Царевич Нігал і риба
Жив колись на світі рибалка. Щодня він ловив рибу, а найбільшу відносив до палацу. Цар платив йому за це одну рупію
Якось син царя — царевич Нігал пішов на полювання. Прийшов на берег озера і бачить — ловить рибалку рибу. Впіймав велику рибину, взяв голку і хотів проколоти нею рибу.
— Не роби цього,— закричав царевич,— відпусти рибу на волю!
— Не можу, мій пане, — відповів рибалка. — Я живу з того, що кожного дня приношу цареві найбільшу рибину, і він платить мені за неї одну рупію.
— Я дам тобі чотири рупії, — сказав царевич, — тільки випусти цю рибу назад в озеро.
Відпустив рибалку спійману рибу і отримав чотири рупії.
Цього вечора рибалка не пішов у палац. Здивувався цар, послав по рибалку своїх слуг і питає його:
— Чому ти сьогодні не приніс мені риби?
— Володарю,— відповідає бідняк,— я впіймав тобі рибу, але твій син наказав мені відпустити її.
Розгнівався цар на сина, викликав його до себе і каже:
— Чому ти наказав відпустити рибу? Забирайся геть!
Осідлав царевич коня, взяв трохи їжі та поїхав куди очі дивляться. Їхав він, їхав та й озирнувся назад. Дивиться — а слідом за ним на білому коні скаче якийсь юнак. Під’їхав ближче, привітався і питає:
— Хто ти і куди прямуєш?
— Я син царя, — відповідає царевич, — і звуть мене Нігал. Батько вигнав мене з дому. Тепер шукаю роботу. А ти хто?
— Я простий белудж і теж шукаю роботу, — відповідає юнак.
І вирішили вони їхати разом. Приїхали до сусідньої країни і пішли найматися на службу до правителя. Той оглянув їх і каже:
— Гаразд, я беру вас на службу. Ви охоронятимете вхід до мого палацу.
Першим став на варту Нігал. Незабаром він помітив, що з палацу виходить старий із білою бородою.
— Ти хто? — Запитує Нігал. — Я не можу тебе пропустити.
— Я доля царя і йду тому, що ввечері цар має померти.
— Чого ж це він має померти? — поцікавився Нігал.
— Його вкусить чорна змія, — відповів старий.
— А якщо хтось уб’є змію і цар буде врятований, ти не підеш? — спитав Нігал.
— Ні, не піду, — відповів старий.
Увійшов Нігал до палацу і заховався біля ліжка, на якому спали цар із царицею. Дивиться — повзе до ліжка чорна змія. Нігал вдарив її шаблею і вбив. Але крапля зміїної крові встигла впасти на обличчя цариці. Злякався Нігал, що вона може померти від отрути, взяв стрілу, намотав на її кінець шматок ганчірки і обережно витер кров з обличчя цариці.
Прокинулася цариця від дотику стріли, побачила вартового, що виходив зі спальні, і подумала, що це він торкнувся її рукою.
Нігал розбудив свого напарника, а сам ліг спати. Про те, що він убив змію, нічого не сказав.
На світанку розбудила цариця чоловіка і каже:
— Іди й убий того, що першим стояв на варті.
Підійшов цар до вартового й питає:
— Хто першим стояв на чатах?
— Мій приятель, — відповідає белудж, — але він зараз спить.
Вийняв цар шаблю і каже:
— Я вб’ю цю людину.
— А що він зробив? — питає вартовий.
— Він увійшов уночі до моєї спальні і доторкнувся до цариці, — відповідає цар.
— Царю, вислухай раніше, що я розповім тобі, — каже белудж, — а потім уже вбивай його.
Погодився цар вислухати юнака, і той розповів йому:
«Жив-був цар. Зібрався він одного разу полювати на козуль і розпорядився: тільки той мисливець може переслідувати козулю, хто її першим побачить. Сталося так, що першим помітив козулю сам цар і погнався за нею. Гнався він, гнався, так і не наздогнав. Зупинився, дивиться — а довкола незнайомі місця. Захотілося цареві пити. Прив’язав він коня до стовбура дерева, випустив свого сокола на волю, а сам ліг відпочити. Тільки-но почав засипати, раптом з дерева стала вода капати. Взяв цар кубок, підставив його і чекає. Коли в кубку набралося трохи води, цар хотів випити її, але в цей час налетів сокіл і вибив кубок з рук царя.
Розгнівався цар, схопив сокола і відкрутив йому голову. Невдовзі під’їхав візир і привіз цареві цілий бурдюк води. Напився цар холодної води, і його гнів минув. Подивився угору і побачив мертву змію, що звисала з дерева; з рота в неї капала отрута. Зрозумів тоді цар, що даремно вбив сокола, який урятував йому життя.
Ось і ти, царю, не поспішай. Розберися спочатку, в чому річ, а потім убивай, якщо мій приятель цього заслужив. Інакше мучатиме тебе совість все життя».
Вислухав цар юнака, повернувся і пішов назад. Прийшов до цариці, а та питає, чи він убив вартового.
— Ні, — відповідає цар. — Я вб’ю його, коли виясню в чому його провина.
— Я вимагаю, щоб ти його вбив негайно, — сказала цариця.
Повернувся цар до вартового, а той знову каже йому:
— Дозволь, царю, розповісти тобі ще одну історію.
Цар погодився, і юнак розповів йому:
«У того царя, який полював на козуль, був папуга. Сталося так, що у папуг мало відбутися весілля. Ось царський папуга і почав просити господаря, щоб той відпустив його на це весілля.
— Ти ж птах і можеш не повернутися назад, — каже йому цар.
— Ні, добродію, обіцяю тобі повернутися, — відповідає папуга.
Подумав цар і відпустив папугу.
На весіллі один із папуг розповів, що неподалік росте дивовижне дерево: варто старцеві скуштувати плід цього дерева, і до нього повертається молодість.
Зірвав царський папуга один плід із цього дерева і вирішив віднести своєму господареві.
Повернувся він додому і каже цареві:
— Пане мій, я приніс тобі гарний подарунок.
— Що це за подарунок? — питає цар.
— Це плід із дерева життя. Той, хто його з’їсть, стане молодим, — відповідає папуга.
Взяв цар у папуги плід, викликав візира і питає:
— Що робити з цим плодом? З’їсти його чи ні?
— З одного плоду мало користі. Треба посадити його – виросте дерево, і тоді плодів вистачить на всіх, – відповідає візир.
Посадили вони плід, і виросло велике дерево. Дозріло багато плодів, і один упав на землю. Підповзла до плоду чорна змія і випустила в нього отруту. Вранці садівник побачив плід, що впав, і приніс його цареві.
Покликав цар візира і питає, чи з’їсти йому плід чи ні. Візир порадив віддати плід старому собаці і подивитися, чи не помолодшає вона.
З’їв собака плід і тут же здох.
— Це отрута! — закричав цар. — Папуга навмисне приніс нам плід, щоб усіх отруїти.
Наказав цар убити папугу та викинути його у вікно. І невдовзі всі дізналися, що в царському саду росте отруйне дерево.
Посварився один старий торговець із своєю дружиною. Пішла дружина з дому і думає: «Піду до царського саду, зірву плід з отруйного дерева і отруюся».
Зірвала вона плід, з’їла його і раптом стала зовсім молодою.
Розповіла вона все чоловікові. Він з’їв плід і теж помолодшав.
Незабаром звістка про це дійшла до царя. Викликав він до себе торговця з дружиною, дізнався, в чому річ, пішов у свій сад, поїв плодів із дерева життя і помолодшав.
Зрозумів тоді цар, що вбив папугу марно, і став гірко каятися.
Ось і ти, царю, спершу розберись у всьому, а потім уже роби як знаєш».
Одумався цар, пішов, але незабаром знову повернувся, щоб убити Нігала. В цей час зійшло сонце і Нігал прокинувся. Підійшов до нього цар і каже, що вирішив його вбити.
— За що? — Запитує Нігал.
— Цариця вимагає, щоб я тебе вбив, і я це зроблю, — відповідає цар.
— Слухай спочатку, що я розповім тобі, царю, — сказав Нігал, — а потім уже вбивай, якщо ти так вирішив.
Розповів Нігал цареві про все, що трапилося вночі, і додав:
— Іди загляни під ліжко і вирішуй, чи правду я тобі сказав чи ні.
Пішов цар у спальню, побачив убиту змію і стрілу з намотаною на кінці ганчірочкою, а на ганчірочці плямочка крові.
Зрадів цар, що все обійшлося гаразд, і видав за Нігала свою дочку.
Після весілля Нігал із дружиною та белуджський юнак поїхали додому. При під’їзді до рідного міста юнак і каже до Нігала:
— Жінка, яку ми з тобою веземо, належить тобі наполовину, наполовину — мені.
— Що ж, — відповів Нігал, — я готовий дати за неї викуп.
— Ні, — каже юнак, — я візьму свою половину.
— Але як це ти зробиш? — здивувався Нігал.
— Я вб’ю її, — пояснив белудж. — Одну половину візьмеш ти, іншу — я. Зсади її з коня!
Зсадив Нігал дівчину з коня. Юнак вийняв шаблю і розмахнувся. Закричала дівчина від страху, і з рота вискочили дві чорні змії.
— Ось тепер це твоя дівчина, — сказав супутник Нігала. — Я зробив так, щоб вигнати з неї чорних змій. Інакше вони могли б тебе вжалити. А чи ти знаєш, хто я насправді? — Запитав белудж. — Я та сама риба, за свободу якої ти заплатив рибалці чотири рупії. Тоді ти зробив для мене добру справу, і я в боргу не залишився.
З цими словами юнак покинув Нігала.
Джерело:
“Сладкая соль”
Пакистанские сказки
Видавництво: “Речь”
2017р.
Дуже хороше джерело казок.
Так мене виручило при спілкуванні з двома внучками!
Дякую.
Бажаю авторам міцного здоров’я і щастя у всіх його людських вимірах.