Уж і королівна

Жив у лісі старий дідок з бабою. Він був лісником, а баба сиділа дома сама, скучала.
Раз каже баба дідові:
— Діду, ти би мені приніс щось із лісу: чи пташечку, чи зайчика, бо мені самій скучно.
— А як же я тобі злапаю?
— От візьми торбинку, вложи туди хліба скибинку, повісь на гілочку — і, може, щось втрапить.
— Добре…
Так і зробив дідусь: узяв торбинку, вложив туди хліба скибинку, повісив на гілочку. Ввечері йде, бачить: є щось в торбинці. Схватив він ту торбинку, зав’язав, іде додому й не відає, що несе. Дивиться дома, а в торбинці уж, великий і страшний уж. Що робити?
— Заб’ємо його, — каже дід.
— Ні, — каже баба, — що нам Бог послав, хай воно буде. Кинемо його в солом’яник, будемо молоком поїти, хлібом годувати.

Так і зробили. Живе у них уж тиждень, другий… А то якось вилазить, голову показує. Дід плете постоли і питає:
— Синок, що ти хочеш од нас?
— Я, — каже уж, — нічого не хочу, тільки бачу, що ваше хазяйство марненьке.
— Ну, що ж, бідненько живемо… Нестатки…
— Всього в нас буде, що ваша душа побажає.
А уж — то був заклятий король.

Пройшло кілька років, і от одного дня уж виходе з солом’яника і каже:
— Знаєте, татку, що я хочу женитися?
— А як же я тебе оженю?
— Як ожените?.. У сусіднього короля єсть вельми красива королівна, тільки ніяк вона не добере собі кавалера. Скільки вже сваталося до неї, та все одмовляє женихам. А я її візьму.
— А як же я тебе засватаю?
— Завтра устаньте раненько і йдіть до короля… Та й засватаєте.
От дід устав рано-ранесенько і рушив у дорогу. Приходить, а король і каже:
— Добре… Коли ти такого сина маєш, що він тебе вирядив до мене у свати, я дам йому завдання. Як він те зробить, то буде моїм зятем.
— Хай буде так.
— У мене є тут така гора, — каже король,— яка заслоняє сонце і від неї ніякої користі нема. Хто за одну ніч розвалить ту гору, зоре, засіє пшеницю, пожне і збіжжя в копи поставить, той буде моїм зятем.
Задумався дід. Прийшов додому та й розказав про все ужеві.
— То ще не біда, — каже уж, — біда буде впереді.
Найшов уж уночі гору, свиснув раз — гора розвалилася, свиснув другий раз — пшениця засіялася, свиснув третій раз — вже й копи стали.

Ранком король схопився, вже й сонце світить, гори нема, а все збіжжя в копах стоїть. На другий день уж знову виряджає діда до короля.
Пішов дід.
— Ще не все, — каже король. — Ще в мене є такий ліс, густий і непрохідний, що його не зрубати, не зрізати… Хто його за одну ніч зріже і спорядить, той буде моїм зятем.
Пішов дід додому та й про все розказав ужеві.
— То ще не біда, — каже уж, — біда буде впереді.
Вночі уж добрався до лісу, свиснув раз — ліс зрубався, свиснув другий раз — ліс спорядився, свиснув третій раз — ліс
обчистився. Знову вирядив уж діда до короля.
— Ще не все, — хитрує король. — У мене тут є така ріка, що в ній і риби нема, і купатися не можна. Хто ту річку за одну ніч почистить, щоби вранці кораблі по ній пішли і щоби матроси пісню співали, той стане моїм зятем.

Знову пішов дід додому і про все переказав ужеві.
— Зроблю я ще й те, — відказав уж.

Настала ніч, уж пішов до річки, свиснув раз — річка почистилася, свиснув другий раз — кораблі пішли, свиснув
третій раз — і матроси заспівали.

Вранці король схопився, побачив усе те, зрадувався. Стали домовлятися про весілля. Король просить, молода просить, щоб жених приїхав до короля. Але ж ні, переказує він через дідуся, що приїде тільки в день весілля.

Купила королівна золоті персні, наділа золоту корону, а король вислав по дідуся і молодого золоту коляску, запряжену двома парами коней із золотою збруєю. Приїхав молодий, а король і питається його:
— Як тебе, синок, звати?
— Солом’яником…
Тут він вийшов із свого солом’яника красавець такий, що королівна аж зомліла з радощів.
Відгуляли весілля. Вночі молодий і каже королівні:
— Я ще кілька літ буду влазити у свою шкіру, ходитиму в ліс, бо я заклятий.
Так вони й жили. Двійко дітей нажили: хлопчика і дівчинку. Тещі вельми не сподобалося, що зять живе в ужевій шкірі. Коли всі полягали спати, натопила вона добре піч, розгорнула жар, схватила ужеву шкіру — та в піч. Загорілась шкіра, затріщала на всю хату, молодий схопився й каже:

Теща, теща, рідна мати,
Не дала порядку в хаті.
Ти мене згубила,
Мою жінку овдовила,
Мою жінку овдовила,
А діток посиротила.

А тоді — до жінки:

Удовою-зозулькою
Лети в світ кувати,
Лети в світ кувати
Та мужа шукати.
А ви те, діточки,
Летіть у садочки,
В садочках співайте,
Всіх розвеселяйте.

Злетіла мати-королівна зозулею та й полетіла, а за нею — й діти її. Не стало й ужа.