Людоїд

Оселилось якось подружжя людоїдів зі своїм малим сином у Ведмежім лісі.
І зразу лиха слава про цей ліс серед людей пішла. Хто туди не зайде, то вже назад не вертає. Чи баба по ягоди піде, чи дід по хмиз, або малі діти по горіхи — ніхто назад не вертає.

Отож скоро люди зовсім облишили ходити туди. І тоді для людоїдів настали важкі часи. Старі з голоду померли, а малий так-сяк корінцями перебивався та птахами та звірятками, то й вижив. А поки так було, то люди знову через ліс ходити стали.

І трапилось одному купцеві через той ліс на парі коней їхати. Почув людоїд стукіт копит, вирвав дуба з коренем і кинув на дорогу. Стали коні, вийшов купець із фіри, а тут людоїд його на плечі та й потягнув у свою хижу.

Купець почав благати людоїда, щоб той відпустив його, грошей обіцяв нелічено.

— Я дуже їсти хочу,— сказав людоїд,— а, крім тебе, в мене нікого немає. Тому з тебе буде для мене і перше, і друге,
і третє.

Злякався купець, затрусився і знову заблагав:

— Що з мене за наїдок — кощавий я і старий, ти б краще в місто пішов, там і наїдків і напоїв — хоч греблю гати. А людей у місті стільки, як дерев у лісі — вибирай, кого хочеш. Словом, усе є, а найсмачніше — то цукерки. Язика проковтнеш!

— А не одуриш ти мене,— питає людоїд,— чи не буде так, що заманиш мене в місто, а там ви всі разом на мене накинетесь та й з’їсте?.. А що таке цукерки?

— То не розкажеш, тільки покуштувати треба, тоді без них жити не зможеш. А в місті тебе ніхто не з’їсть — цукерки далеко смачніші, та й здоровий ти, дужий, диви, якого дуб’ягу з коренем вивернув. Якби хто й напав на тебе — як тріски порозкидаєш.

Сподобалась така річ людоїдові.

— Йдемо,— каже.

— Але тобі треба гарненько вдягнутись,— відповідає купець,— підстригтись, поголитись, а то вигляд у тебе, як у розбишаки.

— У що ж я вдягнусь? — питає той.— У мене від батьків майже нічого не лишилось. Одне дрантя. Та й те в лісі об гілки пообдирав.

— Ну та вже щось придумаємо,— каже купець.— У моїй фірі повно всякого одягу і взуванки. І на тебе підшукаємо. Є в мене і ножиці, й інші речі перукарські…

Одягнувся та причепурився людоїд і став такий парубок, хоч куди. Нізащо не вгадаєш, що то за птиця. Підпер костуром двері, щоб, бува, яка звірюка не вперлася, та й поїхали вони з купцем до міста.

Перед міською брамою і каже йому купець:

— Я тебе довіз, одягнув і причепурив, а далі вже сам іди шукай собі поживу, а мені з тобою не можна, мене люди в місті знають, тобі через мене тільки біда може бути.

Та й поїхав собі. А людоїд через браму потрапив просто на міський майдан. А там людей — лишенько, а на лотках товару та цяцьок усяких.

«Ну, тут я з голоду не пропаду»,— подумав людоїд. Аж раптом почув голос крамаря:

— Цукерки, цукерки, найкращі цукерки, беріть, люди добрі, раз покуштуєте — вдруге захочете.

Протиснувся до крамаря людоїд, стоїть, цукерки роздивляється, а вони такі різноманітні та яскраві, аж у нього в очах зарябіло.

— Ну що вам дати? Хочете ось цукати, ось карамель, а оце заморські, шоколадні, яких вам? — звертається він до людоїда.

— Усіх насипте, та побільше,— відповідає людоїд.— Я такого ніколи не куштував.

— Усіх так усіх,— зрадів крамар.— Тільки дивіться, оті, в яскравих обгортках, коштують дорожче, карамель дешева, а оті заморські шоколадні в золотих обгортках — то найдорожчі. Одним словом, чим краща й яскравіша обгортка, тим цукерка дорожча.

— А це чому так?

— А це, добродію, як у людей, чим вельможніший пан, тим одяг на ньому кращий. А хто з простіших — селянин чи ремісник, то в них такий одяг, що нема на що й дивитись…

— А що то таке — гроші? — питає людоїд.

— Ай, яка простота,— каже крамар,— це те, що в порядних, поважних людей у кишені лежить.

Людоїд руку в кишеню, а там гаман з грошима купця, який він з переляку людоїду віддав, коли той хотів його, сердешного, у казан кинути. Крамар вихопив у нього гаман, а він повен золотих монет.

— Що ж ти, чоловіче, прикидаєшся, що не знаєш грошей, як у тебе їх повен гаман?

— То бери, скільки треба.

Відсипав крамар тремтячими руками мало не половину гамана, згріб з лотка усі цукерки, віддав їх людоїдові і притьмом зник з базару.

А той вибрався з натовпу, сів на східцях і почав ласувати цукерками.

«І справді, не збрехав купець,— думає собі.— Та й крамар не збрехав — чим яскравіша обгортка, тим смачніша цукерка».

Раптом на майдан виїхала карета — люди врозтіч, а хто поблизу, той шапку скидає, кланяється. А з карети виходить якийсь вельможний пан, аж сяє на ньому, шати золотим шитвом переливаються, на пальцях діамантові персні спалахують. За ним челядь теж така, аж око вбирає.

— Оце цукерки так цукерки,— сказав сам собі людоїд,- як би їх покуштувати?

От пішли вони всі до палацу, а натовп ще довго гомонів:

— Король! Його величність король!

Тим часом крамар прибіг до своєї жінки, висипав перед нею купу золотих, радіє, по кімнаті бігає. Нарешті, трохи оговтався та й розказав, як було. А жінка йому на те:

— Уже й сивий, а дурний — чого ти того чоловіка до нас не привів — ми б у нього те золото швидко витрусили!

Що значить якусь пригоду жінці розказати! Через годину про цю історію знало все місто — від жебрака до короля. Тільки поки та новина до короля дійшла, мала вона такий зміст: «Прийшов до міста божевільний багач, високий, як двері, грошам ліку не знає, золоті монети без ліку сипле, а сам, як мала дитина, цукерки пудами їсть».

А жінка крамаря побігла відразу на майдан, знайшла на східцях людоїда та й потягла його додому. Чи дав він їй ще золотих, чи ні, ніхто не знає, бо ні жінки більше ніхто не бачив, ні самого крамаря.

Слідом за спритною жінкою крамаря розшукав людоїда перший міністр короля.

— Чи й правда, чоловіче, що у тебе стільки золота, що кидаєш ти його не лічачи?

Подивився на нього людоїд — непогана обгортка на ньому — та й каже:

— Доброму чоловіку нічого не жаль, поїдемо до мене, дам скільки треба.

Прибіг перший міністр до палацу та й притьмом кинувся зачиняти двері і вікна, а король те зауважив та через потайний отвір у килимі почав дивитись, що ж буде робити міністр.

А той скинув з себе камзол і на штани почав нашивати величезні кишені.

«Ага, голубчику,— подумав король.— Ось як ти дбаєш про мою казну! Тільки на всякого розумного є ще розумніший». Вистежив король, як людоїд з першим міністром пішли до лісу, та й пішов за ними. Ось заходять у Ведмежий ліс, величезні сосни аж до неба сягають. Похололо на серці і в міністра, і в короля, але золото зовсім засліпило їм очі, затуманило мозок.

Прийшли до хижі людоїда, і господар хижі разом з міністром зникли за величезними дубовими дверима. Дивиться в щілинку король — що ж воно буде? Аж бачить під величезним казаном розводить господар хижі вогонь… Де ж золото? Аж ось побачив король, як перший міністр метнувся в куток, там у відблисках вогню пломеніло… золото. Залишки розуму вискочили з голови короля, і він, ускочивши в хижу, підбіг до міністра, який набивав куснями золота нашивні кишені. Відштовхнув його і розчепірив руки над золотою купою:

— Я король, і золото це моє. Усе, що є в моїй країні, належить перш за все мені!

А людоїд ошелешено сів на дубову лаву, дивлячись, як король і його перший міністр набивають кишені… кістками, які валялись у кутку і на які упав відблиск багаття, що він розпалив під казаном, щоб кинути туди розцяцькованого, як заморська цукерка, міністра.

А далі встав, з грюкотом зачинив дубові важелезні двері, підпер їх костуром та й пішов собі геть.