Вічна тополя

Стоїть край дороги стара-пре-стара тополя. Узимку тривожно шумлять її голі віти, а весною покривається вона зеленим листям.

Скільки й пам’ятаю, стоїть вона як сторож.

Якось питаю маму:

— Скільки літ тополі? Хто її посадив?

— Не знаю, — відповідає мама. — Скільки й пам’ятаю, стоїть тополя край дороги. Завжди однакова.

Питаю старого-престарого дідуся:

— Скажіть, будь ласка, скільки літ тополі? Хто її посадив

— Не пам’ятаю, — відповідає дідусь. — Завжди стоїть край дороги. Скільки й знаю — росте собі й росте. Люди приходять і відходять, а тополя завжди росте.

Може, це й не тополя, а легенда? Може, дерево це вічне? Мож, вона народилася тоді, коли й наша Україна? Коли так, то вона — вічна, бо Україна наша — вічна.