TOU

Золоте яєчко

Казки Валентина Литвиненка

Жили собі дід та баба. Душа в душу жили. Дід на фермі сторожем працював, гроші заробляв, баба вдома пора­лась — діда годувала.

От одного разу прийшов дід з роботи, а баба каже:

— Дістала я курку таку, що золоті яйця несе.

— Та я ж і так заробляю,— каже дід.— Вистачить нам.

— Е, ні! Я багатою хочу бути,— каже баба та все коло тієї курки упадає.

От знесла курка золоте яєчко. Баба за яйце — і сховала у скриню. Замкнула і наче сказилася — така стала скупа та жаднюча. Що дід заробить — заховає, а діда голодом морить.

Дід прийде вранці з роботи стомлений:

— Нагодуй мене, бабо!

А баба кине йому суху скоринку:

— На, жери.

— Може, ще щось даси?

— Не дам. Я тепер економлю.

На роботу жене, а годує так, аби з голоду не вмер.

А курка ходить по двору, сокорить: ко-ко-ко.

Дід ніч не спав, тільки вранці ляже на лаву, тільки за­дрімає, а курка підійде під вікно і — ко-ко-ко. Прожене дід курку, знову почне дрімати, а курка вже тут — ко-ко-ко, ко-ко-ко. Не дає діду відпочити і край.

Зовсім захляв дід. Просить бабу:

— Звари мені курячу юшку.

А баба:

— Та ти що — сказився? Вона ж мені золоте яйце знесла! На тобі суху скоринку.

Зовсім нанівець пішов дід. Недоїдає та й відпочити не може. Клята курка цілісінький день під вікном сокорить.

Одного разу колов дід дрова. Стомився, сів на колоду, дрі­має. А тут курка як засокорить: ко-ко-ко. Дід стрепенувся, схопив поліно та як шелесне по курці. Не попав, але напо­лохав добре. Курка в крик. Почула баба, за рогача та до діда і давай гамселити. Била, била, тоді кинула дідові шапку:

— Іди,— каже,— куди хочеш. Я з куркою і сама прожи­ву. Розбагатію.

Іде дід лісом. Плаче. Коли це назустріч ведмідь.

— Здрастуй, діду! Чого це ти плачеш?

Розказав йому дід усе: як знесла курка золоте яйце і як баба наче сказилася — скупа стала і безжалісна.

— Голодом морила. А оце ще й бити почала,— каже.— Он бач, які гулі на голові. Іду тепер світ за очі, бо вже нема додому вороття.

Жалко стало ведмедеві діда..

— Пішли,— каже,— до мене в барліг, разом жити будемо.

— Та я ж у барлозі все одно з голоду загину!
— Не загинеш,— каже ведмідь,— я у лісі скільки хочеш харчів маю. І малини, і груш, і яблук, і грибів. Та ще й меду дістану. Голодні не будемо.

— Якщо так — пішли.

Прийшли вони в барліг. А в барлозі м’яко, мохом висте­лено. Ліг дід, зразу й заснув. Прокинувся, а ведмідь уже й харчів усяких наніс.

—Їж,— каже.

І зажили вони вдвох. Од’ївсь дід потроху та все ведмедеві про ту курку торочить. Як вони з бабою дружно жили і як курка його бабу зіпсувала — зробила скнарою. І його зі світу зводила.

— Не я буду,— каже,— коли на курці не помщуся. Баби тільки боюсь, а то я б тій курці задав. Якби мені оружіє якесь — рушницю, чи що.

— Рушницю,— каже ведмідь,— не дістати, а от пушку можу.

— Як це?

— Та на болоті ще з війни танк стоїть. Там така пушка, як дишло.

— Що ти кажеш? Ану пішли подивимось.

Пішли на болото. І правда: стоїть цілісінький танк, у ба­говинні загруз. Заліз дід у передній люк, ведмідь у задній.

— Ех! — каже дід.— Коли б він іще й завівся…

— А як його заводити? Ти хіба знаєш?

— Та я у молоді роки трактористом був. От цю ручку сіпнути, то, коли танк справний і заправлений соляркою,— одразу загуркоче.

— Ану сіпни!

Дід і потягнув за ричаг. А танк — як загуркоче. Дід аж підскочив.

— Ура! — кричить. А ведмідь і собі:

— Ура! Завівся!

— Значить, бак з горючим,— каже дід.— Ех, коли б ще снарядів пару. Ану глянь, Мишко, чи нема там ззаду таких довгеньких круглих штук?

Ведмідь глянув:

— Є! Одна, дві, три, чотири. Аж п’ять! — кричить.

— О, тепер діло буде,— каже дід.— Зараз ми з болота виїдемо — даю задній хід.

Танк аж заревів. З-під траків земля полетіла. Буксує, а не вилазить, бо добре колись загруз. Цілу ніч вовтузились. Вед­мідь дивився, дивився:

— Ану, спробую допомогти,— каже.

Виліз. Зайшов спереду танка. Уперся задніми лапами, а передніми в танк.

— Давай,— каже,— діду, найбільший газ.

Дід добавив газу. Ведмідь як попхне — танк і вилетів на сухе. Зупинив дід танка.

— Тепер порядок, — каже. — Залізай, Мишко, поїдемо, поки рано і курка з курника не вийшла. Бо як вийде, то тоді, може, й не вцілю.

Заліз ведмідь. Дід розвернувся, і загуркотіли у напрямі до дідової садиби. Під’їхали близенько. Стали. Навів дід орудію прямою наводкою на курник.

Вицілив добре. Тоді каже:

— Рахуй, Михайле, до трьох.

Ведмідь: раз-два-три! Дід як сіпне за спуск. Орудіє як бабахне. Снаряд по курнику як рвоне. Тільки тріски з пір’ям до неба полетіли, а у баби в хаті шибки з вікон повискаку­вали. Дід з ведмедем висунулися з люків:

— Ура! — кричать.— Нема ворога з першого попадання.

Аж тут ураз відкриваються двері, а з дверей баба з рога­чем, як торпеда до танка. Дід глянув:

— Ховайся, Мишко, закривай люка!

Ведмідь люка закрив. Дід і собі, та чогось люк заїло. Поки закрив, а баба вже на танку, рогачем стукає.

— А, попались, лобуряки! — кричить.— Тепер вам капут. Здавайтеся, бо не злізу з танка, поки й з голоду подохнете.

Зажурився дід.

— Погані наші діла,— каже.— Я свою бабу знаю. Як ска­зала, так і зробить.

Почали вони думати, як бабу з танка скинути. По-всякому пробували. І через канави танком шкутильгали, і по гуща­вині на повному ходу моталися — нічого не допомага. Що не прислухаються, а баба зверху рогачем стукає. Зупини­лися на березі річки — хай мотор прохолоне. Сидять — жу­ряться. А ведмідь каже:

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.1 / 5. Оцінили: 18

Поки немає оцінок...

Джерело:
Збірка “Казки”
Валентин Литвиненко
Видавництво: “Веселка“
м. Київ, 1969р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: