Безрука сестра

Жили собі чоловік і жінка, і було у них двоє дітей — хлопчик і дівчинка. От чоловік і жінка постаріли, повмирали, тих двоє сиріт осталося: брат і сестра. Якось сестра каже братові:
— Женися, брате. А мене ніхто заміж не візьме, бо бідна.
Женився брат. Вже у його і дитинка народилася. Та жінка його не злюбила братової.
— Чоловіче, — каже якось, — де хоч подінь свою сестру, а я не хочу разом з нею жити.
Шкода братові сестри, бо ж разом годувалися, виростали.
— Куди ж я подіну сестру?
Коли поїхав чоловік на ярмарок, жінка взяла дитину, підвісила над шопою, а саму шопу підпалила. Приїхав чоловік,
вона до нього:
— Твоя сестра підпалила шопу і спалила нашу дитину.
Вночі брат розбудив сестру:
— Давай поїдемо в ліс по дрова, щоб гайовий не бачив.
Коли приїхали у ліс, брат підвів сестру до пенька, одрубав їй по самі лікті руки і сказав:
— Ото тобі за мою дитину…
І сам вернувся додому.
Лишилася сестра в лісі, поплакала з горя, думає: «Куди я без рук годна? Хто мене, каліку, візьме? Піду шукать у лісі кубло ведмедя, нехай мене з’їсть». Пішла вона лісом, знайшла ведмеже кубло, лягла у нім і думає: «Прийде ведмідь і нехай мене з’їсть».
Прийшов ведмідь — а в його кублові лежить дівчина. Він до неї:
— Чого ти, дівойко, тут лежиш?
— Щоб ти мене з’їв, бо я безрука і нікому не потрібна на світі.
Назбирав ведмідь у лісі всякого зілляччя, приклав його до її ран. Стали рани заживати. Вилікував дівчину ведмідь та й каже:
— Йди собі, дівойко. Ти вже рани позагоювала.
— Куди ж я піду?
— Йди понад річкою. По той бік річки є царський сад, а в нім яблука. Тільки ходи туди ніччю, щоб ніхто не увидів, а на день приходь до мене…
Пішла дівчина, перебрела річку, зайшла в царський сад, наїлася яблук, а потім знову прийшла у ліс до ведмедя.
Зогледівся цар, що хтось у його саду яблука на яблунях надгризає, покликав сина і каже до його:
— Йди-но, синку, візьми ружжо і повартуй в нашім саду, бо якийсь звір приходить і яблука гризе.
Взяв царський син ружжо, пішов у сад, став за яблуню, вартує. Аж то серед ночі приходить у сад не звірина, а дівчина, та й така хороша, з довгими кісьми, нагнула яблуневу гілку і стала яблуко гризти. Бачить царевич, що дівчина пальців на руках не має, тільки одні кисті, і каже:
— Постій-но, дівойко, не тікай… Я візьму тебе за жінку.
Бо вподобав її. А вона:
— Ти царський син, візьмеш собі ліпшу жінку, а я без рук. Кому я така потрібна?
А хлопець одказує:
— Ходімо до мого батька.
Пішли вони до царя.
— Бери кого хоч, сину, — каже цар, — тільки не безруку дівку. Не хочу таку невістку.
— Хай буде моєю жінкою. Я за неї робитиму все,— став просити син.
Мусив згодитися цар. Женився царський син на безрукій дівчині.
Минув рік, уже й дитинка в них народилася. Аж тут царському синові треба в солдати йти. Випровадили його, а цар з своєю жінкою-царицею порадився: що робити, щоб позбутися невістки? Думали-гадали і сповістили невістку, немовби-то син написав їм з війська, щоб вигнали з палацу його жінку, бо вона йому не потрібна і жити більше з нею не буде.
— Бач, — каже цар до невістки, – написав син, щоб тебе вигнати.
Заплакала бідна: куди подітися? Якби-то сама була, а то з дитиною…
Дала цариця їй на дорогу кусок хліба, загорнула дитинку в рядно і прив’язала їй до плечей. Так і пішла вона. «Вернуся назад у ліс ведмедя шукати, — думає собі.—Хай уже з’їсть дитину і мене».
Підійшла вона до річки, а вода чиста-чиста як сльоза, і захотілося їй води напитися. Та нема як набрати. Стала вона нагинатися, щоб води напитися, рядно розв’язалося і дитина скотилася в річку… Плаче мати коло дитини, що робити? Аж то чує вона якийсь голос, мовби хтось говорить:
«Всади руки у воду, виростуть пальці і візьмеш дитину».
Всадила жінка кисті рук у воду—відросли пальці. А вода була не проста, а живильна. Рада стала. Та не має куди йти, хоч уже й робітні руки є. «Піду служби шукати,— думає,— а до царя не піду, раз він мене вигнав з дому».
Пішла в село шукати собі службу. Зустріла багатого, але бездітного пана, що шукав прислуги.
— Візьміте мене, пане, на службу… Я з вас заплати не хочу, тільки щоб дитину маленьку прогодувати.
Каже пан:
— В нас гості збираються. От будеш нам готувати на кухні.
Згодилася жінка. Служить вона рік, другий, третій, вже й п’ятий настав. Дитина велика виросла. Якось пан каже:
— Приберни двір і хату, наготуй різних страв, бо мають до мене гості приїхати.
Наготувала служанка вдосталь усього – їсти і пити. Стали гості прибувати. Аж бачить вона: їде її брат з жінкою, свекрухою і свекром. Розбагатів брат вельми.
Не пізнає брат сестри. А пан все хвалиться не нахвалиться:
— От у нас хороша служанка.
А брат все дивиться на сестру, на дитину, бо ж знає, що лишив її у лісі безруку, а та — з руками. Та й думає з жінкою: «Може, її вже й на світі нема…»
Понаїдалися, понапивалися гості та й кажуть:
— Давайте будемо розказувать, кому що цікавого траплялося на віку.
Стали гості розказувати, а потім каже пан:
— В мене ще служанка є. Хай вона ще розкаже.
А служанка й говорить:
— Хіба розкажу про себе казку…
Та й стала розказувать. Про все, про все оповіла. Аж тепер побачив брат, що то його рідна безневинна сестра. Тут же він застрелив свою жінку-наговорницю і себе вбив.
Дійшла звістка про жінку, яку вигнав з дому цар, до царського сина. Лишив він царський дворець і батьків, найшов жінку й дитину і став з ними жити.