Князенко Гонивітер

Коли в городах почали шипіти голівки маку, чорніти кукурудзяні вуса і надуватися гарбузи, старий князь прикликав до себе своїх синів і сказав:

— Ідіть, сини, в світ і збирайте скарби. Котрий з вас принесе найбільше за рік, — стане моїм наслідником, а другі будуть йому услугувати.

Він дав кожному по червінцеві, і три князенки пішли в світ. Два з них були розумні, а останній, Гонивітер, вганяв тільки за вихрами.

По дорозі три князенки здибали сліпого жебрака, який просив у прохожих милостині. Два старші пройшли попри нього, а третій, Гонивітер, поклав йому свій червінець на долоню.

— Чому ти дав все своє добро жебракові? — питали брати.

— Щоб бути багатшим від вас, — відповів Гонивітер.

— Як це може бути? — дивувалися брати.

— Ви не чули, як цей жебрак благословив мене і бажав мені всього добра?

Брати почали сміятися з Гонивітра. Вони пішли далі і зайшли в ліс. Перед ними стрибала жвава білочка, що любила гратися з мандрівниками. Вона кинула на кожнього з них зернятко зі свого дупла. Два старші брати розізлилися і жбурнули шишками за звірятком, тільки наймолодший, Гонивітер, підняв своє зернятко і сказав:

— Чому ви сердитеся і не візьмете вдячно, що ця білочка вам дала?

Тоді брати почали ще дужче сміятися з князенка Гонивітра і прозвали його дурнем. Але вже западала ніч, і найстарший порадив середущому, щоб вони сховали свої червінці в землю, бо в лісі жили розбійники і могли напасти на них. Так вони і зробили: два старші закопали в землю свої скарби, а наймолодший закопав те зернятко від білки. Вони полягали під смереками і почали думати, як розбагатіти.

На другий день брати розійшлися. Кожний пішов за своїми думками. А через рік вони стрінулися знов у батьківській палаті і станули перед князем.

— Батьку! — сказав перший. — Я думав купити всі землі довкола нашого князівства і розширити його так, щоб сонце сходило і заходило тільки в його межах. Але один рік — це мало часу на таке велике діло. До цього мені приключилася недобра пригода: я закопав твій червінець у лісі і не міг його віднайти.

Другий син виступив і сказав:

— Батьку! Моєю мрією було торгувати самоцвітами і дзвінким золотом з далекими кораблями і будувати в твоїм князівстві палати й тереми. Але кожний початок тяжкий, і за рік я не міг ще доробитись. Мій чевінець теж пропав у лісі; може розбійники підглянули, де я його заховав.

— А ти, сину? — звернувся князь до Гонивітра.

— Батьку! — сказав він. — Я не думав купувати землю, бо вона моя так далеко, як топчуть її мої ноги, і так широко, як сягне мій зір. Мене не манили тереми, бо нема кращих теремів від зеленого шатра смереки вночі над головою, і ніде не найти мені таких самоцвітів, як тих, що горять різними барвами на зорянім небі. Тому я шукав інших дібр і найшов їх у своїх досвідах на мандрівці.

— Які твої досліди? — спитався князь.

— Перший: Давати справляє більшу радість, як брати.

— Так, давати — це діло князя, — притакнув батько.

— Другий: Годиться приймати навіть найменший дарунок від чистого серця.

— Це правда, — сказав князь. — Ніщо не болить так дуже, як відкинена привітність.

— Третій: Велике чудо скривається в дуже простих речах.

— Як це? — дивувався батько.

— Я скажу тобі: оба мої брати закопали в землю червінці і ніколи нікому ніякої користи з цього не прийшло. Я закопав тільки зернятко від білки, і нині росте на тому місці молоде деревце.

Тоді знадвору понісся голос молодих і старих: — Хай живе князенко Гонивітер! — То були люди, яким він помагав на ріллі, з якими він ділився своїм хлібом, і їх діти, що бігали за ним і слухали його оповідань.

— Ти будеш моїм наслідником — сказав старий князь і велів своїм старшим синам услугувати Гонивітрові.

Молодий князь кинув вганяти за вихрами і став мудрим володарем своєї держави.

Ріо де Жанейро, 05.09.1954

Видавництво “Дніпрова хвиля”, Мюнхен, 1956