TOU

Золотий таріль

Гроздана Олуїч

Від ранішньої зорі до глибокої ночі, мов мідний дзвін,вистукувало село частими ударами різьбарського
різця. Село було розміщене на високій горі, щопіднімалася вище хмар, які пливли внизу, ховаючи
село від світу. Але що в цьому світі можна сховати?

Зі швидкістю вітру звістка про село різьбарів пронеслася від одного моря до другого. На гору піднявся першийгендляр, тоді другий, третій, сто третій. Назад вони понесли з собою дивовижні вироби, прикрашені різьбленим листям і квітами. Відтоді слава про сільських різьбарів стала швидко рости.

Коли і як у селі з’явилася перша різьбарня, ніхто вже не пам’ятав. Може, то чаклунка подарувала їхнім предкам цей дивовижний хист? Хто знає? Як зима щорічно переходила у весну, так батько синові, а дід онукові передавали таємницю перетворення дерева у дивовижне мереживо.

Завдяки своєму хистові й щоденній виснажливій праці різьбарі мали шматок хліба. Але з кожним днем вони дедалі більше горбилися від надмірного сидіння за роботою. Недаремно гендлярі вимагали, щоб сільські умільці виконували їхні замовлення. Дарма тикали в руки різьбарям гроші. Ті гордо відмовлялися і далі шукали нові грані й візерунки.

А в сонячні осінні дні, коли купці заходили в село, всі двори оздоблювалися найрізноманітнішими різьбарськими виробами.
Тих, хто не вмів працювати над деревиною, усе село зневажало або жаліло. Тож чи дивно, що хлопчак з хатини, яка притулилася під величезною прямовисною скелею, сором’язливо ховав під сорочку праву руку, на якій не було пальців? Що, підростаючи, все рідше ходив у село? Усе частіше ховався від ровесників?

Його хатинка стояла пообіч від інших, тому дуже рідко хто навідувався туди. Проте, коли після довгої хворобипомер хлопчаків батько, до них завітав сільський староста, щоб запитати: з чого вони тепер збираються жити? Мати сумно зітхнула й відповіла, що вона трохи навчилася від чоловіка різьбарської справи й вони з сином не будуть у селі зайвими. Син поки що приноситиме з довколишніх лісів
деревину, а потім і сам навчиться різьбити.

— Без пальців? — староста глумливо розреготався.— Ліпше пошли його в місто, щоб жебракував — тоді бодай матиме шматок хліба! — Виходячи, староста, щоб не вдаритися об одвірок, схилив голову, а мати зажурилась: «Може, він таки має рацію? Може, справді треба послати сина в місто, щоб там жебракував?»

Наче здогадавшись, про що вона думає, хлопчак зблід і вибіг з хати. Три дні надаремно його шукали, а на четвертий він сам, увесь у синцях і гулях, прийшов до матері і сказав:

— Настане час, коли я буду різьбити найкраще в селі!

Мати на ті слова тільки сумно похитала головою.

— Побачите! — вів далі хлопчак.— Інші приходитимуть, аби повчитися в мене! — Він вибіг з хати і почав видиратися на стрімчак. Мати з жахом дивилася на нього. «А що, як зірветься?»

Але хлопчак завиграшки дістався на самий вершечок стрімчака, куди досі ще ніхто не забирався, і приніс
звідти твердий шматок деревини. Різьбарський різець відскакував од нього, як від заліза.

— Попрацюй з липою, вона набагато м’якша! — радила мати.

— Липа — то для білоручок! — відказав син і, стискаючи різець у лівій руці, а куксою правої притримуючи деревину, став різьбити. Не минуло й кількох хвилин, як уся його правиця покрилася саднами, проте він не полишив розпочату справу і навіть не дозволив матері перебинтувати зранену руку.

— Різьбар мусить звикнутися із ранами! — пояснив коротко.

— Який різьбар? — Мати стиха схлипнула.— Який же ти різьбар без правої руки?

— Маю ліву! — Хлопчак зціпив зуби й працював далі, поки на видноколі не з’явився місяць. А перед світанком матері вчулося, що син начебто з кимось розмовляє.

— Не дасися? — питав він у того, кого вона не бачила.— То й не треба! Ще побачимо, чиє буде зверху!

Зачаївшись, мати ще довго чула, як син перемовлявся зі шматком деревини: то погрожував йому, то хвалив, а то й.запобігав перед ним.

— Що ж ти з деревом говориш, мовби воно має душу? —

Мати стурбовано підійшла до сина.

— А таки має! — переконливо прошепотів хлопчина. Подеколи, працюючи при місячному світлі, він не раз чув, як невидимі створіння жваво перемовлялися між собою. А одного разу його здивував чийсь тихесенький голосок:

— Звільни мене, хлопчику!

Той голосок водночас і кликав, і просив. Малий різьбар глянув праворуч, тоді ліворуч: ніде нікого. Чи то не птаха якась просила його про допомогу? А може, зірка?

— Хто ти такий? І від чого тебе звільнити? — Хлопчина пильно роззирнувся довкола: перед ним були залиті місячним сяйвом, неначе срібною водою, левади, а над ним, мов срібний човен, пливла вершина гори.

Хлопчак підняв обличчя до неба, і від неймовірного сяйва і прозорої тиші, що скапувала із зірок, у нього запаморочилася голова. «Певне, все це я бачу вві сні»,— подумав він, але ж знову почув той самий
голос:

— Звільни мене, хлопче, але дивись не порань!

Малий різьбар заозирався навсібіч: ніде нікого. А чи не з пеньочка, який тримає він між колін, чується той дивний голосочок? А кому ж тоді він належить? Здивований хлопчак ніяк не наважувався торкнутися пеньочка різцем.

Якщо там усередині насправді хтось є, то його можна необережно зранити, а то й убити. Мов чекаючи відповіді на свої сумніви, хлопець задивився у височінь: світлі тіні дерев переплелися і утворили над його головою шатро. Десь у ньому крикнула сова, і відразу за цим почувся знайомий голосок:

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: