Зозуля

— Чуєш, дитино? — лагідно мовить баба Оришка до внука. — Оце твої батько з матір’ю подалися на роботу в колгосп…

Помовчавши, баба Оришка повертає до внука споночіле землисте лице й питає:

— А що я сказала, дитино?

— Що сказали… — бубонить онук, сердячись на стару. — Сказали, що батько з матір’ю подалися на роботу…

— Еге ж, еге ж, — згоджується баба Оришка. — Подалися вдосвіта в колгосп… Ото вже пам’ять у мене дірява: почула — й забула…

— А мені загадали, щоб я тобі вареників наварила. — Раптом вона всміхається кволою хитрою усмішкою: — Бач, за вареники я не забула. То наварю, ти не думай. Тільки спершу трохи спочину, бо зморилася.

— Зморилися? Таж ви всю ніч спочивали?

— Е-е, скільки тієї ночі, а мені спочивати хочеться весь час. Рученьки в мене болять, ніженьки болять, голівонька болить. — Вона розглядає чорні долоні. — А все то радіація, подивися.

Миколка дивиться на бабині руки, які в неї наче в смолі виварені. Жовта шкіра на руках обвисла клоччям…

— А ви їх мили? — питає онук.

— Від чого?

— А від радіації.

— Вчора мила, — задумавшись, відказує стара.

— А сьогодні мили?

— Ні.

— То ви не знаєте, що треба мити щодня? Та ще й не один раз? Теж мені… Йдіть хутчій мийте.

За вікном озивається зозуля, десь близько.

Баба Оришка, прислухаючись до зозулі, каже:

— Скільки ж вона мені накує, га? Раз…

І Миколка теж прислухається — чи знову не почується спів зозулі знадвору? Але зозулі більше не чути…

— Пожаліла для мене. Раз кукнула — і як заціпило їй… А я ж тобі, Миколко, збиралася казок нарозказувати, пісень наспівати, всякої всячини… Либонь, уже не вспію, бо зозуля лиш раз кукнула, не вспію…

Миколка вибігає з хати надвір — де зозуля, чого мовчить? Дивиться по зелених деревах, але зозулі ніде нема. Авжеж, полетіла, бо хіба їй потрібна баба Оришка, щоб накукати довге життя? Ех, зозуле, зозуле!.. З отих, що підкладає свої яйця в чужі гнізда…

Й хоч Миколка добре знає, що всі зозулі підкладають яйця в чужі гнізда, але саме про цю йому хочеться так думати. Що вона з-поміж інших найгірша, адже тільки раз кукнула, хоч її так просили.

Правда, могла й не чути, що її так просили, але ж — однаково!

Що має чинити?.. Якусь часину стоїть розгублено, роззираючись на буйне село, а потім вирішує: бігти шукати зозулю!..

Миколка сумно роззирається довкола — ніде не видно зозулі, не летить нізвідки. Прислухається — тихо. А чи не побігти до отієї верби?..

…Ось і верба розсядиста з журливо пониклим віттям, а поміж віття — хоч би одненька пташина якась, не те що зозуля… А то що летить над полем? І серце завмирає, і він приглядається пильно… Та й в’яне в душі цвіт надії — понад посівами озимини летить ворона, за нею ген і друга чорною грудкою з чорними крильми…

О, ворони тобі накаркають!.. І, не бажаючи слухати їхнє каркання, навіть затуливши пальцями вуха, навіть заплющуючись раз у раз, Миколка щодуху біжить і від порожньої від пташок верби, і від ворон.

Зупиняється й отямлюється на чиїйсь леваді, біля копанки, обставленої сніпками сухого очерету. У копанці плавають качка з качуром, а над копанкою стоїть незнайома дівчинка із зеленими, як весняна ряска, очима, а в очах — запитання: куди біжиш?

— Ти хто така? — зупиняючись, питає Миколка.

— Я, — відказує дівчинка…

— А ти чого біжиш?

