TOU

Зимовий день

Олександр Копиленко

У мене в кімнаті живе перепел у клітці. Мені приніс його один мій знайомий. Ліве крило у перепела перебите, він його трохи волочить і, звичайно, не може літати. А то б я його вже давно випустив, ще в кінці літа. Сіриком назвав перепела мій хороший приятель Петро. Бо перепел справді сіренький, з світлими грудьми, а на шиї під дзьобиком — чорна бархатна вузенька смужка.

А Петро тільки прибіжить до мене — зразу до клітки з Сіриком і починає з ним розмовляти. Хоча, звичайно, Сірик нічогісінько не розуміє, але прислухається, смішно схиливши голову. І тихесенько посвистує. А іноді візьме і заспіває, високо піднявши голову, як справжній півень. А поспівавши, давай порпатись у піску, на втіху Петрові…

Отакий у мене Сірик, улюбленець Петра. Коли в неділю зрання прийшов до мене Петро, він так само в першу чергу пішов привітатись з Сіриком. Але весь час з надією дивився на мене, чи не передумав я поїхати з ним за місто у цей погожий зимовий день.

—  Ну,   Петре,   як  надворі,  не  дуже  холодно? — спитав  я.

—  Ні, зовсім, зовсім тепло!  Поїдемо, га? — швидко спитав Петро, благально дивлячись на мене.

Та я знаю, що коли б надворі був який завгодно мороз, все одно Петро сказав би, що тепло, бо він завзятий юннат і дуже любить дивитись, як поживають птахи і тварини на волі.

Але день справді чудовий. Вночі трохи присипав землю свіжий сніжок, морозець хоч і легенький, а сніг поскрипує під ногами. Крізь прозорі хмарки іноді пробивається рожевий сонячний промінь.

А поки ми виїхали за місто, сонце вже трохи й пригрівало нас. Ми йшли через поле. Я з рушницею, а Петро з біноклем на грудях. Недалеко від лісу, але далеченько від нас зірвався заєць і досить спокійно пострибав до узлісся. Петро весь час дивився на нього в бінокль і жалкував, що заєць схопився далеко. Він зовсім не боїться нас, бо раптом спинився, сів на задні лапи і так застиг, тільки вухами водить.

—  Ой, смішний який, га?! Мов той стовпчик серед поля! — вигукнув Петро і побіг вперед до того місця, звідки вискочив заєць.

Ми розглянули його лігво на снігу і пішли по його сліду. А слід у зайця цікавий — від задніх ніг слід іде спереду передніх. Бо задні ноги в зайця набагато довші, ніж передні. Тому й легше зайцеві бігти вгору, ніж згори. Бо коли він швидко мчить згори, то часто й через голову перекидається.

Коли ми прийшли до лісу, заєць уже давно десь зник. Але ми ще трохи пройшли по його сліду, поки не стрибнула з сосни на сосну білка. Вона так промайнула, ніби золота стріла. Петро не встиг і розглянути її.

Та що там білка! Ось ціла зграя гав і кілька сорок з одчайдушним галасом погнали сову, намагаючись якнайдошкульніше дзьобнути її. Ото й ганятимуть, поки вона кудись у густі хащі або в дупло не сховається. Це вони мстять сові за нічні розбої. Птахи сплять на деревах уночі, а сова налетить, схопить сонного птаха і повечеряє. Дуже ненавидять сову лісові пташки.

Аж ген, далеко вже погнали її і задиркувато, сердито кричать…
А ми з Петром пір’їнку совину знайшли. Значить, таки добре її скубуть розгнівані птахи…
На цю метушню і галас ніскілечки не зважає працьовитий дятел. Він собі заклопотано лазить по стовбуру і по товстих гілках старого дуба і невтомно, ретельно довбає кору дерева. Жодної щілинки не пропустить, тільки цурочки летять. Там поховались на зиму різні комахи або поклали під кору свої яєчка. Дятел нічого не пропустить, все знайде. А он і синички, теж невтомні, бадьорі, мов акробати, чіпляються за гілочки і теж вишукують собі поживу, таку, як і дятел. Це дуже корисні наші пташки. Вони не відлітають від нас на південь, бо їм є що їсти. А холоду вони не бояться.

Ми довго стояли з Петром під старим дубом і спостерігали, як працюють дятел і синички. А дуб товстий, старезний. Кора його аж посивіла від лишаїв та мохів. Певно, йому більше років, ніж мені разом з Петром. Ось повіває вітрець, і світло-коричневе листя дзвенить. Адже дуб до самої весни не губить свого старого листя. А що там на калині? Ніби червоними живими квітами хто її прикрасив. Та то ж снігурі! Петро довго розглядав снігурів, а тоді пішли ми далі і вийшли до невеличкої річки. На березі, на вільхах і берізках, добре влаштувались веселі зелені чижики. А до них приєднались ще одні наші гості з півночі — сіренькі, з рожевими грудьми та в червоних беретиках маленькі чечітки. Вони обідають вільховим насінням і жваво перегукуються, базікають…

Під кригою в річці йде своє життя… По ямах і глибинах спочиває риба. У нірки позалазили раки і там зимують. Жаби залізли в мул і поснули на зиму… Проте можна впіймати під кригою на блешню окуня або щуку. Миньок саме зараз викидає ікру. Так ба-то кладе миньок ікри, що й полічити важко…

Раптом знявся вітер. Береза простягала за вітром тонесенькі, як мережані шнурочки, гнучкі гілочки. А на них сережки, там спить до весни березовий цвіт.

Нам треба вже повертатись назад, бо вітер починає дошкуляти. Петро зав’язав під підборіддям поворозки від шапки-вушанки.
О, чому це сторожко заскреготіла сорока і присіла на дерево, смикаючи довгим хвостом, схожим на наконечник списа? Сорока весь час тривожно скрекотить. Це вона попереджає своїх лісових побратимів про небезпеку. Адже ось у лісі з’явилася людина з рушницею. Значить, будьте обережними, зайці, лисиці та інші тварини!..

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Ой, весела в нас зима”

Збірка

Упорядник – С. Вишенський

Видавництво: “Веселка”

м. Київ, 1986 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: