Зимова казка

Вже осінь пішла собі спочивати, а зима чомусь барилася. Принишклий ліс ще тільки дрімав, адже не міг заснути, бо не було в нього теплої снігової ковдри. Нелегко й звірятам. Ніяк не міг зігрітись у своїй постельці їжачок Голочка, мерзлякувато тулилося до теплого маминого боку ведмежа Ласунчик, та найгірше зайчикам Буханчику й Стрибайчику. Саме поскидали вони свої сіренькі кожушки та повдягали сніжно-білі. А як вийдеш у них зі своїх хатинок, коли біле так далеко видно?
Зажурилися зайчата: так хочеться їсти, та й лапки не завадило б розім’яти. А тут ще тітка Сойка сіла на найвищу сосну і закричала:

— Біда! Біда! У нашої Зимоньки-Зими нещастя! Злий Північний Вітер украв лантуха із снігом. Що ж воно буде? Біда! Біда!

— Он воно що! — сказав Вуханчик братикові Стрибайчику.— Треба щось робити…

— Але що? —розгубився Стрибайчик.— Хіба ми зможемо перемогти Північний Вітер, адже він такий лютий і дужий!

— Удвох ми, звичайно, нічого не вдіємо,— погодився Вуханчик.— Та, може, щось порадить дідусь Вухань.

Дідусь уважно вислухав малят і зітхнув: — Північний Вітер не тільки злий, а й підступний. Так просто лантуха із снігом не віддасть.

— Що ж робити, дідусю? — спитав Вуханчик. Старий Вухань ласкаво подивився на внука:

— Лихові можна зарадити, та тільки чи витримаєш випробування?

— Витримаю! — твердо мовив Вуханчик.

— Але насамперед пам’ятай, що з рук ворога нічого не можна брати. І до Палацу Північного Вітру ти повинен іти сам.

— А я? — образився Стрибайчик.

— Ми будемо чекати, а це теж нелегко.

Ох, як же Вуханчик мчав до палацу, де мешкав Північний Вітер!
Коли зовсім знесилювався, то спочивав трохи, а потім знову рушав у дорогу.
Здавалося, Північний Вітер тільки й чекав на гостя, бо вилетів назустріч:

— Ласкаво запрошую, Буханчику! Радий тобі, дуже радий!

— Спасибі, — подякував зайчик.— У мене є до тебе справа.

— Справа? — удавано здивувався Північний Вітер.— Полишимо всі справи, давай-но краще я пригощу тебе,— і він підвів зайчика до столу, вставленого різними овочами. Там була навіть капуста. В зайчика аж слина потекла, проте він згадав наказ старого Вуханя…

— Дякую, але я не голодний.

— Не голодний, кажеш,— посміхнувся Вітер.— То чого ти хочеш від мене?

— А щоб ви віддали матінці Зимі лантух із снігом. Навіщо він вам?

— Лантух із снігом? Я не брав його…

— Брали,— заперечив Буханчик.— Інакше Зима давно принесла б нам снігу.

— Он воно що! — зареготав Вітер.— Іди геть звідси! — і він надувся і дихнув таким холодом, що Буханчик скрутився в клубок.

— Віддайте сніг,— наполягав малий.— Віддайте, а то гірше буде…

— Стій! — почув раптом Вітер. Глянув — і закляк на місці. На нього йшла красуня Зима в білому кожушку.— Зайчик не злякався тебе, отже, виконуй його бажання.

Що було робити злому Північному Вітрові? Пішов до комори та й виніс лантуха. Зима хутенько взяла того лантуха з Вітрових рук, і разом з Буханчиком вони подалися додому.

І ось закружляли у повільному танку безліч легеньких сніжинок. А Зима все сипала та приказувала:

— Щоб добре вродили запашні суниці, цілющі чорниці, інші ягоди й грибочки — усім доням і синочкам, всім пташкам і всім звірятам, а також їх мамам, татам…

І справді, того року врожай був на диво щедрий…