Камінь і візники

Якось уночі в горах розбушувався буревій. Блискавки виблискували в небі, лив проливний дощ, шалені потоки води ринули в долину. Вони руйнували все на своєму шляху, вивертали дерева з корінням, проривали яри, котили величезне каміння. Від білої гранітної скелі, що нависла над вузькою гірською дорогою, відірвалася величезна брила і впала. Впала посеред дороги, глибоко зарилася у розм’яклу землю, та так там і залишилась.

Вранці засяяло ясне літнє сонце. Заблищали краплі роси на зірваному бурею листі, піднялася полегла трава. На дорозі, з боку села, з’явився віз, який тягнули два криворогі буйволи. На ньому сидів селянин і весело насвистував. Це був крамар, що їхав до міста за сіллю та дьогтем. Діставшись великого каменю на повороті дороги, буйволи зупинилися: камінь перегородив їм дорогу. Зліва, в глибокій прірві, шуміла каламутна річка, праворуч височіли круті скелі, проїхати було не можливо.

Селянин, побачивши посеред дороги брилу, почухав потилицю, зліз із воза, підійшов до каменя і вдарив його ногою, потім наліг на нього спиною, але зрушити не зміг.

— Ну й камінь упав цієї ночі! І не зрушиш. Зачекаю, може з’явиться хтось сильніший за мене і скине його вниз.

І він сів біля дороги, вийняв ножик, узяв паличку і почав її стругати. Трохи згодом під’їхав другий віз, навантажений дровами. Їхав на ньому дужий турок, підперезаний червоним поясом. Він крикнув ще здалеку:

— Гей, чому зупинив віз посеред дороги? Ану, повертай убік, дай проїхати, я поспішаю.

— Поспішати, може, ти й поспішаєш,— відповів селянин,— та спершу треба зрушити цю брилу, а тоді й далі їхати.

— Яку ще брилу? — спитав турок.

— А ти підійди сюди і побачиш.

Турок підійшов, подивився, зняв куртку, приліг на камінь з одного боку, навалився з іншого, але теж не зміг його зрушити.

— Нічого не вдієш, — похитав він головою, — почекаємо, може, підійде людина сильніша за нас і розчистить нам дорогу.

Сів поряд із селянином. Минуло трохи часу, під’їхав новий візник. Старий, згорблений, тонка шия, руки жилаві, та мабуть, норовом гарячий. Як тільки зрозумів, чому зупинилися перед ним два вози, розкричався, зіскочив з воза, застрибав півнем біля каменю. Але й він не зміг його зрушити. Вгамувався і всівся поряд з іншими. Трохи згодом під’їхали ще два вози, навантажені горщиками. Їхні господарі поспішали на найближчий ярмарок і дуже перейнялися, побачивши, що ніяк їм не проїхати. Один з них так розсердився, що почав бити камінь батогом, щоб покарати його. Візники, дивлячись на нього, так і покотилися від сміху. А час летів. Підійшла обідня пора. І незабаром перед каменем стояла ціла валка возів. Натовп шумів, один за одним візники мірялися силами, але не могли навіть розгойдати гранітну брилу… І ось, з’явився на дорозі дідок. На плечі він ніс палицю, а на ній кошик із черешнями. Дідок привітався з візниками і хотів пройти повз.

— Тобі добре, у тебе воза немає, легко пройдеш на ту сторону і продаси черешні на ринку, — із заздрістю крикнув йому вслід один із гончарів.

— Проїжджайте і ви, — обернувся до них старий.

— Як це?

— З розумом.

— Тут потрібний не розум, а сила, — відповів гончар. — Ми всі, по черзі один за одним, намагалися зрушити камінь, та ніхто не зміг.

— А чого ж ви не спробуєте разом? Он вас скільки тут зібралося. А ну піднатужтеся всі разом! Але якщо ви чекаєте, щоб вийшов з могили Марко-Королевич та зрушив вам камінь, то довго вам доведеться чекати!

— Твоя правда! — крикнув візник. — Братці, давайте все дружно візьмемося і зрушимо камінь!

Стовпилися возники біля важкої брили, поплювали собі на руки, напружилися як слід і зіштовхнули її її вниз.

З гуркотом покотився камінь у прірву. Дорога була розчищена, і візники поїхали далі.