Селена

Жив собі прапорщик, звичайнісінький прапорщик, зовсім ще молода людина.
А залишився в армії не через те, що дуже військову службу шанував, а з простого розрахунку. По-перше, робота неважка — це тобі не на селі вилами махати, по-друге, гроші непогані платять. І третє — завжди вигляд бравий, коли одягне шкіряну портупею.

А з дитинства мав таку мрію — купити собі велосипед «Ластівка» харківського велозаводу, бо якось так сталось, що батьки не мали змоги вдовольнити це дитяче бажання.

І тому з першої своєї получки у славному місті Чугуєві придбав собі прапорщик велосипед з блискучим рулем та дзвінком. І як настав вихідний день, покотив він на новому велосипеді берегом Дінця. Ліворуч — річка, праворуч — ліс. Сонце пригрівало, велосипед котив легко і швидко, вітерець обвівав обличчя молодого прапорщика.

Життя було прекрасне, якби не згадка про командира полку — вусатого полковника, якого всі дуже боялися, включаючи і нашого прапорщика. І що воно за людина той полковник! Як смикне грізно вусом, як гляне на тебе пронизливим оком, так і хочеться кудись сховатись. А зараз добре. Вільний, наче вітер, мчав прапорщик на своєму велосипеді — сонечко пригрівало все сильніше, тому нічого не залишалось, як зупинитись і зняти свого мундира. Зняв він його і акуратно, разом з портупеєю склав на багажнику. Потім скочив на велосипеда і щосили закрутив педалі.
Мчав прапорщик назустріч своїй долі.

Зненацька велосипед наскочив на камінь, і доблесний прапорщик перелетів через руль, боляче вдарився головою об колоду, яка валялась біля дороги. Від такого падіння прапорщику стало погано, але як бравий вояк він не піддався паніці, а хутенько скочив на ноги. Озирнувся, але навкруги нікого не було. Тиша.

І тільки чутно пташиний щебет. Він уже зібрався було спуститись до річки, щоб змочити голову, але раптом почув чийсь голос, який немовби кликав його на ім’я. Прислухався — ні, то дівочий голос порятунку просить, але через шум дерев та пташиний щебет слів не розібрати. Придивився в той бік, звідки долинав голос, начебто видніється жіноча постать біля дерева. Голос у неї ледь чутний — не чути прапорщику.

Залишив він велосипед і побіг до дівчини. О, лихо! Нога дівчини потрапила в пастку, і стоїть вона знесилена, спираючись на дерево, майже непритомна. Тут, звичайно, наш прапорщик хутенько дівчину звільнив, а вона без сил так і впала йому на спину.

Прапорщик міцний був хлопець, підвівся з дівчиною на спині і вирішив віднести її до велосипеда, щоб потім відвезти до лікарні. То й пішов.

Але замість того, щоб іти на дорогу до велосипеда, ні з того ні з сього повернув у ліс. Дерева почали траплятись усе більші та більші, гілля аж десь угорі переплелось, і сонячне проміння тільки що досягало землі.

— Куди ж це я іду? — спохопився парубок.— Лишенько, а велосипед, а портупея і мундир?! Не дай Бог, хтось усе це поцупить, так мене полковник з лиця землі зітре.

Хотів було повернутись назад, до дороги, але ноги не слухались, а несли його далі в ліс. Уже йому стало важко нести дівчину.

— На вигляд така тендітна, а важка,— здивувався прапорщик, побачивши, що його ноги по самі кісточки провалюються в землю.

— Що воно за знак? — Уже зовсім тривожно стало прапорщику.

— Хто ти така? — запитав дівчину, але вона, непритомна, мовчала. А сонечко вже повернуло на вечір, сутеніло, під ногами захлюпотіла вода, і парубок почав вибиватись із сил.

— Чи це я в болото забрів? Що з нею робити, навіть покласти нікуди, щоб перепочити трохи.

Згодом стало зовсім темно, і відчай охопив нашого вояка.
Раптом ноги його стали на щось тверде. Ще крок, другий — і під ногами суха земля. З полегшенням опустив прапорщик свою незвичайну ношу на землю і підвів голову. На небі творилося щось неймовірне. Майже півнеба займав величезний місяць з якимись білими плямами, а далі угледів він пляму, що обрисами нагадувала Австралію. Перед ним на небі наче поволі обертався велетенський глобус. Світла стало більше, і недалеко він побачив невеличку хатинку. А дівчина вже отямилась і сиділа біля неї. Підійшов до неї парубок та й не знає, що казати. От вона йому й мовить:

— Не турбуйся, якось усе влаштується.

