Легенда про замок Ройсенштайн

Замок Ройсенштайн стоїть високо в горах, на крутих вершинах. По сусідству з ним тільки хмари, а вночі – місяць та зірки.

Навпроти замку на схилах протилежної гори є печера. В давнину жив у ній один велетень. Було в нього багато золота, і міг би він жити чудово, – у достатку й радості, – якби не був такий самотній. Сусідами його були інші велетні та велетки. І ось одного разу надумав він збудувати собі замок у горах, подібний до лицарських замків. Скеля навпроти печери здалася йому для цього дуже підходящою.

Сам велетень будівельником був поганим. Нігтями виламував він уламки скель розміром з будинок і ставив їх один до одного, але вони розсипалися і не мали ніякого бажання перетворюватися на гарний замок.

Довго мучився бідолаха.
Нарешті ліг він зручніше на гору Бойрен і крикнув так, щоб його було добре чути по всій долині: ” Теслярі, муляри і каменярі, столяри і ковалі, збирайтеся всі і йдіть мені допомагати. Я щедро заплачу”.

Його крик був чутний по всій Швабії – від Кохера до Боденського озера, від річки Неккар до Дунаю – і з усіх країв землі прийшли до велетня майстри та їх учні, щоб збудувати йому замок.

І було смішно бачити, як він сидить перед своєю печерою на сонечку і дивиться, як на високих вершинах будується його замок; будівельники зналися на своїй роботі, вони робили все так, як хотів велетень, часто жартуючи над ним, тому що він не розумівся у будівельній справі.

Нарешті замок було закінчено, і велетень зміг оселитися у ньому. Він увійшов усередину, пройшовся усіма приміщеннями і ретельно оглянув своє нове житло. Замок був гарний, велетень залишився дуже задоволеним роботою майстрів.

Насамкінець він піднявся на самий верх і виглянув із найвищого вікна замку на навколишні гори до небосхилу і на всю долину, що розстилалася внизу, – туди, де зібралися майстри-будівельники, які чекали винагороди за свою працю.

Але раптом велетень помітив, що у вікні, з якого він виглядав, не вистачає зовні маленького цвяшка, якого забули забити. Він розлютився і зажадав пояснити, чому цвяха немає.

Усі почали кивати головами на столярів. А столяри довго вибачалися, пояснюючи, що ніхто з них не наважився забити цей маленький цвяшок, бо всі боялися, що зірвуться вниз. Це було найвище вікно в замку, а внизу була глибока прірва.

Однак велетень нічого не хотів слухати і сказав, що заплатить за роботу лише тоді, коли буде забито останній цвях.

І ось усі майстри знову потягнулися до замку. Найвідчайдушніші голови почали хвалитися, що легко заб’ють цей цвях, дайте їм тільки молоток. Але коли кожен із них підходив до вікна на самій вершині замку і дивився вниз, на долину, що лежить так далеко внизу, а навколо – тільки скелі та голі вершини – то тільки хитав головою і відходив, засоромлений.

Тоді майстри запропонували винагороду вдесятеро більшу тому, хто заб’є цей цвях, але довго, дуже довго не могли нікого знайти.

Був серед будівельників один тямущий хлопчина, учень столяра. Любив він дочку свого майстра, і вона любила його; але батько був чоловік крутий і за свого учня віддавати дочку заміж не хотів, бо той був бідний. І ось подумав цей підмайстер, що зараз у нього є шанс все змінити, і він або здобуде собі наречену, або загине, а життя без коханої було йому все одно не миле. Він виступив уперед і сказав майстру, батькові своєї коханої: “Ви віддасте свою дочку за мене, якщо я заб’ю цей цвях?”
Старий столяр теж збагнув, що нарешті підходящий випадок позбутися бідного зятя; може, він зламає собі шию на цих скелях, — і відповів згодою.

Спритний підмайстер узяв цвях і молоток, прочитав від щирого серця молитву і поліз з вікна, щоб забити цвях на славу своєї дівчини. Тут майстри почали так галасливо радіти близькому закінченню робіт, що розбудили велетня, який спав в одній із кімнат. Той спитав, що сталося і чому такий шум. Коли він почув, що знайшовся той, хто готовий забити останній цвях, він довго дивився на хлопця і сказав: Ти сміливий хлопець і в тебе більше серця, ніж у всіх цих шахраїв! Не лякайся, я допоможу тобі». І ось він ухопив його, та так міцно, що у всіх мороз по шкірі пішов, висунув із вікна і сказав: «Забивай цвях і нічого не бійся. Я не дам тобі впасти».

І підмайстер забив цвях у стіну міцно-міцно; тоді велетень обійняв його і притиснув до себе, та так, що в того дух захопило, потім підштовхнув до старого столяра і сказав: Ось йому ти віддаси свою дочку.

Сказавши це, велетень пішов до себе в печеру, витягнув гаманець із золотом і заплатив кожному все, що був винен, до останнього пфеніга. Нарешті настала черга молодого підмайстра, і велетень сказав йому: «Іди додому, сміливий хлопчик, забирай свою наречену і живіть у цьому замку, відтепер він ваш».

Ось вам і уся легенда про замок Ройсенштайн.