Чарівне кресало

Українські народні казки з Волині та Полісся

Запис, укладання та вступна стаття Ошуркевича Олексія Федоровича

Видавництво “Каменяр”, м.Львів, 1995

ISBN 5-7745-0429-8

У цьому збірнику вміщено понад сімдесят казок, що їх протягом багатьох років записував від сільських оповідачів фольклорист О. Ф. Ошуркевич на Волині і Поліссі.

До збірника увійшли кращі зразки творів казкового епосу, записані в різних районах Волинської області упродовж 1955-1987 років. Географічні назви, як правило, наведено за адміністративно-територіальним поділом, який існував на час запису творів.

Казки згруповано за сюжетно-тематичним принципом, При можливості у текстах збережено характерні для відповідних місцевостей говіркові елементи — лексичні, синтаксичні, фонетичні.

Для визначення казкових сюжетів і мотивів використано покажчик «Сравнительньй указатель сюжетов. Восточнославянская сказка. Составители Л. Г. Бараг, Й. П. Березовский, К. П. Кабашников, Н. В. Новиков.—Л.: Наука, 1979» (далі скорочено: СУС). У коментарях до казок подано посилання на відповідний номер покажчика, вказано, коли, де і від кого зроблено запис. Посилання на покажчик (СУС) відсутнє, якщо подібного сюжету в ньому не виявлено. Робляться також вказівки на наявність волино-поліських рукописних варіантів, які зберігаються в упорядника.

Зміст

Казки про тварин

Чарівно-фантастичні казки

Соціально-побутові казки

У дивосвіті казки

Народнопоетична творчість Волині і Полісся — межиріччя Західного Бугу і Стиру — давно гідно оцінена видатними діячами слов’янської культури. Через цей регіон у минулому столітті пролягали шляхи відомих дослідників-фольклористів і етнографів Зоріана Доленги-Ходаковського, Оскара Кольберга, Павла Чубинського. Різні соціально-історичні умови, особливості природно-географічного середовища наклали свій відбиток на специфіку регіону, стан його духовної культури. Край цей багатий лісами і озерами, а ще —казково-епічною традицією, яка віддавна тут побутувала. На кінець ХІХ століття припадає виявлення і запис казкових творів на території західної Волині. Кілька казкових сюжетів, записаних принагідно в цей час у Луцькому повіті, потрапило у «Сборник матерналов по малорусскому фольклору» О. Малинки (Чернігів, 1902), журнал «Киневская старина» (1895), газету «Вольнскиє губернские ведомости». У виданнях для дітей «Молода Україна», «Дзвінок» публікувала зразки казок Олена Пчілка (О. П. Косач), яка багато років проживала на Волині, захоплювалася прекрасними скарбами фольклору цього краю.

Волино-поліський фольклор був у колі творчих заінтересувань Лесі Українки. Три казки («Про котика та півника», «Про Івашка» та «Про дивну сопілку»), перейняті поетесою у Новоград-Волинському повіті, згодом були опубліковані нею у збірнику «Дитячі гри, пісні й казки з Ковельщини, Лущини та Звягельщини» (Київ, 1903). Варто нагадати, що до казкового епосу у письменниці було особливе замилування: вона знала багато зразків цих творів, сюжети і окремі мотиви їх живили її власну художню творчість. У листі від 18 березня 1903 року до сестри Ольги Косач-Кривинюк поетеса, між іншим, зазначала, що «вже давно мала на думці писати щось на тему народних казок», тут же висловила конкретний план — підготувати у власній версії кілька творів за мотивами казок «Яйце-райце», «Жар-птиця». Незабаром — у 1906 році— вона створює сатиричні поезії «Казка про Оха-чародія», «Казочка про край царя Гороха»… У безсмертній драмі-феєрії «Лісова пісня», створеній на основі міфологічних уявлень, зокрема казкового епосу Волині й Полісся, письменниця вивела глибоко символічні образи Долі, Злиднів, Чарівної сопілки.

