Золоте яєчко

Жили собі дід та баба. Душа в душу жили. Дід на фермі сторожем працював, гроші заробляв, баба вдома пора­лась — діда годувала.

От одного разу прийшов дід з роботи, а баба каже:

— Дістала я курку таку, що золоті яйця несе.

— Та я ж і так заробляю,— каже дід.— Вистачить нам.

— Е, ні! Я багатою хочу бути,— каже баба та все коло тієї курки упадає.

От знесла курка золоте яєчко. Баба за яйце — і сховала у скриню. Замкнула і наче сказилася — така стала скупа та жаднюча. Що дід заробить — заховає, а діда голодом морить.

Дід прийде вранці з роботи стомлений:

— Нагодуй мене, бабо!

А баба кине йому суху скоринку:

— На, жери.

— Може, ще щось даси?

— Не дам. Я тепер економлю.

На роботу жене, а годує так, аби з голоду не вмер.

А курка ходить по двору, сокорить: ко-ко-ко.

Дід ніч не спав, тільки вранці ляже на лаву, тільки за­дрімає, а курка підійде під вікно і — ко-ко-ко. Прожене дід курку, знову почне дрімати, а курка вже тут — ко-ко-ко, ко-ко-ко. Не дає діду відпочити і край.

Зовсім захляв дід. Просить бабу:

— Звари мені курячу юшку.

А баба:

— Та ти що — сказився? Вона ж мені золоте яйце знесла! На тобі суху скоринку.

Зовсім нанівець пішов дід. Недоїдає та й відпочити не може. Клята курка цілісінький день під вікном сокорить.

Одного разу колов дід дрова. Стомився, сів на колоду, дрі­має. А тут курка як засокорить: ко-ко-ко. Дід стрепенувся, схопив поліно та як шелесне по курці. Не попав, але напо­лохав добре. Курка в крик. Почула баба, за рогача та до діда і давай гамселити. Била, била, тоді кинула дідові шапку:

— Іди,— каже,— куди хочеш. Я з куркою і сама прожи­ву. Розбагатію.

Іде дід лісом. Плаче. Коли це назустріч ведмідь.

— Здрастуй, діду! Чого це ти плачеш?

Розказав йому дід усе: як знесла курка золоте яйце і як баба наче сказилася — скупа стала і безжалісна.

— Голодом морила. А оце ще й бити почала,— каже.— Он бач, які гулі на голові. Іду тепер світ за очі, бо вже нема додому вороття.

Жалко стало ведмедеві діда..

— Пішли,— каже,— до мене в барліг, разом жити будемо.

— Та я ж у барлозі все одно з голоду загину!
— Не загинеш,— каже ведмідь,— я у лісі скільки хочеш харчів маю. І малини, і груш, і яблук, і грибів. Та ще й меду дістану. Голодні не будемо.

— Якщо так — пішли.

Прийшли вони в барліг. А в барлозі м’яко, мохом висте­лено. Ліг дід, зразу й заснув. Прокинувся, а ведмідь уже й харчів усяких наніс.

—Їж,— каже.

І зажили вони вдвох. Од’ївсь дід потроху та все ведмедеві про ту курку торочить. Як вони з бабою дружно жили і як курка його бабу зіпсувала — зробила скнарою. І його зі світу зводила.

— Не я буду,— каже,— коли на курці не помщуся. Баби тільки боюсь, а то я б тій курці задав. Якби мені оружіє якесь — рушницю, чи що.

— Рушницю,— каже ведмідь,— не дістати, а от пушку можу.

— Як це?

— Та на болоті ще з війни танк стоїть. Там така пушка, як дишло.

— Що ти кажеш? Ану пішли подивимось.

Пішли на болото. І правда: стоїть цілісінький танк, у ба­говинні загруз. Заліз дід у передній люк, ведмідь у задній.

— Ех! — каже дід.— Коли б він іще й завівся…

— А як його заводити? Ти хіба знаєш?

— Та я у молоді роки трактористом був. От цю ручку сіпнути, то, коли танк справний і заправлений соляркою,— одразу загуркоче.

— Ану сіпни!

