Кобила — золота грива

Зібрав старий батько синів і каже:

— Діти, я вмираю… Хочу, щоб коло мене ви три ночі ночували по черзі.

На першу ніч випала черга найстаршому синові. Та не хоче він іти.

— Йване, — каже до наймолодшого, — підеш за мене до батька переночувати?

— А що дасте?

— Вареників наваримо тобі.

— Добре, піду.

Повечеряв Іван, взувся в постоли, одягнув на себе сірягу, пішов до батька на могилу.

— Хто там прийшов? — питає батько.

— Я, батьку, — каже Іван.

— А чого старший не прийшов?

— Та казав, щоб я пішов.

— Добре, синку… Візьми там, на стінці, вуздечку і занеси її під міст — під той, царський.

— Добре, батьку.

— А після я скажу, що робить.

На другу ніч прийшла черга середньому синові. І той просить Івана, щоб пішов за нього. Згодився Іван, пішов.

— Хто там прийшов? — питає батько.

— Я, батьку.

— А чого середній не прийшов?

— Та казав, щоб я пішов.

— Добре. Візьмеш і другу вуздечку — занесеш під той самий міст. Там треба сховати, щоб люди не бачили.

На третю ніч прийшла черга вже Іванові. Брати загомоніли:

— Йди, йди! Твоя черга!

Прийшов Іван на могилу, а батько питає:

— То ти прийшов, сину?

— Я, батьку.

— Добре. Візьми отам і третю вуздечку, занеси й сховай під царський міст.

А цар саме оголосив по всій країні: хто доскочить конем до балкона царського палацу — до його дочки, той і стане її чоловіком.

Вибрали брати собі добрих коней у стайні, сіли й поїхали. А Іван до них:

— Я поїду з вами.

— Гей, дурню, куди ти поїдеш?

А в Івана була безхвоста кобила. Сів він на неї задом наперед, поїхав. Доїхав до моста, пустив кобилу пастися, сам зайшов під міст, взяв першу вуздечку — і перед ним з’явилася кобила: ні в казці сказати, ні пером описати — золота грива.

Каже вона Іванові:

— Влізай у ліве вухо, а з правого вилізай.

Проліз Іван — і став таким гарним парубком, що й чорт не пізнав би. Сів на кобилу і поїхав.

У дорозі догнав братів, дав кожному по два нагайки — і далі. Розігнався — та трохи не доскочив до балкона. Люди загули:

— Ото буде царський зять!

Повернувся Іван, поклав вуздечку під міст, сів знову на свою безхвосту коняку — і додому.

Скоро приїхали й брати:

— Ото був якийсь парубок на кобилі золотої гриви! Мало не доскочив!

— А може, то я був? — питає Іван.

— Мовчи, дурню! — кажуть брати. — Ще по шиї дамо!

Другого дня знову збираються, Іван проситься:

— Візьміть мене.

— Та куди ти!

Поїхали самі. А Іван знову — на свою безхвосту коняку, до моста, взяв другу — срібну — вуздечку. Знову з’явилась кобила золота грива.

— Влізай у ліве вухо, а з правого вилізай.

Став Іван ще красивішим, сів на кобилу, догнав братів — дав кожному по три нагайки — і далі.

Розігнався — і знову трохи не доскочив.

Повернувся, поклав вуздечку, сів на свою — й додому.

Брати хваляться:

— Бачили такого красеня!

— А може, то я був? — питається Іван.

— Мовчи, дурню!

На третій день знову поїхали самі. Іван узяв золоту вуздечку — з’явилась кобила ще красива. Вліз у вухо, виліз — став найкрасивішим у царстві. Догнав братів — по п’ять нагайок кожному — і вперед. Розігнався, злетів — і доскочив! Зняв з руки царівни перстень — і додому. Обмотав палець онучею, заліз на піч.

Брати знову хваляться:

— Парубок був, перстень зняв!

— А може, то я був?

— Ще й балакає!

Вночі Іван думає: «Подивлюсь на перстень». Розмотав — а в хаті аж засяяло.

— Дурню, хату хочеш спалити? — сваряться брати.

Наступного дня цар видав наказ: перевірити всі хати й знайти, в кого перстень.

Прийшли слуги в село. До Іванових братів:

— А там хто на печі?

— Дурний…

— Треба й його перевірити.

— А чого палець замотаний?

Мусив Іван показати. Побачили — царівни перстень.

Посадили Івана в карету, привезли до царя. Той подивився:

— Ну, що ж, на щасливого — і доля!

Мусив віддати цар дочку за Івана. А сам його не злюбив. Царівна ж — полюбила. Думає: «Не може бути, щоб він був дурний».

Тут сусідній цар оголосив війну.

— І я піду! — каже Іван.

«А може, буде хоч воду підвозити», — думає цар.

Пішли всі. А Іван — під міст, взяв залізну вуздечку, торкнув — і з’явилась кобила. Вліз у вухо — виліз богатирем з мечем. Сів, погнав — перегнав військо, царя, кинувся в бій — порубав ворогів. Потім — знову в шалаш.

Другого дня Іван віз бочку з водою, загруз у болоті — ніхто не допоміг. Вернувся, взяв срібну вуздечку — кобила ще краща. Перевдягнувся, погнав — знову бій, знову перемога.

Цар хвалиться:

— Ото зять би мені був!

Царівна прийшла:

— Тату, то був Іван.

— Де там… Я сам тому богатиреві палець перев’язував.

— То гляньте: он платок ваш!

Цар подивився — й справді. Перепросив Івана, забрав у палац. І стали жити в злагоді.