Зозуля й горлиця

Зозуля на сучку зажурено кувала.
— «Що, кумонько, така сумна?» —
Їй з гілки Горличка ласкаво воркувала:
«Чи ти об тім, що відгуляла
У нас весна,
Кохання з нею, сіло сонце нижче,
Та йдеться до зими все ближче?»
— «Як тут не стать мені сумній?» —
Зозуля каже: «Будь сама суддею в цьому:
Зазнала щастя я в коханні, і по тому
Я стала мати на весні,
Та діти визнать матір не хотять в мені, —
Чи я такої ждала з них відплати!
І чи не заздрісно, коли на те гляджу,
Як ніжно в’ються коло матері качата
Й на квоччин поклик сиплються дощем курчата;
А я, мов сирота, одним-одна сиджу
І що таке Дитяча втішність, я не знаю».
— «От бідолашна! Серцем об тобі вмліваю;
Мене б дитяча нелюбов могла убить,
Хоч приклад цей зустріть не рідко;
Скажи ж: так, значить, ти вже вивела і дітки?
Коли ж собі гніздо ти встигла звить?
Цього я щось і не видала:
Ти пурхала все та літала».
— «Щоб красні дні — таке плетеш! —
В гнізді я, сидячи, втеряла:
Дурнішого від цього й не зведеш!
До гнізд чужих я завжди яйця клала».
— «Якої ж від дітей ти ще і ласки ждеш?»
їй Горличка на те сказала.

***

Батьки і матері! Вам цеї байки суть,
Я розповів її не дітям на розвагу:
В них до батьків і неповага,
І нелюбов — до зла ведуть;
Але як виросли вони в розлуці з вами,
І ви їх доручили найманим рукам, —
Журіться власними ділами,
Коли з дітей під старість мало втіхи вам.

Переклад Є. Кротевича