Та як не дивно, народноказковий епос західної Волині продовжував залишатися поза увагою науковців. А між тим тут зберігалися цікаві й оригінальні зразки казок із своєрідними сюжетно-фабульними особливостями, волино-поліським колоритом мотивів, образів, мови. Як засвідчують матеріали, в людській пам’яті порівняно міцно закарбувалися сліди казкового епосу про тварин. Щодо різновиду персонажів, то дійовими особами в цих творах виступають здебільшого ведмідь, вовк, змій, кінь, собака, зозуля, дятел… Чи не з цього приводу відомий польський письменник Юзеф Крашевський у своїй праці «Спогади про Волинь, Полісся і Литву» (Вільно, 1840) зауважував, мовлячи про народні казки: «Часто в них виступають дивні звірі, для яких поліські ліси і болота стали місцем захистку».

Багата й розмаїта палітра казкового епосу про тварин. Коротка, але сповнена глибинного змісту казка «Як звірі борщ варили». Сюжетна основа її проста: зібралися звірі і вирішили колективно борщ зварити. Заєць запропонував кинути у горщик капусту, ведмідь — меду, дикий кабан — жолудів, коза — сінця. Зварили, попробували — «борщ — не борщ: аж із рота кожному верне». Так і не пообідали. Мудра і повчальна казка. Варіантів, аналогів її ніде не виявлено нами.

У багатьох казках про тварин («Дядько і ведмідь», «Як півень ішов змія бити», «Грошовитий півничок» та ін.) на особливу увагу заслуговує майстерність діалогу: він чіткий, смислово-виважений і дотепний. Епічністю оповіді, розлогістю сюжетно-композиційної структури відзначаються чарівно-фантастичні казки. Як відомо, виникли вони ще в докласовому суспільстві і відображають світогляд людей тих далеких часів. Герої казок цієї групи — мужні, справедливі, сильні. Часто в боротьбі із злими силами їм допомагають незвичайні помічники — кінь, залізний вовк, орел. Своєрідним колоритом і локальними особливостями познадені варіанти чарівних казок — про три підземні царства («Вечірник, Полуночник і Світанок»), про Горбоконика («Кобила — золота грива»), про хитру науку — навчання хлопця у лісового чарівника («Про Оха-чудотвора»), про відважного солдата, який переміг відьму і при допомозі чарівного кресала одружився з царівною («Чарівне кресало»). Цікавою і оригінальною є казка «Максим і дівчина-горлиця». Сюжетів чарівно-фантастичних казок побутує нині порівняно небагато.

Широкий спектр життя з усією різноманітністю етнографічно-побутових реалій знайшов яскраве відображення в соціально-побутових казках. Добро і зло, багатство і бідність, правда і кривда— поняття, які в різних тематичних, сюжетних структурах набирають художньо-образного казкового вираження. За споконвічними законами людської моралі, добро і правда в цих творах перемагають, а зло і кривда піддаються осудженню. Велике поширення мають казки сімейно-антагоністичного плану, зокрема про старшого і молодшого братів (багатого і бідного). Показовим у цьому відношенні є поширений на Україні, в тому числі і на Волині, сюжет казки «Дві долі». Піймав якось молодший брат біду, яка все життя його мордувала, зачинив у скриню і закопав під грушею. Відтоді добро і достаток прийшли у його хату. Дізналися про це старший брат із жінкою. «Пішли під батьківську грушу, відкопали сундук, відкрили:
— Ну, біда, йди сюда, вже мій брат забагатів. Живи у нього.
А біда до багача:
— Я, біда, не піду туда… Остануся тут, де вродилася і для тебе судилася.
Хотіли багатії біду піймати, щоб у сундук закрити і в яму закопати, та вона не далася в руки: стала із старшим братом бідувати, молодшого ж — більше не зачіпати».

У великій за обсягом групі соціально-побутових казок особливо виділяються демонологічні твори про обдуреного чорта. Як правило, казки цієї групи комічні, а представники роду чортячого часто виявляються просто безпорадними перед хитрощами людини («Як дядько виганяв чортів з болота»). Неабиякою популярністю серед молодшого покоління користується варіант казки про людське милосердя («Про дідову і бабину дочку), у якій за чуйне серце дідова дочка була винагороджена, а бабину в глухому лісі чорти так «затанцювали», що на ранок баба «тільки кості позбирала після своєї дочки». Хоч нечиста сила є уособленням зла, але у казці «Чортеня у наймах» трапився чорт у ролі позитивного персонажа. Він з наївною добродушністю вирішив відслужити у діда за те, що випив мед і не мав чим заплатити. Сумлінно служило чортеня, і дід після закінчення строку служби ніяк не захотів відпускати його. Та чортеня все просилося. Несподіване завершення казки:
Терпів дід, терпів, а далі зо злості й каже:
— Іди ти к чортовій матері!
І пішов хлопець к чортовій матері. Та з того часу люди більше ніколи й не бачили його».

Серед соціально-побутових казок зустрічаємо різноманітні казкові сюжети про пригоди і витівки солдат, циганів («Солдат з того світу», «Про пана Гусаковського», «Циган і змій»). Разум і кмітливість простого селянина є важливими компонентами у розвитку сюжету казок «Пан та Іван», «Як піп товк просо» та ін. Віддавна поширені на Волині і Поліссі казки-легенди — фольклорні твори з пізнавально-інформативним призначенням. До них передусім належать «Як появився бусинь», «Чому у дятла голова червона», «Звідки взялася зозуля», «Кріт — багацький син», «Потапковий квас», «Салимін». Важливо відзначити, що в деяких зразках казкового епосу знайшли відображення сучасні модифікації окремих ситуацій, понять: «дерева лікують від мікробів» («Чому в дятла голова червона»), «молотилка» («Чортеня у наймах»), «моднії туфлі» («Червона квітка»), «фотокарточка» («Як чоловік зробив жінку коростявою кобилою»), для самогоноваріння чорт змайстрував «апарата з трубою» («Потапковий квас»).

Талановиті оповідачі казок завжди користувалися серед односельчан повагою. Та, як не дивно, таких людей стає все менше, тому й нелегко їх нині виявити фольклористам. Житель села Литовеж Іваничівського району, дослідник історії і народнопоетичної творчості Прибужжя Леон Каленикович Пучковський пригадує: «Були раніше казуни — майстри розказувать казки. Колись жив у нас такий — Йосип Щербак: ото багацько знав і умів оповідать. Цінували люди таких: любили слухати чи то на вечорницях, чи так десь. І вірили в те, про що розказувалося».

Наведені у збірнику казки були записані від 37 оповідачів— людей різного віку, рівня таланту. Переважна більшість їх —люди старшого віку: саме їм належать найбільш досконалі, багаті в смисловому і мистецькому відношенні зразки казкового епосу. Здебільшого оповідачами є селяни-хлібороби, люди з великим життєвим досвідом, нелегкою долею. Своєрідним даром імпровізації володів Семен Олексійович Пліскун (1907 —1985) — казкар з села Оконськ Маневицького району, від якого записано 16 казкових сюжетів. Характерно, що казки його здебільшого короткі за формою, але влучні, сповнені гумору, який іноді межує з тонкою іронією («Дятел і дігтяр», «Срібна дудка», «Як дядько виганяв чортів з болота»). Певною своєрідністю відзначалася манера розповіді С. О. Пліскуна: вона була жвава, емоційна, інколи уривчаста, але без порушення основної сюжетної лінії. Іноді оповідач в народно-традиційну структуру
твору вносив нові елементи, що виявлялися в окремих деталях, епізодах.

Рідкісним знавцем фольклорних багатств краю—казок, легенд, переказів, пісень — була Василина Степанівна Орган (1912—1981), колгоспниця з села Поромів Іваничівського району. Від неї записано 14 казок — глибоко поетичних, переважно морально-етичного плану («Чоловік і біда», «Кріт — багацький син», «Як мати стала зозулею» та ін.). Кожну казку, легенду вона оповідала схвильовано, з особливим емоційним піднесенням, немов це було часткою її життя. Деякі фольклорні твори, записані від В. С. Орган, зберігаються у відділі рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України. З дитячих років виявив зацікавлення і любов до казки і пісні Роман Володимирович Піддубний (1915 р. н.) з. села Липне Ківерцівського району. Користувався авторитетом майстра на всі руки, у вільний від хліборобської праці час кравцював, теслював. У роки другої світової війни був вивезений на примусові роботи в Німеччину, а після повернення був репресований і засланий у Кемеровську область. Та життєві труднощі не зламали мужнього характеру казкаря. Р. В. Піддубний — знавець довгої чарівно-фантастичної і гострої соціально-побутової казки. Мистецтво казкаря він переймав від своєї матері, згодом — від односельчанина Конона Мазнюка, який, за свідченням старожилів, був талановитим оповідачем, «знав силу-силенну байок всяких». Протягом 1977—1978 років від Р. В. Піддубного нами записано 23 казкових сюжети. Для оповідача властиве тяжіння до розлогих оповідей («Солдат і дід-лікар», «Солдат і смерть», «Червона квітка»), але сюжетна канва ніколи не перевантажена побічними епізодами, мотивами, деталями. Характерно, що його розповіді сповнені динаміки, колориту, сатиричної загостреності. Переказує легко, вільно, виявляючи добру пам’ять. До окремих подій, персонажів казок любить іноді долучати анотації-пояснення. Після розповіді казки «Як Іван шукав страха» Роман Володимирович жартівливо додав: «Вельми Іван злякався холодної води. Закричав, ніби з нього чорт лико дер… Отакий герой».

Серед цікавих казкарів виділяється своєю схильністю до мистецької творчості Ганна Зосимівна Пастернак (1927 р. н.) з села Мельники Любомльського району. Вона — співачка, оповідачка, пише вірші. Дбайливо доглядає онуків. Вперше ми познайомилися 1955 року: тоді було записано від неї багато пісенних творів і унікальний сюжет казки «Грошовитий півничок». Зібрані матеріали засвідчили високі мистецькі можливості сільської співачки й оповідачки. Всі тексти записів відзначаються чіткістю смислового вираження, довершеністю форми. Оповідачка вільно володіє багатою палітрою мистецтва слова, поетичним чуттям, вміло передає діалоги, особливо в казках про тварин. Проте казковий репертуар її невеликий.

Добре був знаний у Сільцях і навколишніх селах Ратнівського району Панас Тимофійович Карпук (1903—1986). Походив з бідняцької родини. Тож і доля випала нелегка: самоук (де і коли було вчитися?), служив у заможних хазяїв, після другої світової війни влаштувався за мізерну платню робітником у місцевому радгоспі. Завжди приносив у колектив жарти, веселий настрій. Знав чимало приповідок, загадок, анекдотів, казок. Лише невелику частину розповідей цього майстра пощастило записати. Серед цих записів — легенда «Святе озеро», казки «Вовк і ведмідь», «Ведмідь і чоловік», «Як наймит провчив попа», «Чоловік і невірна жінка», а також казка «Розумна дівчина», яка має чимало аналогів у фольклорі слов’янських народів.

Вісім казкових сюжетів (серед них— «Котофей Іванович», «Лев і чоловік», «Як хлопець обхитрував пана») записано від старенького казкаря з села Зарудче Любешівського району Семена Кириловича Корха. Багато фольклорних творів, цілком зрозуміло, він уже призабув. Деякі казкові сюжети перейняли від діда онуки — Іван та Наталя. Віримо, що на життєвих дорогах нам і надалі потрібна буде унікальна особистість казкаря (як і пісняра), який би силою живого поетичного слова торкався струн серця, розуму слухача.

Віддавна казка була важливим засобом у системі духовного спілкування — від покоління до покоління передавалася як феномен загально-людської культури. Хоч внаслідок різних соціально-історичних причин сфера природного побутування її помітно звузилася, вона й надалі продовжує жити в усній традиції народу. З кожним днем зростає інтерес до народнопоетичної творчості — джерела знань, мудрості, краси. Безцінний духовний скарб мусимо берегти для себе і для майбутніх поколінь.

Олексій Ошуркевич