Дід і потягнув за ричаг. А танк — як загуркоче. Дід аж підскочив.

— Ура! — кричить. А ведмідь і собі:

— Ура! Завівся!

— Значить, бак з горючим,— каже дід.— Ех, коли б ще снарядів пару. Ану глянь, Мишко, чи нема там ззаду таких довгеньких круглих штук?

Ведмідь глянув:

— Є! Одна, дві, три, чотири. Аж п’ять! — кричить.

— О, тепер діло буде,— каже дід.— Зараз ми з болота виїдемо — даю задній хід.

Танк аж заревів. З-під траків земля полетіла. Буксує, а не вилазить, бо добре колись загруз. Цілу ніч вовтузились. Вед­мідь дивився, дивився:

— Ану, спробую допомогти,— каже.

Виліз. Зайшов спереду танка. Уперся задніми лапами, а передніми в танк.

— Давай,— каже,— діду, найбільший газ.

Дід добавив газу. Ведмідь як попхне — танк і вилетів на сухе. Зупинив дід танка.

— Тепер порядок, — каже. — Залізай, Мишко, поїдемо, поки рано і курка з курника не вийшла. Бо як вийде, то тоді, може, й не вцілю.

Заліз ведмідь. Дід розвернувся, і загуркотіли у напрямі до дідової садиби. Під’їхали близенько. Стали. Навів дід орудію прямою наводкою на курник.

Вицілив добре. Тоді каже:

— Рахуй, Михайле, до трьох.

Ведмідь: раз-два-три! Дід як сіпне за спуск. Орудіє як бабахне. Снаряд по курнику як рвоне. Тільки тріски з пір’ям до неба полетіли, а у баби в хаті шибки з вікон повискаку­вали. Дід з ведмедем висунулися з люків:

— Ура! — кричать.— Нема ворога з першого попадання.

Аж тут ураз відкриваються двері, а з дверей баба з рога­чем, як торпеда до танка. Дід глянув:

— Ховайся, Мишко, закривай люка!

Ведмідь люка закрив. Дід і собі, та чогось люк заїло. Поки закрив, а баба вже на танку, рогачем стукає.

— А, попались, лобуряки! — кричить.— Тепер вам капут. Здавайтеся, бо не злізу з танка, поки й з голоду подохнете.

Зажурився дід.

— Погані наші діла,— каже.— Я свою бабу знаю. Як ска­зала, так і зробить.

Почали вони думати, як бабу з танка скинути. По-всякому пробували. І через канави танком шкутильгали, і по гуща­вині на повному ходу моталися — нічого не допомага. Що не прислухаються, а баба зверху рогачем стукає. Зупини­лися на березі річки — хай мотор прохолоне. Сидять — жу­ряться. А ведмідь каже:

— Ех, якби танком можна було під водою їздити. Отоді б ми баби позбавились.

Тут дід як ляпне себе долонею по лобі:

— Як же це я забув! Сучасна ж техніка водіння танка дозволяє на великому ходу річки по дну форсувати. Зараз ми бабі покажемо, де раки зимують!

Завів мотора. Розвернув танка на річку і як дав повний газ — танк аж загурчав у воду. Вилетіли на протилежний берег. Стали, прислухались. Не чути баби.

— Ану, Мишко, одкрий люка. Глянь, чи пливе баба.

Виглянув ведмідь:

— Пливе,— кричить.

— А рогач з нею?

— З нею!

— Закривай люка. Тікати будемо.

Закрив ведмідь люка. Дід за ричаги. Завів мотора, а танк тільки дир-дир і замовк.

— От біда. Мабуть, горюче кінчилося.

Перевірив дід бака. Так і є — горючого нема. Прислухавсь, а баба вже на танку.

— Що,— кричить,— перехитрили?! Однак по-моєму буде.

Зажурилися дід з ведмедем. Сидять, мовчать. А баба звер­ху сидить. Рогачем стукає, знущається. А вже вечоріє. Стали вони пошепки радитись. Дід каже:

— Знизу у танка ще аварійний люк є. Баба про нього не знає. От стемніє, ми потихеньку виліземо і навтьоки..

А баба сидить.

