Дари
Жив-був дід Панас, жвавий, як той квас, а в нього була бабіця Одарка, шкварчала, як та шкварка, а як онука Христя загубила намисто, то полізла баба до скрині та и витягла вінець, тут і приказці кінець, а казці початок.
Були собі чоловік із жінкою, добре жили, Бога не гнівили, дай Боже і нам так пожити. І хату мали, і в хаті, і хліб і до хліба. А ще було в них два сини-близнюки, схожі, як дві краплі води, тільки вдачею різні. Коли Петро сумував (так звали старшого), то Микола щось наспівував. Ще тільки на світ зазоріло, а Микола вже в полі, а Петро неньці жаліється, що на серці у нього нудьга, а в душі печія. Що матері робити — звісно, жаліє.
Ось батько одного разу і каже:
— А що, синки, збудуємо Миколі хату навпроти, а ти, Петре, в нашій залишишся, та розділимо вам порівну і поле, і худобу, щоб не мали ви зла брат на брата.
Сказано — зроблено. І незабаром нова хата Миколина вже виблискувала новими шибками.
— Оце ще б оженити вас,— задоволено мовить батько,— а там і в дорогу можна збиратися, в дорогу, з якої не повертаються.
Сини, звісно, давай батька розраджувати. Та не так воно робиться, як нам думається. Недовго після цього прожили старі та майже в один день і померли.
А Микола тим часом пригледів собі дівчину, таку ж веселуху і жартівницю, як він сам, та й став жити-ноживати, пиріжки з маком їсти. А там і діти пішли. То й живе соб Микола — добра наживає, жінку шанує, дітей глядить.
А Петро так собі думав: оце оженюсь, треба жінці одіж справляти, а там діти підуть, треба їх доглядати-годувати, а де його на все стягтися? То ще більш його нудьга обступає, а як погляне на братів двір, то заздрість пазурами в печінку впинається. Бо з того двору дитячий сміх долинає, гості наїжджають — одним словом, весело живуть. Спочатку й Петра завжди брат кликав, але Петро сяде, як та хмара, та тільки спідлоба на людей зиркає. Після таких гостин ще більше його заздрість точить, то він і навідуватись до брата перестав та й до людей ніколи не ходив. Сидів собі в хаті самотній, як той вовкулака.
А у Миколи сини вже повиростали, а в батька вже вуса посивіли, господарства йому вдесятеро примножилось, люди його поважали, добродієм називали.
І ось сидів собі сумний Петро в хаті, коли чує — у Миколиній садибі веселий гук. Гостей наїхало з кіньми і возами, молодиці в плахтах, чоловіки в святочних киреях. Згадав, що і його запрошували до Миколи, та й стало йому досадно, що не пішов. Йому б плюнути на свою пиху, чумарку на плечі та й у гості, а там і чарку піднесуть — воно куди й сум дінеться.
Думає так Петро, а сам — ні з місця.
А ось і Вечір прийшов, лагідний літній Вечір. Він зайшов у село разом з чередою, що поверталась із пасовиська. І ніс він за плечима два мішки. Але то були не прості мішки. Бо в тому, що на лівому плечі, було повнісінько всякого непотребу. Сиділа там журба з лихом обнявшись, горе зчепилося з гнівом, а всілякі нещастя кублилися там, як потерчата.
А на правому плечі ніс у мішку Вечір радість і злагоду, щастя і здоров’я, любов і ласку. 1 ще багато того, від чого серце людське радіє.
Неквапливо, поважно входив Вечір у село, все думав, як ото розподілити між людьми те, що на правому плечі, і те, що на лівому.
Подивився Вечір праворуч, подивився ліворуч — аж бачить — ліворуч сидить собі чоловік на самоті та й нудьгує, і сам не зна чого. Подивився праворуч, а з Миколиної хати пісні та музика, люди радіють, після трудів щоденних Вечір вітають за те, що спокій і прохолоду приніс.
— Не буду я псувати настрою цим добрим людям,— усміхнувся Вечір, поліз у правий мішок і витягнув радісну звістку та й кинув її у двір. Де не візьмись, з’явився на Миколиному дворі царський гонець:
— Вітайте,— кричить,— сина свого, він самого царя від смерті врятував, вражу кулю власним щитом зупинив.
А тут і син у двір в’їжджає на вороному коні, з царською шаблею іменною в піхвах золотих.
А тут Петро виглянув у вікно, а там Вечір стоїть, сутінки лягли. Згадав він, що нічого за цілий день зробити не встиг, та й забідкався:
— Бодай же я не довідався, я й дня не бачив, а вже вечір нанесло.
— Не дуже привітний ти, чоловіче,— подумки сказав Вечір та й витягнув з лівого мішка, що під руку потрапило. А Петро саме вийшов з хати корову з пасовиська зустрічати. Та наступив у сутінках на граблі, то вони з усього розмаху торохнули його по лобі.
— А бодай тобі трясця,— заволав Петро. Коли це заходить у двір пастух та й каже:
— Полізла, Петре, твоя корова у трясовину, та поки я прибіг, то вже тільки роги стирчали.
А в село в цей час уже заходила панна Ніч. У зоряному вінку була вона, а під косою сяяв у панни Ночі діамантовий місяць.
І Ніч несла дві сріблясті торбинки — у правій і в лівій руці. І теж несла вона в тих торбинках свої дарунки. На Миколиному дворі зараз тихо було, гості спали — хто на возі, хто в хаті на полу, а хто й під возом. Щасливий і задоволений спав Микола, пригорнувши жінку.
— Ну шо ж,— сказала панна Ніч,— роботящі люди сплять вночі. То дам я їм з правої торбинки мир і спокій.
Подивилася ліворуч, а там Петро в хаті товчеться, до гулі на лобі мідяка прикладає. Заглянула панна Ніч до нього у вікно, Петро з переляку каганця перекинув:
— Ти дивись, яка глупа Ніч настала, хоч в око стрель!
«Так он ти який, парубче!» — сказала собі Ніч.
Розв’язала вона ліву тробинку, а відтіль лисиця тільки шасть — та в курник до Петра. Чує Петро — кури за кудкудакали, вискочив надвір, а лисиця вже з куркою в зубах через тин. Схопив він вила та й кинувся за нею. Та тільки відбіг на кілька сажнів, аж дивиться — його хата горить, від перекинутого каганця зайнялася.
Добре, що поряд були Миколині гості, то й не дали хаті згоріти.
Тільки склепив очі в обгорілій хаті Петро, а в село вже прибіг жартівливий Ранок. Він теж мав дві торби.
Тут Миколині гості вже біля криниці вмилися, а той на ганку радо вітає світання.
— Добрі люди,— думає Ранок.— Рано встають, красно вітають.
Відкрив він праву торбу та й дав і щастя, і здоров’я.
А Петро спить в обгорілій хаті, коли це сонячний зайчик йому на носа — плиг!
— Та цур тобі, пек! — вилаявся Петро.— Уже сонце зайшло!
— А он якої ти, чоловіче, співаєш,— образився Ранок. Відкрив він ліву торбу, вискочив звідти циган і, поки Петро сорочку шукав, вивів у нього із стайні пару коней. Тільки його й бачили.
А вже День їде по небу на золотому фаетоні. І у нього дві скрині стоять — праворуч і ліворуч, і хто з них які подарунки отримає, то вже самі здогадайтесь.
Джерело:
“Слобожанські казки”
Борис Крауш
Центр Леся Курбаса
м. Харків, 1993 р.