Золота рибина

Колись давно-давно стояло собі велике місто. І правив у цьому місті лихий хан Бекджан. Поблизу міста текла чимала річка. На березі річки на околиці міста жили собі старий із старою, які мали єдиного сина Ісмаїла. Сім’я тим і жила, що давала річка: наловлять риби і продадуть на базарі. Одного разу закинув старий у річку сіті, а витягти назад не подужає. Довго морочився старий, поки сіть піддалася. Глянув – аж там золота рибина.

«Якщо цю рибину я витягну сам, хан мені не простить. Треба одразу сказати йому», – подумав старий, залишив рибу в сіті й пішов до хана.

Тим часом до річки прийшов Ісмаїл. Батька не було, і юнак вирішив сам перевірити сіті. Витягнув він сіть і побачив золоту рибину.

– Бідненька, як ти сюди потрапила? Така гарна, золота, а батько тебе продасть. Рятуйся краще, а ми якось проживемо,– сказав юнак і випустив золоту рибину назад у річку. Натомість Ісмаїл укинув у сіть камінь та й пішов собі додому.

А тим часом старий дістався до палацу.

– Мій хане! В мої сіті попала золота рибина. Я прийшов сказати вам про це, бо такі речі не годиться приховувати від хана. Чи дозволите витягнути її? – питає старий у хана.

– Дозволяю,– каже хан, а сам бере десяток джигітів і їде з ними до річки услід за старим.

Приїхали вони до річки, витягли сіть, а в ній замість риби – каменюка.

– Дурню старий! – розгнівався хан. – Ти кого це надумав ошукати! Потурбував хана, щоб показати всього лиш звичайний камінець?! Не надійся, що тобі це так минеться. Завтра ж накажу стратити тебе і твою сім’ю. Йди, готуйся до смерті,– сказав хан і подався зі своїми джигітами до палацу.

Прийшов додому дід і каже бабі та синові:

– Завтра хан збирається нас повісити. Насміявся господь з мене: камінь, що потрапив у сіть, здався мені золотою рибиною. Я ж, дурний, признався ханові.

– Нам, старим, однак помирати, ми на цьому світі вже нажилися. Ти ж, синочку, тікай,– мовила мати й подала синові дві хлібини.

Ісмаїл узяв той хліб і заховав за пазуху. Заплакала стара й каже синові:

– Слухай мене, синочку. Хто б тобі не зустрівся в дорозі, старий чи малий, нікого не цурайся. А коли сядете їсти, дістань свою хлібину, розломи надвоє і простягни твоєму супутникові. Якщо той візьме більший шматок собі, а тобі залишить менший, з ним краще не водися. Якщо ж той візьме собі менший шматок, а для тебе залишить більший – він буде тобі вірним товаришем у далекій дорозі.

З цими словами старенька мати вивела сина за подвір’я, і пішов Ісмаїл світ за очі.

Та на другий день хан передумав і не став карати діда з бабою. Кинулися вони навздогін за сином, але не знайшли його. Далеко встиг відійти Ісмаїл. Повернулись батьки додому і тяжко зажурилися.

А Ісмаїл тим часом ішов та й ішов. Чимало зустрічалось йому людей. Випробовував їх Ісмаїл, як мати радила, шукав серед них собі друга, проте ніхто не витримував випробовування. Так Ісмаїл і йшов самотою. Він уже підходив до якогось міста, коли його наздогнав юнак, і вони пішли разом. Незабаром сіли перепочити і попоїсти. Ісмаїл дістав з-за пазухи хліб, розламав його надвоє і простягнув юнакові. Юнак узяв собі менший шматок, а більший залишив Ісмаїлові. «Нарешті я знайшов собі вірного товариша»,– зрадів Ісмаїл. Так і помандрували вдвох.

Питає юнака Ісмаїл:

– Як тебе звати? Скільки тобі років?

– Звати Ізраїл, мені шістнадцять років. А тебе ж як звати, скільки років тобі? – питає в свою чергу Ізраїл.

– Звати мене Ісмаїл, а років сімнадцять.

– Будь мені за старшого брата, а я буду тобі за меншого,– сказав Ізраїл.

Йшли вони, йшли і дісталися, зрештою, до великого міста. Хлопці проходили через базар, і якісь нахаби-парубки почали глузувати з них:

– Поглянь на цих голодранців! Ідуть, немов шановані старці, а під носом ще молоко не обсохло.

Розгнівався Ізраїл, накинувся на своїх кривдників з кулаками і з усіма розправився. Ісмаїл не встиг і рота роззявити, як усе було скінчено.

Пішли собі хлопці далі. Та їхні кривдники не подарували їм цього. Зібралося їх душ сорок і пішли скаржитись до хана:

– Гляньте, що з нас зробили два чужаки.

– Хто посмів порушити спокій у моєму місті! – розгнівався хан і послав свого візира з сорока джигітами впіймати тих нападників. Ті недовго й шукали: наздогнали юнаків біля річки, коли вони зупинились умитися.

– Ану, підійдіть-но сюди! – гукнув до них візир.

– Самі підійдете, якщо ми вам потрібні.

Таке зухвальство розсердило візира.

– Зв’язати їх! – наказав він джигітам.

Спішилися джигіти і рушили до юнаків.

– Не підходьте, коли хочете жити! – вигукнув Ізраїл і став супроти них. Але джигіти не зважили на пересторогу і кинулися до нього. В ту ж мить Ізраїл змахнув рукою, щось блиснуло, і шість голів скотилося з плечей. Ті, хто залишився живий, кинулися навтіки.

– Мудрий наш хане! – прибігли вони в палац.– Це якісь упирі, чи що. Ми не зможемо взяти їх силоміць. Одним помахом руки вони шістьох убили.

– Боягузи ви! Нікчеми! – закричав розгніваний хан.– Як вам не сором зізнаватися, що втекли від двох шмаркачів! Забирайте весь свій кіш, а зухвальців упіймайте. – Зв’яжіть їх і приведіть сюди.

Та мудрий ханів візир зупинив його:

– Мій хане, адже ці юнаки можуть нам прислужитися. Краще з ними поговорити по-доброму і приєднати до свого народу.

Сторінки: 1 2 3