Неньчине серце

Пішла жінка в поле жати та й узяла з собою синочка, посадила його під копицю, обклала снопами, дала нехитрі іграшки і сказала:

— Грайся, мій Івасику, бався, моє сонечко, не плач, моя квіточко,— поцілувала і пішла.

Жне жінка, пісні співає, а сама все далі й далі від синочка відходить. Раптом почорніло небо, загуркотів грім, налетів чорний вихор, підхопив Івасика, і щез він, наче й не було. І знову засяяло сонце, легкий вітерець бавився з волошками, та не було на полі Івасика. Гірко-гірко заплакала мати і, плачучи, впала на
стерню, не знаючи, що робити, де шукати синочка, ясноокого Івасика.

А Івасика вкрав злий чаклун Шахріяр. Приніс до свого золотого палацу, поставив на мідну долівку й каже:

— Івасику, забудь своїх матір і батька. Я тобі за батька й за матір буду. Прожив я майже тисячу літ, пізнав усі земні, підземні і небесні таємниці, нікого нема на світі хто б міг протистояти моїм чарам, та нема в мене синочка маленького, синочка зленького.
Вже близько той час, коли проб’є годинник мого життя в тисячний раз, мій останній раз, і розсиплюсь я чорним пилом, як не буде у мене сина. Тому житимеш і будеш мені вірним, а я тебе навчу всім чарам і ворожінням.

І став Івась у чаклуна жити, прокляту науку його проходити. Вже немало років минуло, забув Івась батька й землю рідну. Та якось приводить чаклун козенятко сріблороге, дає Івасику ніж і говорить:

— Убий його, щоб знав я, чи скам’яніло твоє серце, чи тверда рука, чи вигнав ти жалість із душі своєї.

А Івасик як побачив козенятко, то зрадів невимовно, обійняв його, гладить і каже Шахріярові:

— Не наказуй убивати його, дай погратися, скільки років живу, нічого, окрім золота мертвого та каміння холодного, не бачив.

Зареготав чаклун:

— Бачу, ще не скам’яніло твоє серце, ще є жалість у душі твоїй. Так от слухай. Бався з цим козенятком до заходу сонця, а як зайде воно за хмари — заріж козеня. А як ні — оберну я тебе на золотого оленя і вижену в ліс, повний хижих звірів, загинеш смертю лютою

І пропав чаклун, а Івасик з козеням лишився, не знає, що робити. Тут раптом козенятко і говорить:

— Слухай мене, Івасику. Вчив тебе чаклун різним чарам, тепер вони тобі у пригоді стануть. Дивись, он світиться кам’яна квітка, перетвори мене на неї, а її на козенятко сріблороге. А вночі, коли лихий чаклун буде спати, я прибігатиму до тебе. Будемо проміння місяця збирати, сплетемо з нього довгу мотузку і втечемо від чаклуна.

Так і зробив Івась, а ввечері прийшов чаклун, дивиться — лежить козенятко мертве. Зрадів Шахріяр, зареготав та й каже:

— А знаєш кого ти вбив? Не козенятко сріблороге, а меншого братика свого. Тепер лишилось тобі ще одне випробування. Маєш з’їсти гаряче живе людське серце — тоді справжнім чаклуном станеш.

Поки Івасик у Шахріяра був, нещасна його мати всі усюди обшукала, всі очі виплакала. А тут і нова біда — меншого синочка чорний вихор забрав. Що робити? Заплакала тяжко, туго підперезалась та й пішла шукати своїх синочків-лебедочків.

Ось іде коло яру, а назустріч сірий вовк. Озивається до нього мати:

— Сірий вовчику, ти далеко бігаєш, багато бачиш, чи не знаєш, куди моїх дітей чорний вихор заніс?

— Далеко бігаю, багато бачу, але заслаб я з голоду, віддай мені свої зуби білі, бо мої вже стерлись, то й побігаю, пошукаю, може, й знайду твоїх діточок.

Віддала мати зуби вовкові, три дні бігав вовк, на третій прибіга до матері:

— Увесь степ обшукав, усі яри та байраки — нема й сліду діточок твоїх.

Пішла мати далі. Сонце її пече, дощ шмагає, вітри лице сушать. Аж це бачить вона високу могилу, а на ній орел сидить.
Мати до нього:

— Орле мій сизокрилий, ти високо літаєш, далеко бачиш, чи не бачив, куди чорний вихор моїх діточок заніс?

Стрепенувся орел та й каже:

— Правда твоя, високо літав і далеко бачив, тільки очі мої з того часу слабі стали. Віддай свої очі, я в небо злечу, може, де й побачу діточок твоїх.

Віддала мати очі. Три дні літав орел, приліта на третій і каже:

— Не знайшов я твоїх діточок, але є в мене сестра — гірська орлиця, може, вона знає.

Пішла собі мати. Об каміння ноги збила, поки дійшла до височенної скелі. А на ній орлиця клекоче. Мати до неї:

— Сестро орлице, ти за хмарами літаєш, усе на землі бачиш, де мої діточки рідні?

Змахнула крильми орлиця, опустилась біля матері й каже: Знаю, де діти твої, украв їх злий чаклун Шахріяр, я покажу тобі його палац.

Прийшли вони до урвища бездонного, над яким стояв палац Шахріяра. Стережуть той палац двоголові собаки. Одна голова спить, друга стереже. Нікому не пройти, не проїхати. Відтяла мати руку і псам кинула. Так і пройшла до палацу.

— Як ти пройшла сюди і навіщо, нещасна! — заревів Шахріяр, побачивши жінку.

Впала мати йому в ноги, заплакала невидющими очима:

— Віддай моїх синочків-лебедочків!

— Добре,— погодився чаклун.— Але ти віддаси за це своє серце.

Віддала мати серце й упала мертва. Поклав Шахріяр материне серце на золоту таріль і приніс його Івасю. Подає йому серденько
і каже:

— Приніс я тобі серце птаха щастя, як з’їси його — всі чари
пізнаєш, станеш чаклуном всесильним, не буде тобі рівного ні під сонцем ясним, ні в царстві підземнім. Тоді й я не розсиплюсь пилом чорним.

І повів Шахріяр проти сонця рукою, і бачить Івась, що всі земні владарі лежать ниць перед ним. І всі багатства земні — і срібло і золото — лежать перед ним. А ще з-за моря пливуть кораблі, на них звірі й птахи небачені, дива нечувані.

— Усе це твоє буде,— каже Шахріяр.— Тільки з’їж серце, ото й усього.

Вийшов чаклун. Дивиться Івась на серце й чує, як теплом його огортає, як спадає з нього мара. І голос неньчин:

— Як довго я до тебе йшла, синку!

Прибігло тут козенятко сріблороге, глянуло на серце неньчине — вже стоїть у білій сорочечці братик Івасів.

Незчувся Івась, як узяв на долоню серце і прошепотів:

— Лети, лети, серденько, сизою голубкою до рідної оселі.

Обернулось серце сизою голубкою й полетіло до рідного дому.

Пробив вічний годинник останню хвилину життя Шахріярового.
Вбіг він до палати — стоять, обнявшись, два брати, а високо в небі летить сиза голубка.