неозора синьо-зеленава морська гладінь. Вони були вже далеко від берега, коли ворона раптом закричала:

— Кинь жолудь!

Лібор дістав із кишені жолудь і кинув у море. Тієї ж миті з води виріс величезний розложистий дуб, і ворона з Лібором сіла на його вершечок.

— Я тут дам трохи відпочити своїм стомленим крилам, бо до берега летіти ще далеко,— сказала ворона, сідаючи поруч Лібора.

Перепочивши, вони полетіли далі. Тільки-но здійнялися вгору, як дуб відразу щез. Поки вони перелетіли через море, Ліборові довелося ще двічі кидати жолуді в воду, і щоразу з них виростали могутні дуби, на яких можна було відпочити.

На березі моря височіла скеля, й ворона сіла на неї.

— Звідси до Золотої гори ще сто миль,— сказала вона Ліборові.— Найважче вже позаду, і тепер думай сам, як туди дістатись. А я вернуся додому, бо мені не хочеться втратити і другу ногу.— Сказавши це, вона здійнялася в повітря і незабаром зникла з очей.

Лібор довго дивився услід старій вороні, як раптом чує: під скелею кричить хтось нелюдським криком. Кинувся він мерщій униз, аби побачити, що там таке, і дивом здивувався, коли побачив, що біля підніжжя двоє розлючених велетнів б’ються. Помітивши Лібора, вони перестали битися й крикнули йому:

— Як ти смів поткнутися до нашого королівства?

— Я прилетів із-за моря й сів на цій скелі трохи відпочити. Аж раптом чую крик. Я не знав, що мені не можна сюди потикатися, через те й спустився додолу.

— Ну, якщо це правда, то ми тобі даруємо. А тепер іди собі, не заважай, нам іще треба розв’язати суперечку.

— Дозвольте запитати, через що ви сперечаєтесь? Я вже дещо бачив на світі, то, може, міг би дати вам добру пораду.

— Іди собі своєю дорогою. Все те, що ти можеш нам сказати, нам уже давно відоме,— відрубав один із велетнів.

— Залишся,— наказав другий,— я розповім тобі, в чому річ, й охоче вислухаю твої поради. Дивись: он лежить сідло, яке ми, двоє братів, успадкували від нашого батька. Сідло це не просте, а чарівне. Досить комусь сісти на нього і сказати: «Я хочу бути там і там», як воно миттю доправить його куди треба. Тож нема нічого дивного, що ми обидва хочемо ним заволодіти. По-доброму порозумітися нам не вдалося, отож ми вирішили, що сідлом заволодіє той, хто переможе в двобої.

— Я вас миттю помирю, дайте тільки глянути на це сідло,— мовив Лібор і підійшов ближче до чарівного сідла.

Велетні дивляться, що він робитиме, а Лібор раптом стрибнув у сідло, крикнув: «Хочу бути на Золотій горі!» — й тієї ж миті зник у них із очей.

Не встиг Лібор й оком змигнути, як сідло донесло його до Золотої гори й опустило під ворітьми золотого замку. Лібор постукав у ворота. Ворота відразу ж розчинилися, назустріч вийшла старезна потворна баба й запитала, що Ліборові тут треба.

— Я шукаю свою кохану, яку звуть Незабудкою. Якщо вона тут і якщо ви володарка цього замку, то відведіть мене до неї.

— Не будь такий швидкий, парубче! Я — володарка цього замку, а Незабудка — моя дочка. Але не думай, що я так легко тобі її віддам.

— А що я повинен зробити, щоб заслужити її у вас?

— Для цього ти повинен виконати три моїх бажання. Якщо ти їх виконаєш, Незабудка буде твоя, якщо ж ні, накладеш головою.

— Я виконаю все, що ви мені звелите,— погодився Лібор.

— Тоді ходи за мною,— мовила потворна чаклунка і повела Лібора через мармуровий двір до розкішних покоїв. В одному з них вона звеліла йому зачекати і вийшла. За хвилину відчинилися двері, й на порозі стала Незабудка. Лібор миттю опинився біля неї, пригорнув до грудей.

— Ох, коли б ти знала, як я тужив за тобою, серденько! Чому ти не залишилася зі мною? Чому так тяжко покарала мене? Хто скаже, як мені визволити тебе від твоєї матері?

— Якби я залишилася з тобою, тобі довелося б ще більше лиха витерпіти. Не журись і довірся в усьому мені, як я тобі довірилась, і все скінчиться гаразд,— утішила Незабудка свого вірного коханого й пішла.

Настала ніч. Лібор ситно повечеряв і, лігши на м’якій перині, міцно заснув. Уранці, тільки-но він устиг очі розплющити, як до нього вже йде стара чаклунка, подає сніданок і каже:

Сторінки: 1 2 3 4 5

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки»

Збірник казок Божени Немцової

Переклад – Д. Андрухіва

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: