TOU

Золота пір’їна

Білоруські народні казки

Давно-давно жили два брати. От одного разу знайшли вони на дорозі дитятко й коника. Старший каже:

– Нехай мені буде дитина й коник.

А менший каже:

– Ні, нехай мені.

І почали вони сваритися. Сварилися, сварилися, а тоді й кажуть:

– Підемо до пана, нехай пан нас розсудить.

– Ходімо!

– І підемо!

Сказали так і пішли до пана. Принесли пану дитя і коника. Панові дитя й жеребчик дуже сподобалися. І він братам каже:

– Ніж вам сваритися, віддайте їх мені, я вам заплачу.

Брати порадилися і віддали панові дитя й коника.

Залишилися ті в пана. Пан відгородив їм по кімнаті: одну кімнату дитині, а другу кімнату коникові. І назвав пан дитя Іванком. Пан їх годує, а вони ростуть не по роках, а по днях. Скоро казка говориться, та повільно справа робиться, так і тут. Виріс Іванко. Одного разу пан послав його з хутора в село –  нагадати селянам на панщину йти. Їде шляхом  на своєму коні аж бачить – лежить на дорозі золота пір’їна, та така гарна!

Тільки Іванко нагнувся її брати, а кінь каже:

– Іванку! Не чіпай пера, бо буде біда!

Іванко не послухав коня і взяв пір’їну. Взяв Іванко пір’їну і поїхав до села, нагадав тим селянам, щоб ішли назавтра на панщину, і поїхав додому. Приїхавши, заніс пір’їну в свою кімнату й поклав. Як поклав, так уся кімната й засвітилася. Приходить пан, побачив пір’їну й каже Іванкові:

– Іванку, віддай мені цю пір’їну!

– Беріть!

Забрав пан пір’їну, вона так і освітила покої, видно як вдень, так і вночі. Полюбився панові Іванко. А наймити взяли й обмовили Іванка перед паном.

– Ой, паночку наш! Іванко казав, що може зловити тую пташку, що загубила цю пір’їну!

Пан покликав Іванка й каже йому:

– Ну, Іванку! Якщо ти знайшов такую пір’їну, то тепер знайди мені тую пташку, що загубила цю пір’їну. А ні, то мій меч – а тобі голова з плеч!

Іванко, як почув це, аж заплакав! Побіг до коня.

– Конику! Що мені робити?

– А що?

– Та наказав мені пан знайти тую пташку, яка загубила цю пір’їну. А якщо не знайду я тую пташку, то пан мене голови позбавить, так і сказав: «Мій меч – а тобі голова з плеч!»

– А що, Іванку, я тобі казав: не чіпай пера, бо буде біда! Ну, та це біда не біда, біда ще попереду.

– А що ж робити?

– А йди до пана та візьми в нього діжку смоли та шмат полотна.

Іван пішов до пана, взяв діжку смоли та шмат полотна і приніс коневі.

– Ну, сідай на мене, Іванку, та бери діжку смоли і шмат полотна.

Сів він, і поїхали. Їхали, їхали і під’їхали до молоденьких сосен. Кінь і каже Іванкові:

– Ну, тепер, Іванку, візьми полотно та намаж його смолою і розстели на ці  сосни.

Іванко взяв намазав полотно, розіслав а сам сів і стежить. Чи довго, чи ні він чекав, аж летить пташка. Сіла вона на це полотно; ну як сіла, так і прилипла. Кінь гукає:

– Швидше, Іванку, лови, бо полетить!

Іванко підскочив і схопив її, поклав за пазуху, сів на коня й поїхав. Приїхав до пана, віддав йому пташку, а сам пішов відпочивати.

Минуло скількись там часу, погнило в того пана все сіно. Журиться пан, чого б то сіно погнило? А наймити взяли та знову обмовили Іванка перед паном.

– А паночку! Іванко казав, що він може сходити до бога спитати!

Пан наказав їм покликати Іванка. Наймити гукнули Іванка. Приходить він до пана, пан каже Іванкові:

– Іванку, сходи до бога запитай, чого це в мене сіно погнило. А якщо не сходиш, то мій меч – тобі голова з плеч!

Іванко як побіжить до коня та як заплаче:

– Ой горенько, горе! Ой конику мій! Ой, що робити? Звелів пан сходити до бога спитати, чого його сіно погнило!

А кінь каже:

– А що, Іванку! Я казав тобі: не чіпай пера, бо буде біда! Ну, та це ще біда не біда, вся біда ще попереду! Сідай, Іванку, на мене, та поїдемо!

Сів Іванко на коня, і поїхали. їхали, їхали – стоїть хатка. Заходять вони в хатку, а в тій хатці дід на печі качається та криком кричить. Увійшов Іванко в хатку, дід і питає:

– Куди ти, Іванку, йдеш?

– А йду до бога спитати, чого погнило сіно в пана.

– Ох, онучку ти мій, спитай у бога, чого я так качаюся на печі! І злізти не можу, і ноги у мене відмерзли!

– Добре, спитаю!

Пішов Іванко далі; йшов, йшов, аж бачить – лежить на шляху молодиця, а її всі топчуть.

– Куди ти йдеш, Іванку?

– Йду до бога питати, чого панове сіно погнило.

Запитай у бога, Іванку, чого це я увесь свій вік лежу на шляху й мене всі топчуть.
– Добре,– каже Іванко.

Їхав він, їхав, аж бачить – двоє чоловіків переливають воду з однієї криниці в другу, та ніяк не можуть перелити.

– Куди ти йдеш, Іванку? – питають чоловіки.

– Йду я до бога питати, чого панове сіно погнило.

– Скажи ж ти, Іванку, богові, що ми ввесь свій вік переливаємо воду з однієї криниці в другу, та ніяк не переллємо: в одній криниці не меншає, а в другій не більшає.

– Добре, скажу! – відповів Іванко і поїхав далі.

Їхав він, їхав і приїхав аж до самого моря. Бачить Іванко – лежить біля моря рибина, ніяк вона не може перевернутися.

– Куди ти, Іванку, йдеш?

Та йду до бога питати, чого в пана сіно погнило.

– А запитай ти, Іванку, у бога, чого це я лежу на одному боці й ніяк не можу перевернутися.

– Добре,– каже Іванко, – запитаю!

Переїхав Іванко море та й поїхав далі. Минає він хатку, аж виходить з неї старенький дідусь.

– Куди ти йдеш, Іванку?
– Йду до бога спитати, чого  в пана цього літа сіно погнило.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Білоруські народні казки”
Видавництво “Веселка”, м. Київ, 1987р.
Упорядкування – Григорій Півторак.
Ілюстрації – Катерина Штанко

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: