Замок Щастя

Одного весняного ранку, коли сонце тільки-но з’явилося на обрії, двоє подорожніх вирушили в дорогу. Обоє були молоді, вродливі й сильні. Одного звали Млявий, а другого – Активний.

Коли сонячні промені з усією силою полинули на землю, то відразу ж освітили золотисті вежі чудового замку, який стояв на найвищій горі, що виднілася аж на видноколі. То була прекрасна будівля з білого мармуру, зі срібними вікнами й золотистим дахом, яка блищала, наче кристал.

Двоє юнаків захоплено дивилися на неї. Прагнучи побувати там, вирішили йти в тому напрямку.

Раптом помітили, що до них наближається великий золотаво-срібний метелик. Коли він був уже близько, вони побачили, що то не метелик, а прекрасна фея.

Пролітаючи між двома юнаками, фея глянула на них і всміхнулася.

– Ідіть за мною, – сказала вона.

Млявий сів на траву.

– Що я дурний?! Адже в мене немає крил! – бурчав.

Тим часом Активний швидко побіг за осяйною феєю й ухопився за край її сукні.

– Хто ти? Куди летиш? – запитав.

– Я – щастя, – відповіла фея, – а там, на горі, – мій замок. Можете добратися туди ще сьогодні, якщо не втратите багато часу дорогою. Якщо дійдете до замку до того, як годинник на вежі проб’є північ, – прийму вас і протягом всього життя буду вашою приятелькою. Та якщо прийдете хоча б на секунду пізніше – двері замку ніколи не відчиняться перед вами!

Фея вивільнила сукню з рук Активного й швидко зникла. Юнак повернувся до свого друга й розповів йому про те, що почув від феї.

– Що за ідея! – бурчав Млявий. – Якби мали хоча б коня. Але йти туди пішки! Ні, дякую!

– Ну, тоді прощавай, – сказав Активний. – Я йду.

І швидко попрямував, дивлячись лише на Замок Щастя.

Млявий позіхнув і ліг на траву, перед цим глянувши на вежі з білого мармуру.

– Якби в мене був добрий кінь! – зітхнув.

У цей момент відчув на шиї чийсь теплий подих, а за мить після цього почув голосне іржання. Повернувся й побачив гарного коня, вже осідланого й з віжками на шиї.

– Бачиш? – промовив юнак. – Нерідко щастя приходить без жодних зусиль!

Вистрибнув на коня й галопом помчав у напрямку Замку Щастя. Кінь біг швидко, невдовзі Млявий обігнав Активного, який спокійно йшов розміреним кроком.

– Чотири ноги більше, ніж дві! – крикнув Млявий. Але Активний лише кивнув у відповідь і, не зупиняючись, продовжив свій шлях. Кінь біг швидко, тож близько полудня Млявому здалося, що мармурові вежі вже дуже близько. Однак опівдні кінь зійшов з дороги, попрямував на галявину зі свіжою травою й зупинився.

“Мудра тварина, – подумав задоволений Млявий. – Хто йде поволі – той живий і здоровий може дійти дуже далеко. Не треба перевтомлюватися. Поміркованість – найбільша чеснота. Візьму з тебе приклад і трохи відпочину”.

Він зістрибнув з коня, хвалячи себе за велику мудрість, сів на м’яку траву й сперся спиною на бук, стовбур якого був гладенький і приємний на дотик. У нього в торбі був добрий сніданок, тож він спокійно поїв і попив. Потім, відчувши, що трохи втомився, вирішив усе відкласти на потім. Там, де мох був найм’якіший, ліг на землю і накрив собі обличчя капелюхом.

“Якщо я деякий час подрімаю, то це мені не зашкодить. Потім буду бадьорішим і активнішим, тож швидше доїду до замку”, – подумав і заснув.

Йому приснився чудовий сон. Побачив себе вже в Замку Щастя, як фея з великими почестями приймає його. Численні служниці й сам дворецький подали йому вишукану вечерю, оркестр грав прегарні мелодії, а із саду долинали вибухи та яскраві спалахи феєрверків, запущених у небо спеціально на його честь.

Один з цих сліпучих вибухів розбудив його. Млявий сів і протер очі. І ось що побачив… Феєрверки насправді були останніми променями сонця, а музика виявилася голосом товариша, який, проходячи дорогою, співав.

– Час знову вирушати в дорогу, – промовив Млявий, встаючи. Піднявшись, почав поглядом шукати свого гарного коня. Однак єдиною живою істотою поблизу нього був старий облізлий осел, що пасся неподалік.

Розчарований, але все ще сповнений надії, Млявий почав кричати, свистіти, але кінь не з’явився. Врешті юнак перестав його кликати й, зрозумівши, що ліпшого варіанту в нього немає, сів на старого осла й вирушив у дорогу.

Осел біг доволі повільно, його бідолашні кості страшенно тріщали. Подорожувати так було досить незручно, та все ж завжди ліпше їхати, ніж іти пішки. Врешті Млявий помітив, що до замку вже зовсім близько.

Запала ніч, і весь палац осяяло світло.

Однак старий осел почав іти повільніше. Він щокроку вагався, тремтів, аж поки врешті не зупинився серед темного лісу. Тварина опустила вуха й, упершись, не хотіла зрушити з місця. Млявий бив осла, тягнув його за хвоста, та все марно. А коли замахнувся, щоб ще раз ударити тварину, осел раптом став дибки й так сильно штовхнув Млявого копитами, що той упав на землю.

Якусь хвилю він, приголомшений і лютий, лежав на землі. Проклинав свою лиху долю. Як добре було б зараз лежати на м’якому ліжку, на тонких простирадлах, під теплою ковдрою!

Це бажання нагадало йому про Замок Щастя. До нього вже, мабуть, дуже близько. Тож Млявий встав і почав шукати свого осла. Та його ніде не було.

Млявий трохи походив навколо, намагаючись зрозуміти, де він. Темрява огорнула все, наче ковдра з чорного оксамиту. Колючки кущів кололи його, він декілька разів шпортався за каменюки й повалені стовбури дерев, але осла так і не знайшов.

Нарешті натрапив на щось, що було схоже на сідло, під яким обов’язково мала бути якась тварина. Довго не думаючи, Млявий сів у сідло й вигукнув:

– Гоп, гоп!

Тварина рушила вперед. Вона здалася юнакові меншою від осла. Сідаючи на неї, він торкнувся ногами чогось м’якого, однак не міг нічого розгледіти. Бо було дуже темно. Як би там не було, він усе ж таки їхав, а це ліпше, ніж іти пішки.

Раптом почув, як годинник на вежі пробив одинадцяту. Тож у нього було ще достатньо часу, щоб доїхати до замку до півночі. Двома копняками заохотив свого “скакуна” бігти швидше.

Сідло було зручне, заокруглене й зі спинкою, але тварина дуже повільно рухалася вперед! Набагато повільніше від осла!

Через деякий час Млявий виїхав з лісу. Перед ним уже зовсім близько блищали вогні замку. Промінь світла впав на “скакуна”, і юнак побачив, що то був велетенський слимак!

Від огиди Млявий затремтів усім тілом і вже хотів зістрибнути з огидного створіння, якби в цю мить не почув перший з дванадцяти ударів замкового годинника. Тож юнак почав бити слимака, щоб змусити його бігти. Та слимак одразу ж сховався до своєї хатки, і його страшенно розгніваний вершник залишився сам.

Годинник пробив удруге.

Якби Млявий тієї ж миті побіг, міг би ще вчасно добратися до замку, та він, замість цього, почав кричати й тупотіти ногами.

– Коня, коня! Мені потрібен який-небудь кінь, щоб доїхати до замку!

Годинник пробив утретє.

У цей момент поруч з Млявим пройшло щось, що дуже брязкало металом. Не роздумуючи, юнак стрибнув на спину тварини, яка була дивовижно пласкою та поморщеною.

Підвівши голову, він побачив, як ворота замку відчинилися, впускаючи Активного. Його з почестями вітала всміхнена фея Щастя.

Годинник пробив учетверте, й тварина з наїзником рушила уперед. Коли пролунав п’ятий удар, вона зробила лише один крок. Під час шостого зупинилася, а коли годинник пробив усьоме – почала задкувати.

Млявий кричав, копав, благав, але тварина рухалася назад. Годинник пробив увосьме. З-за хмар з’явився місяць, і Млявий побачив, що сидить на велетенському ракові!

Світла у вікнах замку згасали одне за одним.

Дев’ятий удар!.. Рак далі задкував. Десятий… Ще назад. Одинадцятий… Дванадцятий!..

Ворота замку зі страшенним гуркотом зачинилися, а рак зупинився. Млявий назавжди втратив Замок Щастя й усі його скарби. Відтоді ніхто не чув, що сталося з Млявим і його раком. Та, зрештою, це нікого й не хвилювало. Активного тим часом прийняла фея Щастя, й він досить довго гостював у замку. Всю решту життя його супроводжувало щастя, як вірна подруга.