— …Та оце я біжу за зозулею…

— А ти часом не переселенський?

— Переселенський.

— A-о, тоді все ясно.

— Що ясно? — бурмоситься він.

— Переселенський.

— А як переселенський, то що?

— Переселенський, того й за зозулею бігаєш…

Миколці хочеться багато сказати за всі їхні кривди, а найперше — за хвору бабу Оришку, якій сьогодні зозуля так мало накувала літ, лише раз кукнула…

Миколка міцно заплющує очі, аби не бризнули сльози. Його в цьому чужому селі, куди вони переселилися, ще ніхто не ображав так, як ця… жаба зелена. Авжеж, вона — жаба зелена, бо в неї зелені очі. Жаба зелена, жаба зелена!

Вмить перед зором постає нужденна баба Оришка — й він знову біжить шукати зозулю, щоб почути її спів…

Миколка біжить понад глибоким яром, який оперізує село на околиці. Самі тільки горобці літають і цвірінькають…

Прислухається — не чути зозулі.

А може, спуститися в яр?

Звивистою стежкою поміж кущів шипшини та блекоти він усе глибше й глибше спускається в яр, наче на дно зеленого озера, й тут, на дні зеленого озера, над яким далеко-далеко перевернувся дзвін синього неба, він сторожко завмирає.

Сторожко завмирає, пильно дивлячись на стару грушу.

На груші сидить зозуля…

«Заспівай, зозулько, чуєш! — подумки просить Миколка, й так йому хочеться, щоб зозуля почула його німе благання, щоб заспівала. — Я ж не для себе прошу, а для баби Оришки, бо мені її дуже жаль, ой, жаль. Може, й тобі, зозуле, жаль моєї баби Оришки, то заспівай, а я лічитиму твоє кукання, твоє віщування. Ну ж, озвися, не пошкодуй для неї віку-здоров’я, а я полічу її роки, бо вже давно навчився лічити, хоч і не ходжу до школи».

Зозуля, мовчить, як і мовчала…

Несподівано йому спадає на думку — озватися до цієї безголосої зозулі на груші. Озватися до неї не своїм людським голосом, а начеб зозулиним! І Миколка, глибоко передихнувши, ледь чутно каже:

— Ку-ку…

Зовсім-зовсім тихо, так що його «ку-ку» гасне на губах, і зозуля, звісно, не чує. Тоді він зважується голосніше:

— Ку-ку.

Але знову надто тихо, знову зозуля не чує, сидить собі на груші, не озивається.

— Ку-ку!..

Та зозуля раптом зривається й летить.

Це так несподівано, що хлопець спершу не вірить. Де в зозулі подівся голос? Невже не могла хоч раз, хоч два кукнути? Невже не чула, як Миколка просив її? Не для себе просив, уже якось він переб’ється без зозулиного віщування, а просив для немічної баби Оришки…

Миколку душать сльози, й він знову міцно заплющується, тре кулаками очі.

Сонце вже ополудні, а він так і не почув співу зозулі, щоб принести бабі Оришці радісну звістку про обіцяні їй довгі роки життя…

Миколка йде з похнюпленою головою, ось і їхні переселенські будиночки з червоної цегли. Спинившись за кущем черемхи, поглядає на свої вікна. Чи не видніє в шибці баби Оришчине лице? Ні, не видніє, порожні шибки.

Що він їй скаже, ну що, як утішить?

І, відчайдушно передихнувши, він зважується. Приклавши дудочкою долоні до губів, каже стиха:

— Ку-ку…

Чує чи не чує баба Оришка? Мабуть, чує, бо хоч на здоров’я скаржиться, але ж слух у неї добрий. Та й хіба не почула сьогодні зозулю, що кувала на дворі?

— Ку-ку, ку-ку, ку-ку!

Живіть, бабо Оришко, довго-предовго, живіть до ста років і ще за сто років, і хай живуть з вами всі казки, які ви ще маєте розказати, і всі пісні, які ви ще маєте проспівати.

— Ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку!..