Золото та рис

Розповідають, що був час, коли люди, які жили на березі озера Інлей не хотіли працювати в полі. Їх більше приваблювали ремесло та торгівля. А сталося це тому, що більшу частину землі затопила вода. Сухих полів лишилося дуже мало.
У ті далекі часи озерним краєм керував збирач податків, якому король наказав розширити поля і більше сіяти рису. Але мешканці Інлея продовжували займатися торгівлею та ремеслом. Рису ж сіяли так мало, що його вистачало лише на два місяці.
Збирач податків був дуже засмучений і стривожений. І ось одного разу він викликав до себе двох мешканців озерного краю: багатого торговця та бідного селянина. Обох прийняв з належними почестями і запитав;
— Що у світі важливіше — золото чи рис?
Багатий торговець відповів так:
— У нашому світі немає нічого ціннішого за золото. Золото робить людину визначною. Якщо людина має золото, вона користується пошаною, має владу, живе в достатку. Я схиляюся перед золотом.
Бідолашний селянин відповів так:
— У нашому світі немає нічого важливішого за рис. Все живе шукає собі їжу. Ми, люди, харчуємось рисом. Від нього – наше здоров’я та наша сила. Потрібно більше сіяти рису. Тоді не буде голоду та нужди. Я схиляюся перед рисом.
Збирач податків насупився. Сам він розумів, що селянин правий, але хотів переконати в цьому торговця.
— Значить, тобі важливе золото, а тобі — рис. Немає згоди у ваших словах. — І збирач податків сердито підвівся зі свого місця. — Я теж не можу знайти правильного рішення. Тому через сім днів ви маєте прийти до мене зі своїми сім’ями. Захопіть із собою те, що найважливіше для вас. Нехай вас розсудить життя!

І з цим він відпустив обох. Кожен із них повернувся до свого будинку. І кожен почав готуватися. Багач, який найбільше цінував золото, зібрав золоті зливки, каблучки, браслети. Він наказав дружині та дочкам надіти на себе всі золоті прикраси, а ті що залишилися – поклав на тацю. На сьомий день зі своєю сім’єю та всім багатством торговець з’явився до збирача податків.

Бідолашний селянин теж не сидів склавши руки: він розмолов увесь рис і приготував з рисового борошна коржики та булочки. Все це він розклав на тацях, наказав дружині та дочкам поставити таці собі на голови та йти до будинку збирача податків. Сам же селянин зібрав у кошик стільки вареного рису, скільки туди вмістилося, повісив кошик на плече і пішов слідом.

Коли обидва мешканці Інлея зі своїми сім’ями прийшли до збирача податків, той подивився, що вони принесли, посміхнувся, але нічого не сказав. Потім він покликав своїх слуг і наказав їм замкнути обидві сім’ї разом із їхніми речами в окремій хатині. І якщо чогось попросять — давати їм тільки воду.
Слуги виконали наказ свого пана. У хатині не було нічого, крім горщика з водою. Скоро всі зголодніли. Запасшись їжею селянин нагодував дружину та дочок. А багатієві не було чим годувати сім’ю —золото їсти не станеш! Він попросив селянина поділитися із ним. На це землероб відповів:
— І радий би , та не знаю, скільки нам сидіти тут. Боюся, як би моїй сім’ї не довелося голодувати.
Тоді голодний багатій запропонував продати йому рис за золото, але селянин сказав:
— Навіщо мені твоє золото? Ним ситий не будеш!

За два дні збирач податків наказав випустити з хатини обидві сім’ї. Тут він і побачив, що бідні селяни ситі та веселі, а обвішані золотом багатії голодні та злі на весь світ.
— То що важливіше — рис чи золото? — запитав збирач податків.
— Рис важливіший. Треба сіяти рис, — прохрипів голодний торговець.
А селянин лише посміхнувся.
— Ну, якщо ви тепер обоє згодні — йдіть додому! — сказав збирач податків і відпустив усіх.
З того часу мешканці Інлея почали сіяти багато рису: і на затоплюваних під час дощів землях, і плаваючих полях. Рису стало вдосталь – усі в країні були ситі.