Ворон та Лисиця Нутенеут
Давно це було. Дуже давно. Ой, як давно!
Сидить біля своєї яранги ворон, думає: “Куди йти за здобиччю: на морський берег чи на річку?”
Думав, думав, вирішив:
— Піду на річку.
Прийшов на берег ріки . Ходив, ходив. Кожен камінчик перевертав, під кожен кущик заглядав — нема здобичі і нема. Ну, зовсім нічого не трапляється!
“Дай, – думає, – на іншому березі пошукаю!”
А там мишенята бавляться. Побачили вони ворона, зраділи:
— Дідусь прийшов! Дідусь прийшов!
Підбігли до ворона, у свою ярангу відвели. Посадили його на м’які шкури, чаєм напоїли, пір’їни розгладили.
Задоволений ворон.
— Дякую,— каже,— мене, голодного, нагодували, моїм стомленим ногам відпочинок дали.
Став додому збиратися, а мишенята йому гостинець несуть — трошки корінців. Поклали їх на воронові санки, кажуть:
— Іди, та дорогою не оглядайся!
Пішов ворон, потягнув санки, а ті, що крок, важчими стають.
— Що таке? Санки легкі, а тягнути важко! – дивується ворон. І ще швидше пішов: додому до своїх діток поспішив.
От і ярангу вже видно. Назустріч діти вибігли, санки дотягнути допомогли. Тут ворон озирнувся, очам своїм не повірив, підійшов — помацав: корінці ті, що мишенята дали, на рибу й м’ясо перетворилися. Все гарно на санках складено!
Повз біжить лисиця Нутенеут.
— Де ти стільки їжі роздобув? – Запитує.
— Біля річки, — відказує ворон. І розповів, як мишенята йому на дорогу корінців дали, а корінці в рибу та м’ясо перетворилися.
— Ну, і я туди збігаю! — каже лисиця.
— Не треба. Не ходи, Нутенеут! – просить ворон. — Я з тобою поділюся.
Не послухала лисиця, у відповідь тільки пирхнула. Схопила свої найбільші санчата і швиденько побігла на річку.
Іде лисиця річковим берегом, мишенята її побачили, назустріч біжать, кричать:
— Бабуся прийшла! Бабуся прийшла!
А лисиця:
— Яка я вам бабуся! – Каже. – Подивіться на себе! Ви негарні! Ви — витрішкуваті! А хвости? Тьху! У вас хвости не пухнасті!
Образилися мишенята, побігли додому, розповіли все батькові з матір’ю.
А лисиця слідом іде, навіть сніг з чобіт не обмела, увійшла в ярангу, каже:
— Е-е! Яка маленька яранга! А яка погана!
Потім всілася зручніше і наказує:
— Принесіть мені щось поїсти! Та швиденько!
Пригощають мишенята лисицю, а вона на них покрикує:
— Що це ви мені даєте? Несіть, що смачніше!
“Ось так гостя, – дивуються мишенята, – а у самої Нутенеут і взимку жмені снігу не випросиш”.
Проте, все ж і їй корінців дали, як зібралася вона додому. І їй наказали дорогою не озиратися.
Біжить лисиця, чекає не дочекається, коли ж санки важчими стануть? Ну коли ж нарешті коріння на м’ясо перетворяться? А санки легко котяться, тільки полозами поскрипують. Не витримала лисиця — озирнулася: на санках як лежали корінці, так і лежать.
Лисиця Нутенеут з досади лапою санки штовхнула, корінці і поперекидалися. Підхопив їх вітер, розкидав по тундрі. Так лисиця Нутенеут ні з чим і залишилася.
А чому?
Джерело:
“Птичка-пуночка”
Чукотские и эскимосские народные сказки
Видавництво: “Малыш”
1980 р.