Почекали, поки зовсім стемніло. Обережно одкрили люка, вилізли. І по-пластунськи на животах — до кущів. А кущами рачки до лісу, а лісом як рвонули до барлога, аж захе¬кались. Та й полягали спати, бо натомились добре. Ніч про¬йшла. Вже день надворі. А баба сидить на танку, рогачем стукає. Гріється.

— Здавайтесь! — кричить.

А з танка ніякого звуку. Сиділа-сиділа баба: не чути діда з ведмедем. Аж тут ідуть берегом військові. Бачать — танк стоїть. А на танку баба з рогачем. Вони до неї: що таке? У чому справа?
А вона й розказала все, як було. Як курка золоте яйце знесла. Як вона діда прогнала.

— А оце,— каже,— воювала з дідом і ведмедем за ту курку. Я, видно, їх так у танку й заморила, бо вже не відпо¬відають. А люка одкрити не можу.

— Та вони ж давно через аварійний люк втекли,— ка¬жуть.— Злазь, ми танк заберемо, бо це ж військове майно.

Привезли солярки. Залили бака, хотіли їхати, а баба й каже:

— Не слід би тебе підвозити, коли ти така вредна, що свого геройського діда на золоте яйце проміняла,— кажуть військові.— Та зважимо на твій похилий вік. Сідай уже.

— Може, молочка, хлопці, по кухлику вип’єте?

— Пий сама своє молоко,— кажуть.— Ми від такої жаднюги не візьмемо.— Та й поїхали собі.

Пішла баба до людей в село, щоб хто шибки повставляв.

— А дід де? — питають.— Захворів, чи що?

Розказала баба усе, як було.

— Ну то вставляй сама собі, коли ти така клята!

Пішла баба додому. Сяк-так фанерками вікна позастав¬ляла.
Живе сама день, живе другий. Ніхто до неї не ходить, сидить як сич у хаті.

Спати ляже — не спиться, бо почала совість мучити. Немає у неї ні діда, ні курки, та й люди не хотять знатися. Сидить на скрині, журиться. Згадує, як вони з дідом лагідно жили, поки курка золотого яйця не знесла.

Чим більше думає, то більше себе картає, що хотіла сімейну дружбу на багатство зміняти. Сидить, плаче. Діда згадує — який він хороший був, а тепер, бідненький, десь із ведмедем у барлозі, голодний і недоглянутий. Та й самій на старості літ сиротою доживати.

І вирішила вона будь-що барліг знайти і просити проба¬чення у діда. Здала золоте яйце в утиль. Напекла пиріжків з маком. Зав’язала у вузлик і вирушила в ліс.

Довго ведмежий барліг шукала, а знайшла. Хоч таки доб¬ре по лісових хащах намучилась. Підійшла потихеньку та й давай кликати.

— Ой дідусю, ріднесенький! Я ж перед тобою винна через ту кляту курку. Прости мені та повернись додому. Будемо, як і раніш, жити — один одного доглядати. Я й рогача того викинула. І пальчиком до тебе не доторкнусь. Прости мені, що була такою жадною та жорстокою.

Виглянув дід з барлога:

— золоте яйце ще й досі ховаєш? — питає.

— Та ні! Я його давно в утиль здала. Вистачить нам на двох твого заробітку. Я тепер зрозуміла, що найбільше ба¬гатство — то наша дружба та повага людська.

А сама плаче. Ведмідь слухав-слухав та як рявкне:

— Ану вилазь, старий хрич, годі тобі комизитись! Ти що — не бачиш, що баба твоя зовсім виправилась. Вже й мене до сліз довела.

Виліз дід, а баба до нього:

— Голубчику мій! Як же ти змарнів тут у лісі! От я вам з ведмедиком і пиріжків принесла з маком.

Пригостила їх пиріжками, а ведмедя ще й поцілувала.

— Спасибі тобі,— каже,— ведмедику, що підтримав мого старого, коли я казилася. Заходь до нас у гості, завжди раді будемо.

— Та заходитиму,— каже ведмідь.— Бо я до твого старого вже звик. Скучатиму.

Пішла баба з дідом додому. І зажили дружно, як і раніш жили.