TOU

Золотий свічник

Азербайджанські народні казки

Жив-був колись один падишах. Якось він занедужав і став сліпнути. Хоч які лікарі ходили до нього, хоч які ліки давали йому, та ніщо не допомагало. Нарешті прийшов до нього один лікар, оглянув очі та й каже:
— Я знаю одні ліки від цієї хвороби, але добути їх нелегко.
— Кажи, де ці ліки,— звелів шах,— а я їх знайду.
— У білому морі,— каже лікар,— живе золота рибка. Як ти її зловиш, наточиш із неї крові і вмиєш тією кров’ю очі, ти перестанеш сліпнути.
Тільки-но лікар це сказав, як падишах скликав усіх рибалок і послав їх до білого моря. Гукнув він і свого сина.
— Оце я тебе,— каже,— пошлю з цими рибалками. Хай виловлять у білому морі всю рибу. А ти пильнуй, щоб часом не втекла золота рибка.
Взяли рибалки неводи й пішли з сином падишаха до білого моря добувати золоту рибку.
Закинули вони невід у біле море та й витягли на берег усю рибу. Глянув син падишаха — а в неводі золота рибка тріпонеться, та така гарна, що ні в кого не знялася б рука її вбити.
Оторопів і син падишаха, проте вийняв рибку з невода і хотів уже голову їй скрутити. А золота рибка й каже:
— Ой, не вбивай мене, хлопче. Колись і я тобі в при¬годі стану.
Завагався син падишаха. Що його робити? Жаль батька, жаль, але й золота рибка слізно благає, щоб не вбивав її. Думав він, думав, та й кинув рибку назад у море, а рибалкам сказав, що коли хтось із них розкриє цю таємницю, він тому голову зітне. Присяглися рибалки, що ця таємниця помре з ними.
Повернувся син з моря й каже батькові:
— Тату, ми всю рибу неводом переловили, а золотої рибки так і не знайшли.

Повірив падишах синові. Аж одного дня приходить до нього лихий чоловік та й каже:
— Гей, падишах, нікому не вір. Зловили вони золоту рибку, але твій син потримав її в руках і випустив у море.
Почув це падишах і мало не збожеволів од люті. Вмить одягнувся в червону мантію, вийшов на поміст і наказав скарати сина на смерть.
А візир з радником упали падишахові до ніг і стали плакати й благати, щоб він простив синові цю провину і не вбивав його.
— Ні,— каже падишах,— він заслужив цю кару. Він хотів моєї смерті, щоб сісти на мій трон.
Довго падишах був невблаганний. Тоді зібралися білобороді й чорнобороді мудреці й переконали падишаха, що краще вже вигнати сина, аніж убити. Хай собі йде з країни.
Вгамував свій гнів падишах і пристав на думку мудреців: вигнав сина із рідного краю.

Отож покинув син падишаха рідну домівку й пішов світ за очі.
Дістався він до білого моря, коли це назустріч йому іде хлопець.
— Добридень, славний юначе, я бачу, мені по дорозі з тобою. Будь моїм супутником, та й помандруємо разом.
— Не знаю,— каже син падишаха,— чи зможеш ти бути моїм супутником, але потоваришувати з тобою можу.
Потисли вони один одному руки й помандрували далі. Пройшли вони трохи, а юнак, якого зустрів син падишаха, й каже:
— Брате, яке ти ремесло знаєш, що ти вмієш робити?
— Ніякого ремесла я не знаю,— відповідає син пади-шаха.
— Ну, та дарма, я лікар, якось заробимо собі на хліб.
Довго йшли вони чи недовго, нарешті добулися до
міста. А в цьому місті жив падишах, і мав він єдину доньку. Та от лихо,— вже сім років минуло, як їй одібрало мову. Падишах звелів оголосити, що віддасть свою доньку за того, хто поверне їй мову, а якщо не поверне — голову йому зітне. Що вже лікарів у неї перебувало, але ніхто не вилікував шахівни, і падишах кожного скарав на смерть.
Як зачув це юнак-лікар, узяв свого нового товариша та й пішов до падишаха. Вклонився йому низько й каже:
Я прийшов, щоб твоїй доньці повернути мову.
Сподобався падишахові цей юнак, от він і каже:
— Гей, хлопче, вже сорок лікарів до неї приходили, та ніхто не вилікував моєї доньки. Я їх усіх і покарав. Жаль мені тебе. Іди краще звідси, поки голова ціла.
А юнак йому й відповідає:
— Що ж, повісиш, то й повісиш. Але дай я гляну, що за лихо в твоєї доньки.

