Чому кульбабки посивіли
Васильчук Віктор Борисович
У цій далекій країні Ладії по-сусідству з Мати-й-мачухою на Лужку жила сімейка Кульбабок. Жили так собі: і не дружно, і не сварливо. Мати-й-мачуха щоранку привітно віталася із зелено-жовтими Кульбабками, які чомусь мовчазно хиталися на тонких ніжках.
– Доброго ранку, Кульбабки! Ви чули, наші квіти повертаються вже додому?
Пихаті Кульбабки мовчали.
– Свято у країні Віолії, кажуть, вдалося на славу…
Та Кульбабки все мовчали.
Коли Святовит прокидався, опускаючи своє яскраво-сліпуче Проміння-волосся на Землю, Мати-й-мачуха починала причепурюватися, розправляючи свої жовті квіти-голівки, геть забуваючи про понурість сусідів. Трохи пізніше бадьорішими ставали й Кульбабки, простягуючи до золотавого волосся Святовита свої жовто-гарячі голови.
– Ой! – здивовано зойкнула Мати-й-мачуха. – Ваші ж квіти геть схожі на мої. Мабуть, ми з вами родичі…
Кульбабки пихато підвели свої жовто-соковиті голівки і сказали в один голос:
– Ми – рідня Святовиту!
Засумувала тут Мати-й-мачуха. Опустила долу свої світло-жовті квіточки.
– Не переймайся! – заспокоїла її Бджілка. – Ти гарненька, квіти твої солоднеькі. Та й розкриваються раніше від усіх на втіху мені й моїм родичам.
Раптом на голівку Мати-й-мачухи лягли яскраві Промені Святовита:
– Не сумуй. Ти теж дуже схожа на мене.
– Ойойой! – зарепетували враз Кульбабки. – Сховайте ці промені! Рятуйте нас!
Та Святовит не чув їх, бо розмовляв з Мати-й-мачухою і Бджілкою. А коли пішов спочивати, згорнувши своє Проміння, жовто-гарячі голови Кульбабок геть… посивіли і перетворилися в пухнасті кульки. Святовит, мабуть, серйозно розсердився на гордовитих Кульбабок, бо пішов у гості до Хмаринок. Побачили це Вітруган і Злива і стрімголов кинулися бешкетувати на лужок.
Довелося Кульбабкам скласти свої пухнасті голови як парасольки. З тих пір Кульбабки й розселяються скрізь по лужку тільки тоді, коли довкола сухо і поблизу немає Вітругана й Зливи.