Кинджал і скальпель

На коштовному килимі висів оздоблений діамантами кинджал. Срібна чеканка на його піхвах стерлась, візерунка майже не було видно, але камінці блищали, як і раніше, і кинджал ними дуже пишався.

Бо кожний камінець з’являвся на його піхвах на згадку про бої та герці, таємні вбивства.

«Так, немало я крівці пустив,— задоволено думав кинджал.— Не одне серце навіки зупинив! А ці оздоби — подяка людей за мою важку працю».

Так висів і пишався зодягнений у золото і срібло, оздоблений коштовним камінням старий убивця.

Та ось одного разу скосив він старі, але зіркі очі додолу і побачив маленьке щербате, схоже на ніж, створіння.

— Ти хто? — презирливо запитав Кинджал.

— Я — Скальпель, точніше, був колись ним.

— Ну й назвисько в тебе! А що ж ти раніше робив, бо зовні схожий на моїх молодших братів?

— Я служив людям. Вирізав з їх тіл усяку нечисть. Я вже дійшов до самого серця, винищуючи по дорозі скверну, а ви знаєте, як важко дійти до серця?

— Пхи,— скривився Кинджал.— Один удар — ото й усього!

— Ні, так серце не врятуєш, а я врятував життя господарю. А чим займались ви?

— Я завжди стояв на варті життя господаря і теж рятував його, а щодо серця — до нього добрались ще мої прапрадіди. Подивись, який я довгий та гострий!

— Так це ти… так це після тебе!.. Не хочу більше з тобою говорити,— вигукнув Скальпель.— Це після твого мерзенного удару я рятував людям життя.

Чого вже там,— обірвав його Кинджал.— Подивись, де я, а де ти. Кого ж більше шанують і хто більше потрібен людям —ти чи я?