TOU

Золота гора

Казки Божени Немцової

— Якщо хочеш, щоб Незабудка була твоя, ходи мерщій за мною, я дам тобі перше завдання.

Лібор не став чекати, поки вона повторить цей наказ удруге, швидко підхопився і вийшов за старою у двір. Вона дала йому дерев’яну пилку, дерев’яну сокиру й дерев’яний молот і повела до густого соснового лісу, який ріс недалеко від замку.

— На цьому місці до вечора має стояти сто сажнів дров,— загадала стара.— Як не виконаєш цього завдання, тебе чекає смерть.

Лібор стоїть і трохи не плаче. Що можна зробити дерев’яним інструментом! Узяв він сокиру, вдарив об стовбур — і в руці залишився тільки уламок топорища. Від пилки теж залишилася сама ручка. А молот розлетівся на друзки. Лібор ліг на мох і почав слухати спів пташок, думаючи про свою Незабудку. Згадав про погрозу старої, але все ж таки довіряв словам коханої, яка пообіцяла, що не покине його.

Настав полудень, і Незабудка принесла йому обід.

— Ти ба, а я думала, що в тебе робота аж горить у руках, а ти собі, бачу, відлежуєшся.

— Як же вона може горіти, коли всі інструменти поламалися? Мабуть, таки немає мені рятунку, доведеться прийняти смерть.

— Не бійся. Невже ти забув, що я тобі казала? Сідай і обідай, а я попрацюю замість тебе.

Незабудка відійшла убік, тричі обернула перстень, який сяяв у неї на довгому тонкому пальці, і сказала:

— Хочу, щоб на цьому місці стояло сто сажнів дров!

Тієї ж хвилини в лісі засвистіла пила, зацюкала сокира, почали падати дерева, і поки Лібор пообідав, на галявинці стояло вже сто сажнів нарубаних і нарізаних дров.

Здивувався Лібор, побачивши, яку велику силу має його кохана, й відтоді не боявся вже нічого. Вони ще трохи погомоніли собі, й Незабудка, попередивши Лібора, щоб він, крий боже, не прохопився про це матері, пішла додому.

Прийшла увечері відьма й аж засичала від люті, побачивши, що ту роботу, яку вона загадала Ліборові, виконано. Повела вона парубка додому й сама подала йому вечерю.

А наступного ранку приносить двоє кованих відер і знову велить іти за нею. Прийшли вони до великого озера, і відьма каже:

— Всю воду з цього озера ти маєш перелити на он ту гору, інакше тебе жде смерть.

Лібор сів на траві і став чекати полудня. Це завдання все одно було йому не під силу, отож він волів діждатися Незабудки. Ополудні Незабудка знов принесла обід.

— Як бачу, не багато ти води на гору перелив,— мовила вона.

— Я чекаю твоєї допомоги, бо сам нічого не вдію.

Повернула Незабудка на пальці перстень і сказала:

— Хочу, щоб вода із цього озера он на ту гору перелилася і залишилась там до заходу сонця.

Тієї ж миті вся вода з озера зникла; зникла і гора, затоплена водою. Палким поцілунком подякував Лібор своїй коханій, і вона заквапилася додому.

Побачила відьма надвечір, що гора зникла під водою, заскреготіла від люті зубами, що намір її знову не вдався. Лібор повернувся з нею додому, спокійно повечеряв і ліг спати. А вранці йому довелося йти з відьмою на зелену луку. Стала відьма посеред луки, взяла сопілку й заграла; тієї ж миті до неї прибігли триста зайців і застрибали довкола, наче прудкі, веселі коники.

— Пастимеш цих вуханів тут до вечора, а якщо пропаде бодай один із них, тебе жде смерть.

Але тільки-но вона вимовила ці слова, як од зайців не лишилося й сліду.

— Я не дурний, щоб бігати за цими вуханями. Прийде Незабудка і вмить скличе їх,— мовив сам до себе Лібор.

Так воно й сталося. Незабудка прийшла, повернула на пальці перстень, сказала зайцям зібратися на луці й чекати аж до вечора. За хвилину всі триста зайців збіглися на луку, й жоден із них не відлучався ні на мить.

Відьма трохи не луснула від злості, побачивши увечері всіх зайців на луці, а біля них Лібора.

— Ну що, тепер Незабудка моя? — запитав він, коли вони повернулися до замку.

— Завтра можеш її забирати,— буркнула сердито відьма.

Коли замок огорнула ніч, під Ліборовим віконцем раптом озвалося: «Врк, врк, врк!» Лібор підхопився з ліжка, підбіг до вікна й побачив — на лутці сидить сиза голубка.

— Чого тобі тут треба, голубко?

— Це ж я, твоя Незабудка! — відповіла голубка, сіла парубкові на плече й легенько дзьобнула в смаглу щоку.— Я прийшла тобі сказати, що ти повинен завтра робити. Мати приведе тебе до великої зали, де буде триста дівчат, схожих між собою, як дві краплі води, й однаково вдягнених, і звелить тобі знайти мене поміж них. Якщо ти схочеш мене впізнати, то дивись уважно в очі; котра підморгне тобі правим оком, ту й бери. Це буду я.

— Спасибі тобі, мила голубко, я б тебе й так упізнав навіть серед тисячі дів.

— Не треба бути таким самовпевненим! Завтра ти сам у цьому пересвідчишся.

Голубка полетіла, а Лібор із нетерпінням став чекати ранкової зорі. Тільки-но він поснідав, як по нього прийшла відьма й повела до великої зали. Довкола була така розкіш і така краса, що Ліборові аж очі розбігалися. На золотій стелі сяяв місяць і тисячі зірок із самоцвітів, на стінах висіли величезні дзеркала, а під ними стояли отоманки, оббиті червоним оксамитом з вишитими на ньому срібними квітами; підлога була викладена із золотих і срібних плиток. Але весь блиск зірок, які мерехтіли на золотій стелі, був ніщо в порівнянні з блиском очей, які іскрилися до Лібора з гарненьких личок трьохсот красунь. Їхні сріблоткані сукні шелестіли, неначе крила білих лебедів і, пропливаючи повз Лібора, кожна з дів заглядала йому в вічі. Лібор подякував у душі Незабудці за добру пораду, бо так і не зміг би відрізнити її від інших, якби остання не підморгнула йому по-змовницьки правим оком.

Сторінки: 1 2 3 4 5

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки»

Збірник казок Божени Немцової

Переклад – Д. Андрухіва

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: