Звіздар

Жив колись уславлений звіздар. Щоночі
довгими годинами вдивлявся він у небо,
вивчаючи зірки.

І трапилося звіздарю піти одного вечора у
справах за місто.

Вирушив він о тій порі, коли вже запалюють
світло, і невдовзі опинився у полі. Ніч була
тиха, повітря свіже, в чистому небі жваво
мерехтіли зорі. Звіздар на ходу вдивлявся в
[228]них, задерши голову вгору. Незабаром він
так захопився, що забув про все на світі.

А що під ноги він не дивився, то зненацька
налетів на пересохлий колодязь і звалився в
нього. На щастя, не забився, бо на льоту
зачіплявся за кущі, що повиростали на
стінках колодязя, і це сповільнило падіння.
Та колодязь був глибокий, і звіздар, хоч як
старався, не міг вилізти з нього.

– От біда,- задумався він тоді.- Як же це
воно сталося? Як мені перебути тут усю ніч?
Тут так холодно й волого, що я простуджуся, а
до того ж мої рідні чекатимуть мене і
хвилюватимуться.

І він почав щосили гукати:

– Рятуйте! Рятуйте! Я в колодязі й не можу
вилізти! Хто там проходить, зласкався,
витягни мене! Рятуйте! Рятуйте!

На його щастя мимо колодязя проїжджав
верхи на віслюку якийсь чоловік. Почувши
крики, чоловік під’їхав до колодязя.

– Заспокойся, бідолахо! – сказав він.- Я
допоможу тобі вилізти. Добре, що я маю
віслюка. Потерпи трохи, я роздобуду десь
мотуза й одразу повернуся.

І справді, невдовзі чоловік повернувся,
опустив [230] мотуза в колодязь і допоміг
звіздарю вилізти.

– Щиро дякую, чоловіче,- сказав звіздар,
вибравшись нагору.- Якби не ти, було б мені
непереливки.

– Але як ти туди впав? – запитав чоловік.- Ти
що, не бачив, куди йдеш?

– Не бачив,- зітхнув звіздар.- Я дивився на
зорі й думками був у небі.

Чоловік підніс ліхтаря до обличчя
потерпілого і враз вигукнув, сміючись:

– А, тепер я тебе впізнав! Ти звіздар! Усе
місто знає тебе, бо ти мудрий. Але я скажу
тобі дещо, а ти вже мені вибачай, звіздарю.
Ти поклав усе своє життя на те, щоб
дізнатися, що діється на небі, але ніколи й
оком не кинув униз, щоб дізнатися, що
діється в тебе під ногами.

Звіздар не відповів, Ще раз подякувавши
чоловікові, він швидко подався своєю
дорогою. А чоловік сів на віслюка й рушив до
міста, похитуючи головою й бурмочучи:

– Багато є таких. Думають лише про велике, а
тим часом безпорадні в найпростішому Ділі,
яке й дитина годна зробити. [231]