Ведмедик-забіяка і повітряна кулька

Жив-був в лісі ведмедик-забіяка. Жодного дня не міг прожити, щоб не дражнити, не ображати звірят. То білченя з гойдалки прожене, то їжачка з-за кущів налякає. Вони плачуть, засмучуються, а він сміється: «Що це ви, жартів не розумієте?»

Через такі ось жарти ведмедика в лісі ніхто не любив, звірята намагалися обходити його стороною. Так тривало до одного випадку.

Одного прекрасного дня зайчик стрибав по стежці в чудовому настрої: лисеня подарувало йому велику, різнокольорову, блискучу повітряну кулю! Зайчик міцно стискав у лапці ту саму кульку і поспішав поділитися радістю з друзями. Але тут на його шляху з’явився ведмедик. Зайчик хотів обійти лісового забіяку, але той не давав йому проходу.

– Твоя кулька? – з усмішкою запитало ведмежа.

– Моя, – відповів зайчик, намагаючись не показувати, що злякався зустрічі.

– А тепер буде моя! – вигукнув ведмедик і вихопив мотузочку з кулькою з заячої лапки. – Дякую за сюрприз, я люблю кульки – принось ще! – захихотів хуліган і зібрався йти.

Зайченя зрозуміло, що йому не вдасться забрати подарунок назад, і зібралося тихенько заплакати від образи. В цю мить пролунав постріл!

– Караул! Мисливці в лісі! Ховайся, зайчику! – закричало ведмежа і стрибнуло у кущі, порвавши свої штани.

Але зайчик і не думав ховатися. Він не зрушив з місця, а лише сміявся. Адже шум, якого так злякалося ведмежа, був зовсім не пострілом. Це повітряна кулька зачепилася за гілку ялинки і луснула з гучним звуком.

– Ось ти і сам себе перехитрив! Так тобі й треба, будеш знати, як звірят ображати, – сказав зайчик. – А кульку шкода, це подарунок мого друга лисеняти, – додав він, зітхаючи.

– А ось у мене немає друзів, і ніхто ніколи не дарував мені кульки, – схлипнуло ведмежа, вийшовши з кущів в розірваних штанях.

– Звідки ж узятися у тебе друзям, якщо ти такий задирака? – запитав зайчик. – Ти б сам хотів дружити з тим, хто тебе ображає?

– Ні, – відповів ведмежа. – Пробач мені, зайчику. Я більше так не буду.

Наступного дня ведмедика було не впізнати. Він перестав дражнитися і ображати звірят, а замість цього прийшов до них з м’ячем.

– Вибачте мене, звірята. Я більше не буду дражнити і ображати вас. Давайте разом пограємо, – запропонував він.

Спочатку усі дивилися на ведмедика з побоюванням, але незабаром почалася весела гра. Ведмедик дотримався свого слова, і незабаром у нього з’явилося багато хороших друзів.