TOU

Звичайна казка

Казки Алана Мілна

Завдання перед ним стояло просте: побудувати рівнобедрений трикутник, основою якого служило б пряма, що з’єднує його і замок, з бічними сторонами в два його кроки.

Проте, Красунчик таки домігся свого. Один крок на північ, другий – на південний захід, і ось він, замок, зовсім поряд, якихось півкілометра, які він і подолав із чоботами під пахвою.

Біля воріт зупинився, незручно, знаєте, приходити в гості в шкарпетках , але дійшов висновку, що на етикет можна і наплювати, коли вирішується питання життя та смерті. І потім, велетень все одно його не побачить. І ось, сховавшись під чарівним плащем, з чарівним мечем у руці, Красунчик ступив у ворота. На мить серце його перестало битися, але образ принцеси, надав йому сміливості.

Велетень сидів перед каміном, затиснувши між колін величезну палицю. Щойно Красунчик увійшов до зали, він обернувся, здивовано скрикнув, нахилився вперед, щоб краще роздивитися прибульця, зареготав, відкинувся назад.

Як і більшість людей, що виділяються своїми габаритами, його відрізняло добре серце, але іноді він бував дуже впертим. І вся ця історія з черепахою якнайкраще характеризувала його як з кращого, так і з гіршого боку.

– Чого це ти в шкарпетках? – Запитав він Красунчика. – Тут ніхто не спить.

Принц завмер.

– Ви мене бачите? – здивовано спитав він.

– Звичайно, бачу! Невже ти думаєш, що я не помічу людину, яка входить до мого замку в самих шкарпетках? Та я звернув би на тебе увагу і в натовпі!

– Паршивий гном! – прогарчав Красень. – Він же присягнув, що плащ приховає мене від очей ворогів.

– Значить, ми не вороги, – усміхнувся велетень. – Ти мені дуже подобаєшся. Щось у тобі є… так от взяти й увійти до мого замку… Думаю, це кохання з першого погляду.

– Так ось як він провів мене!

– Ні, ні, справа не в цьому. Те, що під плащем, справді невидиме. Але деякі частини тіла він не закриває. Ти й уявити не можеш, який кумедний у тебе вигляд. Голова, дві ноги в шкарпетках, пара ліктів.
Але Красунчику набридла порожня балаканина. Вихопивши чарівний меч і скинувши непотрібний тепер плащ, він кинувся на Бландербаса і чудовим випадом подряпав мечем велетня.

– Перемога! – вигукнув він, піднімаючи меч над головою. – З брата Гарнюсінької знято закляття!

Велетень цілу хвилину дивився на нього. Потім відкинувся на спинку стільця, все його величезне тіло здригалося від сміху.

– Її брата! – проревів він. – Так от, отже, як… Її брата! – Він сповз на підлогу, з очей текли сльози. І він сміявся, сміявся, сміявся. – Її брата! О-о-о… Я зараз помру! Її б-р-р-рата! Її б-б-б-б… її б-б-б-б…

Красунчика наче громом вразило. Він повернув перстень.

– Чого? – проскрипів гном.

– Я хочу повернутися додому, щоб гуляти вулицями мого міста, де всі мене знають та люблять… Негайно!

Годиною пізніше принцеса Гарнюсінька та принц Удо, який доводився їй зовсім не братом, дивилися один одному у вічі. І ілюзії принцеси танули, мов дим.

– Ти змінився, – резонно зауважила вона.

— Так, тепер я зовсім не схожий на черепаху, — добродушно відповів Удо.

– Я про те, яким ти був сім років назад. Ти сильно погладшав.

– Для тебе, Гарнюсінька, час теж не стояв на місці.

– Однак ти бачив мене щодня і продовжував любити.

– Ну… е… – Удо відвернувся, переступаючи з ноги на ногу.

– То ти мене не любив?

– Чи бачиш… звичайно, я хотів би набути колишнього вигляду, а поки ти… я хочу сказати, поки ми… поки ти думала, що ми любимо одне одного… ти, природно, намагалася мені допомогти. А зараз…

– Ти старий та лисий. Як я не помітила цього раніше?

– І не могла помітити, бо я був черепахою, – відповів Удо. – За черепашими мірками я був зовсім молодим. Що до лисини я й не говорю. Яка може бути лисина у черепахи?

– Я думаю, – говорила Гарнюсінька повільно та ретельно вибираючи слова, – що за останній день чи два ти сильно постарів.

Додому Красунчик повернувся якраз на обід. А наступного ранку вже їхав верхи вулицями, насолоджуючись захопленими привітаннями городян: у місті його любили всі, окрім найближчих родичів. Бландербас лежав мертвим у своєму замку.

Ми з вами знаємо, що його вбив чарівний меч, однак смерть велетня породила дивну легенду. Якщо хтось розповідав сусідові особливо смішний анекдот, останній, між нападами сміху, говорив: Ну ти даєш! Я зараз помру від сміху! – а потім, витерши сльози, додавав зітхнувши. – Як Бландербас».

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.3 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Винни –Пух и другие сказки”
Алан Мілн
Видавництво: “Терра”
2001 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: