Брати

Жив-був цар, у нього було два сини. Покликав цар мудреця і наказав йому навчити синів усім премудростям світу. Ось і став той учити царевичів день і ніч. Брати підростали, набиралися розуму, та тут трапилося лихо — померла їхня мати.

Минуло трохи часу, і цар узяв собі за дружину іншу жінку. Як це буває, мачуха не злюбила хлопчиків, часто ображала і погано годувала. Стали сини скаржитися батькові на мачуху, та без толку. Терпіли-терпіли царевичі, але всякому терпінню приходить кінець.

— Треба, нам  брате, тікати з цієї в’язниці, — сказав молодший брат старшому. — Спробуємо заробити собі на хліб.

Старший царевич довго не наважувався, розумів, що втратить право на трон, але потім погодився.

— Гаразд, давай поїдемо сьогодні вночі.

— Ні, — сказав молодший, — відкладемо втечу на завтра, в далеку дорогу треба вирушати, добре поївши. Ти ж знаєш приказку: «Ніколи не пускайся в дорогу на голодний шлунок».

На другий день, ситно пообідавши, вони одягнулися у простий одяг, взяли двох коней і під виглядом конюхів виїхали з палацу.

Їхали вони, їхали, перетнули пустелю і зупинилися відпочити під деревом баньян. Тільки присіли, як на дерево опустилися папуга зі шпаком і затіяли між собою суперечку.

— Ти сів на те місце, куди я хотів сісти!  — Закричав папуга.

— Ні! Всі знають, що я птах важливіший, ніж ти. Адже з’ївши мене, людина стає першим міністром, — гордо відповів шпак.

— Що там перший міністр! Кажуть, що той, хто з’їсть папугу, стає царем.

Царевичі почули цю розмову і, витягнувши лук зі стрілами, підстрелили балакучих птахів, обскубали їх, підсмажили і приготувалися їсти.

— Ти, як старший брат, їж папугу, а я — шпака, — сказав молодший.

— Ні, давай поділимо їх навпіл. Ніхто з нас не стане ні першим міністром, ні царем, поки жива наша мачуха.

— Але ж мачуха не вічна, вона може померти, — заперечив молодший брат. — А я як молодший не маю права на царський трон. Папугу маєш з’їсти ти.

Так старший брат з’їв папугу, а молодший — шпака. Поївши і відпочивши, вони поїхали далі.

Не встигли вони від’їхати, як старший брат помітив, що забув батіг.

— Мабуть, я забув його під деревом. Стривай, я з’їжджу за ним, — сказав він.

— Ні,— відповів молодший брат,— доля вирішила, що ти цар, а я перший міністр, отже, за батогом мушу їхати я. — І поскакав назад.

Під’їхав він до баньяна, дивиться — а під ним, обвившись довкола стовбура, лежить величезний пітон. І тільки царевич хотів схопити батіг, як пітон накинувся на нього і задушив у своїх могутніх обіймах.

Чекав, чекав старший брат молодшого, ось уже й вечір настав, а молодшого брата немає і немає. Подумав, що брат поїхав іншою дорогою, не став його більше чекати і поспішав до того міста, куди вони прямували.

Приїхав туди, дивиться, а в місті страшна метушня, всі люди плачуть, убиваються.

— В чому справа? — Запитує він городян.

— Ой, біда, біда, раптово помер наш цар, — відповідають люди, — і ми зараз вибираємо нового царя. А звичай у нас такий: всі городяни проходять повз священного білого слона і той, кого він вибере, стає новим царем. Усі наші люди вже пройшли біля нього, але він нікого не вибрав. І ось ми вирішили: нехай повз нього пройдуть усі іноземці, можливо, він вибере когось із них. Тож підемо до нього.

Царевич підкорився і, диво, слон схилив перед ним коліна, підняв у привітанні хобот і посадив собі на спину. Це означало, що він обрав його царем. Але, царюючи, старший брат постійно турбувався про свого молодшого брата. Минав час, брат не з’являвся, і цар призначив першим міністром іншу людину.

А з молодшим братом ось що сталося. Неподалік дерева баньян, де жив пітон, протікав струмок. Задушивши царевича, пітон заповз у свою нору. У цей час до цього місця підійшов чарівник зі своєю дружиною. Поки чарівник брав воду, його дружина підійшла до баньяна, дивиться — а під ним лежить мертвий юнак. Такий красень, якого вона ще ніколи не бачила. Побігла вона до чарівника і каже:

— Ходімо зі мною, там під деревом лежить мертвий юнак, оживи його. Ти завжди казав, що можеш оживляти людей.

Чарівнику не сподобалося, що дружина так переймається цим гарним юнаком, і він не захотів його оживляти.

— Ах так! — обурилася дружина. — Якщо ти не хочеш, чи не можеш його оживити, я покличу іншого чарівника.

— Гаразд,— пробурчав ревнивий чоловік,— піди до струмка і принеси глечик води.

Підійшла жінка до струмка, дивиться, а він пересох — нема в ньому води жодної крапельки.

— Нема чого дивуватися, — сказав чарівник. — Ходімо додому, побачиш, що буде далі.

А далі було ось що. Поповз пітон зі своїми дітьми до струмка води напитися, а її нема. Три дні мучилися вони від спраги, а на четвертий приповзли до чарівника і почали просити його відродити струмок.

— Добре, — відповів чарівник, — я зроблю так, що струмок наповниться водою, але за умови, що ви оживите юнака.

Пітон оживив царевича, а чарівник повернув до життя струмок.

Царевич розплющив очі і вирішив, що спав, та ще й так недоречно й так довго. Підняв він батіг, сів на коня, що пасся недалеко, і поквапився до брата. Та похапцем поїхав невірною дорогою і потрапив в інше місто, зовсім не в те, де царював його брат.

Втомлений і голодний, не маючи жодної копійки в кишені, він побачив там стару жінку, дружину пастуха, і попросив:

— Матінко, дай мені чогось поїсти, я віддам тобі за це мого коня.

Стара жінка не тільки дала йому поїсти, а й надала притулок у своєму будинку.

Минуло кілька днів, царевич уже став звикати до сім’ї пастуха, як раптом відчув, що тінь великого смутку лягла на цей будинок.

— Батьку, що сталося? — спитав він у хазяїна.

— Сину мій, — відповів пастух, — у нашому місті нещодавно з’явилася кровожерлива відьма, на поживу якої ми маємо віддавати щодня одного юнака, козу та коровай хліба. Тільки за такої умови вона не чіпає інших людей. Сьогодні настала наша черга. Я можу віддати козу, хліб, але хіба можна пожертвувати сином?

— А чому ніхто не наважується її вбити? — спитав царевич.

— Ех-хе! – втрутилася дружина пастуха. — Багато хто намагався вбити цю відьму, але ніхто не міг з нею впоратися, хоча правитель нашого міста обіцяв віддати половину царства та свою дочку за дружину тому, хто вб’є відьму. Вона пожирала всіх, хто до неї наближався. — І стара жінка заплакала.

— Не плач, матінко, я спробую її вбити, — заявив царевич.

— Ні, ні, тобі не слід ризикувати життям, — почала вмовляти його добра жінка.

— Не турбуйся, матінко, я все зроблю так, як треба, — відповів царевич. — Тільки спечи мені великий коровай і дай саму жирну козу.

І ось з короваєм і козою на мотузці царевич попрямував до того місця, де вечорами відьма влаштовувала свій бенкет. Там він прив’язав козу до дерева, поклав коровай на траву, а сам сховався неподалік у кущах.

Минуло трохи часу, і раптом почувся страшний шум і гуркіт: це з’явилася відьма. Спочатку вона роздерла і з’їла козу, потім взялася за коровай. Не встигла вона проковтнути останній шматок, як із кущів вискочив царевич із високо піднятою шаблею.

Почалася страшна битва. Своїм огрядним тілом і довжелезними руками відьма мало не придушила царевича, але з’їдена коза і пишний коровай ускладнювали її рухи, і, зрештою, царевич здолав її. Не довго думаючи, відрізав у неї голову, заховав в мішку, а сам, втомлений цією битвою, вирішив трохи відпочити і заснув.

До місця бенкету відьми щоранку приходив прибиральник сміття, щоб прибрати. Цього разу він не побачив людських кісток, замість них під деревом міцно спав юнак, біля якого лежав мішок та обезголовлене тіло відьми.

Став прибиральник будити царевича, але той не прокидався. Тоді прибиральник швиденько вирив яму, поклав туди сплячого царевича і засинав його землею. А сам поніс голову відьми до царського палацу і зажадав у нього половину царства і дочку.

Цар засумнівався, що відьму вбив прибиральник, але не виконати своєї обіцянки не міг і віддав йому половину царства. Щодо дочки, то оголосив, що вона молода і треба почекати ще один рік.

Тим часом до ями, де було закопано царевича, прийшли гончарі за глиною. Тільки почали її набирати, дивляться — а під нею людина лежить і ледве дихає. Забрали вони його із собою та доручили своїм дружинам виходити його.

Прийшов до тями царевич і почав розпитувати, що з ним трапилося та як він сюди потрапив. Але жінки мало що знали, зате повідомили радісну звістку, що прибиральник убив відьму і отримав від царя обіцяну половину царства і що за рік він одружиться з його дочкою.

Зрозумів тоді царевич, що прибиральник обдурив царя, але як це доведеш? Адже він сам не має жодних свідків, хто міг би підтвердити, що саме він, а не прибиральник убив відьму.

Жити, однак, на щось треба, і вирішив він навчитися у гончарів їхній майстерності. Минуло трохи часу, і царевич почав виготовляти чудові горщики. Слава про його мистецтво розійшлася по всій країні. До того ж, незабаром люди почали говорити, що відьму вбив він, а не прибиральник.

Відчувши недобре, прибиральник почав вимагати, щоб гончарі вигнали зі свого поселення чужинця. Адже вся земля належить цареві, твердив він, і іноземець не має права користуватися глиною, що не належить йому.

Тоді гончар, у якого жив царевич, разом зі своєю родиною пішов із поселення і влаштувався на одному з найближчих пагорбів. Разом із ним переселився і царевич, якому дуже сподобалися ці місця. Видобуваючи глину для своїх горщиків, він порізав пологі схили пагорба численними терасами. З джерела, що було на вершині пагорба, він провів по них воду і заклав чудовий сад. Сім’я гончара допомогла йому розсадити квіти, і незабаром сюди почали приходити на відпочинок люди з навколишніх селищ.

Якось ці місця вирішив відвідати перший міністр. Різноманітність фруктових дерев, спів птахів і дзюрчання струмка, що стікав з однієї тераси на іншу, привели його дочку в захоплення, і вона почала просити батька бувати тут частіше.

В інший свій приїзд, милуючись садом, вона побачила юнака, який з сумним виглядом сидів біля струмка, підперши голову руками. Помітивши її, він, нічого не кажучи, вийшов.

Краса юнака та його самотність справили на дівчину сильне враження. Повернувшись додому, вона заявила батькові, що не стане ні їсти ні пити, поки він не видасть її заміж за юнака, якого вона бачила в саду.

Здивувався перший міністр і послав слуг довідатися, що це за юнак, в якого закохалася його дочка. Слуги доповіли: це та людина, про яку кажуть, що він убив відьму.

«Якщо це так, а я досі нічого не знаю і не доповів про це цареві, то я можу втратити свою посаду, — злякався візир. — Значить, його треба якось усунути з наших місць. Але, з іншого боку, як відмовити дочці у проханні, адже вона може померти з голоду?

Думав він, думав і ось що вирішив: «Добре, одружу я цього юнака на своїй дочці, а потім у  їх медовий місяць відправлю в плавання по річці. А там, уночі, мої слуги схоплять його та кинуть у воду, а дочку привезуть додому».

Так він і вчинив.

Відсвяткували весілля та молодих відправили на прогулянку річкою. Вночі викинули царевича за борт, але, на щастя, з човна звисала мотузка, він ухопився за неї і, коли все стихло, непомітно повернувся до каюти. Там він усе розповів своїй молодій дружині, і вона сховала його в скрині.

Настав ранок, дівчина прикинулася хворою, і, коли її покликали до сніданку, вона попросила принести їжу у каюту. Так разом із чоловіком вони і харчувалися. Корабель повернувся додому, дівчину з скринею доставили до її кімнати, і обрадуваний батько нагородив слуг грошима та землею.

А дочка, замкнувшись, відчинила скриню, випустила чоловіка, вбрала його в жіночий одяг і залишила при собі як служницю.

Вночі царевич розповів своїй рятівниці історію всього свого життя. Співчуваючи йому, вона теж розповіла про своє життя-буття, про рідне місто і про те, як його правитель був обраний священним слоном. Отут царевич і подумав, що це, мабуть, є його рідний брат. Але як до нього потрапити, як переконатися, що це справді він? І ось що він вирішив.

Знаючи, що кожен день із саду першого міністра царю посилають букет квітів, він пішов до дочки садівника і запропонував:

— Давай я тобі покажу, як можна складати ще гарніші букети. — І, взявши зібрані нею квіти, він склав із них букет так, як це робив садівник у їхньому рідному домі.

— Послухай, садівнику,— запитав його цар наступного дня,— хто робив той букет, що ти приніс мені вчора?

— Це зробив я… — відповів садівник.

— Не бреши! — різко обірвав його цар. — Якщо завтра ти не принесеш мені такого ж букета, то втратиш голову.

Ледве живий приплентався садівник додому, розповів про все дочці, та побігла до царевича і стала благати його зробити такий самий букет, щоб врятувати її батька.

Тепер царевичу зрозуміли, що цар — його рідний брат. Зібрав він букет ще гарніший за перший, вклав у нього записку і відправив цареві. Прочитав цар записку, зрадів і зажадав у садівника зізнання, хто зробив цей букет.

Садівник упав навколішки і зізнався, що його зробила служниця дочки першого міністра. Тоді цар одягнувся простіше, пішов до дочки садівника і почав збирати квіти з нею.

І тут, диво, у саду з’явився його молодший брат в одязі служниці. Обнялися брати, розповіли одне одному все, що з ними сталося, і цар закотив бенкет на весь світ. Першого міністра він відразу звільнив і призначив на його місце свого молодшого брата.

Ось так справдилися передбачення папуги та шпака: старший брат став царем, а молодший — першим міністром.