Ворон та Лисиця Нутенеут

Давно це було. Дуже давно. Ой, як давно!

Сидить біля своєї яранги ворон, думає: “Куди йти за здобиччю: на морський берег чи на річку?”

Думав, думав, вирішив:

— Піду на річку.

Прийшов на берег ріки . Ходив, ходив. Кожен камінчик перевертав, під кожен кущик заглядав — нема здобичі і нема. Ну, зовсім нічого не трапляється!

“Дай, – думає, – на іншому березі пошукаю!”

А там мишенята бавляться. Побачили вони ворона, зраділи:

— Дідусь прийшов! Дідусь прийшов!

Підбігли до ворона, у свою ярангу відвели. Посадили його на м’які шкури, чаєм напоїли, пір’їни розгладили.

Задоволений ворон.

— Дякую,— каже,— мене, голодного, нагодували, моїм стомленим ногам відпочинок дали.

Став додому збиратися, а мишенята йому гостинець несуть — трошки корінців. Поклали їх  на воронові санки, кажуть:

— Іди, та дорогою не оглядайся!

Пішов ворон, потягнув санки, а ті, що крок, важчими стають.

— Що таке? Санки легкі, а тягнути важко! – дивується ворон. І ще швидше пішов: додому до своїх діток поспішив.

От і ярангу вже видно. Назустріч діти вибігли, санки дотягнути допомогли. Тут ворон озирнувся, очам своїм не повірив, підійшов — помацав: корінці ті, що мишенята дали, на рибу й м’ясо перетворилися. Все гарно на санках складено!

Повз біжить лисиця Нутенеут.

— Де ти стільки їжі  роздобув? – Запитує.

— Біля річки, — відказує ворон. І розповів, як мишенята йому на дорогу корінців дали, а корінці в рибу та м’ясо перетворилися.

— Ну, і я туди збігаю! — каже лисиця.

— Не треба. Не ходи, Нутенеут! – просить ворон. — Я з тобою поділюся.

Не послухала лисиця, у відповідь тільки пирхнула. Схопила свої найбільші санчата і швиденько побігла на річку.

Іде лисиця річковим берегом, мишенята її побачили, назустріч біжать, кричать:

— Бабуся прийшла! Бабуся прийшла!

А лисиця:

— Яка я вам бабуся! – Каже. – Подивіться на себе! Ви негарні! Ви — витрішкуваті! А хвости? Тьху! У вас хвости не пухнасті!

Образилися мишенята, побігли додому, розповіли все батькові з матір’ю.

А лисиця слідом іде, навіть сніг з чобіт не обмела, увійшла в ярангу, каже:

— Е-е! Яка маленька яранга! А яка погана!

Потім всілася зручніше і наказує:

— Принесіть мені щось поїсти! Та швиденько!

Пригощають мишенята лисицю, а вона на них покрикує:

— Що це ви мені даєте? Несіть, що смачніше!

“Ось так гостя, – дивуються мишенята, – а у самої Нутенеут і взимку жмені снігу не випросиш”.

Проте, все ж і їй корінців дали, як зібралася вона додому. І їй наказали дорогою не озиратися.

Біжить лисиця, чекає не дочекається, коли ж санки важчими стануть? Ну коли ж нарешті коріння на м’ясо перетворяться? А санки легко котяться, тільки полозами поскрипують. Не витримала лисиця — озирнулася: на санках як лежали корінці, так і лежать.

Лисиця Нутенеут з досади лапою санки штовхнула, корінці і поперекидалися. Підхопив їх вітер, розкидав по тундрі. Так лисиця Нутенеут ні з чим і залишилася.

А чому?

Сподобалось чи ні? Залиште оцінку:

4.7 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Поділіться з друзями:

Джерело:
“Птичка-пуночка”
Чукотские и эскимосские народные сказки
Видавництво: “Малыш”
1980 р.

Коментарів ще немає... Будете першим?
Залишити коментар

 

Увійти на сайт:
Зареєструватись:
Відновити пароль: