Ведмідь і бурундук

Наносив ведмідь моху й листя до барлогу, заліг у темний закуток та й заснув так міцно, що й не бачив, як сніг випав, не чув, як хуртовини над лісом вили, як старі ялиці й кедри від морозу тріщали.

А коли піднялося над тайгою весняне сонечко, коли розтопило воно сніг і задзюрчали перші струмочки, прокинувся ведмідь.

Виліз із барлогу й сів на пеньок…

Очі лапами протирає, потягується й бурчить:

– Весна, весна, а їсти нема чого! Що ж тепер робити?

А їсти ведмедю хочеться. Цілу зиму у нього нічого в роті не було. Не дивно, що зголоднів.

Пішов ведмідь здобичі пошукати. Та яка ж у цей час здобич – тільки сніг навкруги. Ані травинки зеленої. Ще не скоро ведмежа їжа – ягоди та горіхи – поспіють.

Йде ведмідь по лісі, з боку на бік перевалюється. Бачить – пеньок стоїть, а під ним хтось живий копошиться.

Ведмідь пеньок лапами обхопив – хотів з місця зрушити, та не зміг… Пеньок міцний, а сили у ведмедя мало.

Навіть заревів з досади ведмідь:

– Гей, чи є тут жива душа? Вилазь!

І вискочив з-під пенька жовтий звір – бурундук. Він теж у своїй норі під корінням цілу зиму спав.

Дивиться маленький бурундук – стоїть перед ним ведмідь, великий, страшний, і реве.

Здивувався бурундук:

– Діду ведмедю, ти чого такий сердитий?

– Це я з голоду! Цілу зиму нічого не їв. Чи немає в тебе чогось?

– Зараз принесу, – каже бурундук.

Прошмигнув він до своєї комори, де у нього запаси ще з осені зберігалися, і виносить солодкі корінці.

– Їж, діду!

Поїв ведмідь, подобрішав.

– Дякую, бурундуче. Маленький ти звір, а хороший.

І погладив ведмідь бурундука лапою по спині. Обережно погладив, лагідно, а на жовтому хутрі бурундука все ж таки з’явилися темні смужки від ведмежих пазурів.

З’явилися, та так і залишилися.

З того часу в усіх бурундуків ці смужки на спинах є.

І коли питають їх інші звірі:

– Чому у вас, бурундуків, шерсть смугаста?

Вони відповідають:

– А це нас дідусь ведмідь погладив.