— Та ти знаєш, що в мене на дорозі велосипед і мундир з портупеєю? З мене за військове майно полковник голову зніме!

— Сходи до хатки та принеси води, і все буде гаразд,— каже дівчина.

Що було робити, пішов парубок до хатинки, надворі ніч, а там і вогню немає, але звідкись світло сіється. Дивиться — стоїть на лаві дерев’яний кадуб, а в ньому вода срібна одсвічує, поруч кухоль стоїть. Набрав води — сам напився і дівчині виніс. Випила вона та й каже:

— Що, хлопче, тебе турбує тепер?

А від тієї води куди й втома поділася, сила повернулася, легко стало в усьому тілі.

— Знаєш,— каже прапорщик,— залишив я своїх батьків, а їм треба поміч дати, та ще купив собі велосипед.

Про полковника вже й не згадує і про мундир не турбується.

— То добре,— говорить дівчина,— давай-но відпочивати, бо завтра доведеться ще йти.

Незчувся прапорщик, де і як він заснув. А тільки-но почало сіріти, встали вони і знову пішли лісом. Як і вчора, він ніс дівчину на собі, але йти вже було не так важко, тягар, який давив його душу, кудись зник. Одного не міг збагнути, де він і куди йде. А ліс чимдалі все дрімучіший та темніший. Майже цілий день без їжі і питва йшов прапорщик із своєю ношею і тільки під вечір натрапив на ту саму хатку. Місяць, що сходив на цей раз, ще більше нагадував велетенський глобус, але став менший і від того чіткіший. Обережно опускаючи дівчину, він, нарешті спитав:

— Як тебе звуть?

— Селена.

— Яке гарне ім’я,— захоплено вигукнув юнак і, не чекаючи прохання, побіг до хатки по воду.

Як і в першій хатці стояв дерев’яний кадуб, і кухоль був поруч, і вода виблискувала сріблом.
Напився сам, не забув і дівчині однести.

— А що тебе турбує? — питає Селена.

— Та так, нічого, тільки залишив на дорозі велосипеда, не дай Бог, хто поцупить.

— Мабуть, ти дуже хотів його мати, бо ніяк не можеш забути. Але вже час відпочивати.

І знову незчувся хлопець, де і як заснув.

Третій день йшли вони лісом, як і перші два. Але незвичайна легкість була в усьому тілі юнака. Він майже не відчував ваги дівчини. Під вечір ліс почав рідшати, і з-за дерев почала проглядати галявина, майже золота від світла.

— Що воно так виблискує? — питає хлопець.

— А це вже ми додому прийшли,— відповідає дівчина.

Ще кілька кроків, і ліс скінчився. Хлопець підвів голову. На чорному небі мерехтіли величезні зірки, а місяць став майже такий, як шкільний глобус, і світився блакитним світлом.

— Де це ми? — здивувався прапорщик, -бо щойно вийшли з лісу, а зараз навкруги були тільки скелі, які відкидали різкі темно-фіолетові тіні. Під ногами світився сріблястий пил.

— Так де ж ми? — знову питає вояк.

— Як де — на Місяці, ти ж сам казав солдатам: «Як до місяця пішки та все лісом». Ось ми вже й прийшли.— Селена відкрила якісь дверцята у скелі.

— Заходь! — запросила хлопця.

Зайшов він і відразу помітив, що всередині було так само, як і в хатці, що стрічалась йому в лісі. І кадуб із сріблястою водою так само стояв на лаві. Селена набрала повнісінький кухоль води і напоїла хлопця.

— Що ж турбує тебе тепер? — заглянула в очі юнакові Селена. Але в нього з пам’яті все зникло, і він більше ні про що і ні про кого не згадував, а тільки дивився в очі дівчині. Нарешті мовив:

— Мені так добре, так гарно, і ніщо мене не турбує і не хвилює.

І він обняв дівчину, а вона його. Так і вийшли за двері.

Місяць-Земля зник з неба, а замість нього на небі з’явилось якесь вогненне світло з розвихреними краями. І стільки йшло від нього тепла, що юнак у захопленні простягнув руки. Якась невідома сила підхопила його і, наповнюючи душу блаженством,
понесла просто на те світло.

…А в цей час полковник підписував наказ, в якому пунктом один обумовлювалось:

«Усім власникам транспортних засобів суворо дотримуватись правил перестороги при поїздках за межами частини, на небезпечних для руху ділянках дороги».

…Труна з тілом прапорщика була встановлена в клубі. З 12.00 до 14.00 визначили час прощання.