Звідки з’явилася Анфіса

Історія 1.

В одному місті жила родина – тато, мама, дівчинка Віра та бабуся Лариса Леонідівна. Тато і мама були шкільними вчителями. А Лариса Леонідівна була директором школи, але вже на пенсії.

У жодній країні світу на одну дитину не припадає стільки керівних педагогічних працівників! І дівчинка Віра повинна була стати найвихованішою у світі. Але вона була вередливою та неслухняною. То курчатко злапає і почне сповивати, то сусіднього хлопчика в пісочниці совком вдарить так, що совок трісне.

Тому бабуся Лариса Леонідівна завжди була поряд із нею — на короткій дистанції, в один метр. Ніби вона охоронець президента республіки.

Тато часто повторював:

— Як я можу чужих дітей навчати математики, якщо я свою дитину виховати не можу.

Бабуся заступалася:

— Це дівчинка зараз вредна. Бо маленька. А виросте, вона не буде сусідських хлопчиків совком бити.

— Вона їх лопатою лупцювати почне, — сперечався тато.

— Якось тато йшов повз порт, де кораблі стояли. І бачить: один іноземний матрос щось усім перехожим пропонує у прозорому пакеті. А перехожі дивляться, сумніваються, а брати не беруть. Батько зацікавився, ближче підійшов. Матрос йому чистою англійською мовою каже:

— Дорогий пане-товаришу, візьміть цю живу мавпочку. Її у нас на кораблі весь час заколисує. А коли її заколисує, вона завжди щось відкручує.

— А скільки треба буде за неї заплатити? – Запитав тато.

— Не треба платити. Навпаки, я вам ще й страховий поліс на неї дам. Ця мавпочка застрахована. Якщо з нею щось трапиться: занедужає чи загубиться, вам страхова компанія за неї цілу тисячу доларів заплатить.

Тато із задоволенням узяв мавпочку і дав матросу свою візитну картку. На ній було написано:

«Матвіїв Володимир Федорович – учитель.»

А матрос йому свою візитку дав. На ній було написано:

«Боб Сміт – матрос.»

Вони обнялися, поплескали один одного по плечу і домовились переписуватись.

Тато прийшов додому, а Віри та бабусі немає. Вони у пісочниці у дворі сиділи. Тато мавпочку залишив і за ними побіг. Привів їх додому і каже:

— Дивіться, який я вам подарунок приготував.

Бабуся дивується:

— Якщо всі меблі в квартирі догори ногами, то це твій подарунок?

І дійсно: стільчики, усі столи і навіть телевізор — все догори ногами поставлено. А на люстрі мавпочка висить і електричні лампочки облизує.

Віра як закричить:

– Ой, киць-киць, до мене!

Мавпочка до неї відразу ж зістрибнула. Вони обнялися, голови один одному на плече поклали і завмерли від щастя.

– А як її звати? — запитала бабуся.

— Не знаю, — каже тато. – Капа, Тяпа, Жучка!

— Жучками тільки псів називають, — каже бабуся.

— Хай буде Мурка, — пропонує тато, — або Зірка.

— Теж мені кішку знайшли, — сперечається бабуся. — А зірками тільки корів звуть.

— Тоді я не знаю, — розгубився тато. – Тоді давайте думати.

– А що тут думати! — каже бабуся. — У нас була одна завідувачка райвно — вилита ця мавпочка. Звали її Анфісою.

І назвали мавпочку Анфісою на честь однієї завідувачки райвно. Це ім’я до мавпочки відразу і прилипло.

Тим часом Віра та Анфіса один від одного відлипли і, взявшись за руки, пішли до кімнати Віри все там оглядати. Віра їй стала показувати свої ляльки та іграшки.

Бабуся до кімнати зазирнула. Бачить — Віра ходить, велику ляльку заколисує. А за нею по п’ятах Анфіса ходить і велику вантажівку також на руках колише.

Анфіса вся така ошатна і горда. На ній шапочка з бомбончиком, маєчка до півпузика та на ногах гумові чобітки.

Бабуся каже:

— Ходімо, Анфісо, тебе годувати.

Тато запитує:

– А чим? Адже у нас у місті добробут зростає, але банани не ростуть.

– Які там банани! — каже бабуся. — Зараз ми проведемо картопляний експеримент.

Вона поклала на стіл ковбасу, хліб, варену картоплю, сиру картоплю, оселедець, луску від оселедеця у папірці і варене яйце в шкаралупі. Посадила Анфісу на високий стілець на коліщатках і каже:

– На старт! Увага! Марш!

Мавпа як почне їсти. Спочатку ковбасу, потім хліб, потім варену картоплю, потім сиру, потім оселедець, потім луску оселедця в папірці, потім варене яйце прямо зі шкаралупою.

Не встигли озирнутися, як Анфіса з яйцем у роті заснула на стільці.

Тато її зі стільця дістав і на дивані перед телевізором посадив. Тут і мама прийшла і одразу сказала:

– А я знаю. До нас підполковник Готовченко заходив. Це він приніс.

Підполковник Готовченко був не військовим підполковником, а поліцейським. Він дуже любив дітей і завжди їм дарував великі іграшки.

— Яка чарівна мавпочка. Нарешті навчилися робити.

Вона взяла мавпочку до рук:

— Ой, яка важка. А що вона вміє?

– Все, – сказав тато.

— Очі розплющує? “Мама каже?

Мавпа прокинулася, як маму обійме! Мама як закричить:

– Ой, вона жива! Звідки вона?

Усі навколо мами зібралися, і тато пояснив, звідки мавпочка і як її звуть.

– Якої вона породи? – Запитує мама. – Які в неї документи?

Тато візитну картку показав:

«Боб Сміт – матрос».

— Дякувати Богу, хоч не вулична! – сказала мама. – А що вона їсть?

– Все, – сказала бабуся. — Навіть папір із риб’ячою лускою .

— А чи вміє вона користуватись горщиком?

Бабуся відповілає:

– Треба спробувати. Давайте проведемо горщиковий експеримент.

Дали Анфісі горщик, вона його відразу на голову одягла.

– Це що таке! – закричала мама. – Це катастрофа!

— Зачекайте, — заперечує бабуся. — Ми їй другий горщик дамо.

Дали Анфісі другий горщик. І вона зразу здогадалася, що з ним треба робити.

І тоді всі зрозуміли, що Анфіса житиме у них!