Падишах дозволив оглянути доньку, і юнак-лікар з сином падишаха пішли до неї в опочивальню. А падишах, візир і радник тим часом зайшли в суміжну з доньчиною кімнату й стали крізь щілину в дверях підглядати, що там робить цей юнак.
Коли юнак підійшов до дівчини, вона й бровою не повела.
В опочивальні стояв золотий, оздоблений рубіном свічник.
Повернувся юнак до того свічника та й каже:
— Салам алейкум, золотий свічнику!

Це був той золотий свічник, що залишився дівчині як пам’ять про матір. Коли померла мати, дівчина дала перед ним обітницю, що сім років не розмовлятиме. Отож вона берегла його як зіницю ока.
Привітався юнак із золотим свічником, а тоді й каже:
— Гей, золотий свічнику, сьогодні я буду твоїм гостем. Я розповім тобі казку, а ти відповіси на одне моє запитання.

То ось як воно було. Потоваришували тесля, кравець і лікар та й вирушили одної днини в мандри. Йшли вони, йшли, та й ніч застала їх у лісі. Натомилися мандрівники за цілий день, уже й на сон їх почало брати. «Але ж,—думають—як заснеш посеред лісу, то можуть і звірі напасти». Домовилися вони спати по черзі. Кинули жереб — теслі випало першому стояти на чатах.
Полягали кравець і лікар спати, а тесля, щоб не нудьгувати, узяв сокиру, стамеску й витесав із дерева дівчину та й поставив її під чинарою.
Надійшла черга кравцеві вартувати. Ліг тесля спати, а кравець ходить туди-сюди, коли глядь — під чинарою стоїть дерев’яна дівчина. «Це,— подумав він,— робота теслі». Вирішив і він показати своє ремесло: пошив дівчині одяг та й убрав її. Потім на чатах став лікар. Побачив він дівчину під чинарою та й подумав: «Це, мабуть, тесля з кравцем змайстрували». Захотілось і йому показати своє ремесло. Дав він дівчині якісь ліки, і вона стала мов жива.
Коли розвиднялося, тесля й каже:
— Цю дівчину я з дерева витесав, я і заберу її з собою.
А кравець на те:
— Я її одягнув, вона моя.
— Ні,— каже лікар,— я їй життя дав, вона мені належить.
Довго сперечалися вони, і ніхто не поступається. Може, ти їх розсудиш, золотий свічнику, кому ж віддати ту дівчину.
Та золотий свічник мовчав. Тоді юнак і каже:
— Відповідай, золотий свічнику, а як ні, я тебе розіб’ю.
Мовчить золотий свічник. Підійшов юнак, узяв свічник і хотів уже кинути його додолу, як донька  падишаха схопила його за руку й раптом заговорила:
— Гей, хлопче, хіба ж свічник вміє говорити? Не бий його, я сама все скажу.
— Кажи, подивимося, чи ти ж впопад скажеш?
— І тесля, і кравець,— мовить дівчина,— мають на неї право. Але ж душу їй дав лікар. А душу ні за які гроші не купиш. Отож дівчина належить лікареві.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Азербайджанські народні казки”
Упорядник – Айдин Абілов
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: