23 образи Петрика П’яточкина

Розділ перший: Поламана рука і Гумовий Барон

Непосидючий Петрик П’яточкин! Круть-верть! Бігав він, стрибав, і ось одного разу дострибався – упав, поковзнувшись на кавуновій шкоринці, й зламав руку. Неприємно, звичайно, прикро, і – дуже боляче.

Петрикова мама повела сина до лікаря, йому зробили рентген, наклали гіпс, замотали бинтами, зробили заштрик і відправили додому.

На прощання Лікар заспокоїв Петрика:

– Не хвилюйся, все не так уже й погано. Думати треба позитивно. Добре, що ти поламав руку, а не ногу – чи навіть дві! – ти можеш ходити. І добре, що ти поламав тільки ліву руку, а не ліву й праву та пальці на ній – ти можеш писати. Посидь кілька днів удома, відпочинь.

– Я не втомився, – невдоволено буркнув П’яточкин. – Як це – сидіти й відпочивати?

– Та, приміром, телевізор дивитися, книжку читати, малювати, – відповів Лікар. Він давно вже мріяв про такий відпочинок.

– Ото ще! – Петрик закопилив губи. – Від цього я лише втомлююся! Коли я бігаю й стрибаю – отоді відпочиваю!

– Проте я раджу кілька днів не ходити до школи, – сказав утомлений Лікар і перекинув П’яточкину через шию широку довгу стрічку зі щільної білої тканини, зав’язав її кінці і в отаку петлю обережно вклав Петрикову поламану руку.

* * *

Рука в гіпсі й бинтах стала великою і важкою. Вона відтягала шию, нерухомо лежала в пов’язці на животі, і тепер нею не те що розмахувати, навіть почухати носа було незручно. П’яточкину здавалося, що життя закінчилося, принаймні його найцікавіша частина.

Петрик був засмучений, геть розбитий. Усю дорогу додому він похмуро зітхав і, згадуючи Лікареві слова, намагався хоч якось себе втішити:

– Так, звичайно, це – супер, що я поламав руку, а не ногу, і навіть не дві ноги. І це – класно, що я поламав тільки ліву руку, а не ліву й праву та пальці на ній. А ще – чудово, що я не зламав носа, не виколов око, не порвав вухо, не скрутив шию й не розбив голову. Загалом, усе добре, все прекрасно, все гаразд…

Але що більше П’яточкин себе заспокоював, що позитивніше він думав, то дужче псувався його настрій.

І, повернувшись додому, він був уже ображений на весь світ. На людей, які розкидають на дорозі кавунові шкоринки. На Лікаря, який не зміг миттєво склеїти поламану руку. На Маму, яка ще й дякувала за це Лікареві. Ображався й на дітей, які не зламали ні руку, ні ногу, і далі ходять до школи, опісля ж бігають і стрибають, а зовсім не відпочивають, як нарадив Лікар. Дувся він і на природу, що цвірінчала й дзвеніла буйною зеленню кущів і дерев. І на погоду дувся, по-літньому спекотну – з яскравим сонцем на синьому, без єдиної хмарини, небі.

Петрикова образа на весь світ не минула й за годину, і за дві, і навіть за три. І коли він одержав від однокласників листа, образа вже не помістилася в ньому, переросла в горе й полилася з очей слізьми. Сльози заважали читати.

А друзі писали в листі: «Дорогий Петрику П’яточкин! Нам дуже шкода, що ти поламав руку. Але незабаром ти видужаєш і прийдеш до школи. Ми дуже чекаємо на тебе!»

Після короткого листа йшов довгий список імен. Підписалися всі двадцять чотири однокласники!

Якби П’яточкин читав їхні імена до того, як він поламав руку, спогади про друзів були б йому приємні:

– Дмитрик?! Як хвацько ми з ним паперові літачки на фізкультурі запускали! Костик?! А класно ми розфарбували один одному носи на малюванні! Як у клоунів! Усі покотилися зо сміху! Марійка – добра, бутербродом завжди ділиться. А Людмилка взагалі чудова! Жуйку дає, навіть дві! Сашко! Тільки з ним і можна по-справжньому боротися! Мишко! Дає задачі списувати! Ха, Борько?! Як ми з ним по сходах бігали й перилами з’їжджали – це супер! А Наталочка?! Така прикольна, просто сміхота! Що не скаже – так і пирснеш!

Саме так, по-доброму, з усмішкою згадував би Петрик усіх двадцять чотирьох своїх однокласників ще недавно – кілька годин тому.

Але зараз, із поламаною рукою, котра, мов лялька, теліпалася в бинті на животі, зараз, коли треба спокійно сидіти вдома, коли не можна бігати й стрибати, а тільки тяжко відпочивати, П’яточкин, читаючи ті ж самі дитячі імена, згадував однокласників із глибокою образою:

– Що-що-що? Дмитрик-хитрик?! Пом’яв мій найкращий паперовий літачок, і він погано летів! А це Костик-хвостик?! Спеціально носа мені забруднив, щоб усі з мене сміялися! Марійка-дурійка?! Дала вкусити тільки шкоринку, жаднюга, сказала, що в неї бутерброд маленький! Ага, Людмилка-горилка?! Жуйки на тому тижні пошкодувала! Що? Мишко-ведмедеря?! Не дав списати задачу місяць тому! А потім підказав спеціально неправильно…

П’яточкин супив брови, копилив губи, сопів і старанно згадував свої образи, маленькі й великі, старі й нові, але всі-всі-всі!

– Женька восени підніжку зробив, і я перечепився. Артем ґудзика на сорочці відірвав. Івась олівця не дав червоного. Наталка обізвала мене рудим. Борько взагалі не привітався. Сашко не захотів зі мною боротися. Катруся… Катруся?.. – І тут П’яточкин запнувся.

Як не напружував він пам’ять, про Катрусю нічого поганого, навіть неприємного, не спадало на гадку. Зате на решту однокласників, як виявилося, за довгий шкільний рік хоч один-єдиний раз можна було образитися. Тому й вийшло: «Двадцять чотири образи мінус одна не-образа-на-Катрусю, і всього двадцять три образи».

* * *

П’яточкин виглянув у вікно. Небо було нахабно синім, сонце, знущаючись, світило якраз у кімнату. І до того ж лунали щасливі крики хлопчаків – у школі на сусідній вулиці почалася перерва, і хлопці – Петрик знав це напевно! – ганяли м’яча. П’яточкин, з листом у руках, відчув себе безмежно нещасним і нестерпно самотнім.

Думка про помсту прийшла зненацька: «Ні, цього недостатньо – просто сидіти вдома, згадувати й ображатися. Треба діяти!»

І П’яточкин вирішив усіх однокласників-кривдників… покарати!

– Я вам покажу! Усім-усім покажу! Дарма що це було давно, і я все забув?! Я зараз геть усе вже згадав! – гнівно прошепотів П’яточкин і дістав свій новий блискучий пенал, в якому безладно лежали олівці, фломастери й ручки.

Петрик знайшов у ньому знаряддя помсти – гумку. Звичайну світло-сіру гумку. Сердито бурмочучи собі під ніс, він узявся стирати нею імена дітей, всі двадцять чотири підписи!

– Ось тобі, Дмитрику! Ось тобі, Костику! Ось вам, Марійко й Наталочко! І тобі, Людмилко, і тобі, Борьку… А ось і вам, Артеме, і Женьку, і Васильку, і Сашку, і…

Одні літери стиралися легше, інші – гірше, у деяких місцях папір пом’явся, а ще де-не-де – протерся майже до дір.

П’яточкин тиснув на гумку, гумка терла папір, вигризаючи з нього, разом з іменами хлопчиків і дівчаток, сірі гумові крихти-грудочки.

Незабаром зранений папір весь був укритий ними, і П’яточкин, набравши побільше повітря в рот, крихти здув. Вони здійнялися в повітря блідою курною хмаркою і одразу, повільно опадаючи, склеїлися в маленького Чоловічка у світло-сірому костюмі.

Чоловічок обтрусився, пригладив попелясте волосся, глянув мигцем, через плече, на своє відображення на кришці пенала, залишився чимось незадоволений і почав щось шукати поміж олівців і ручок.

– Хвилиночку, зараз, я ще не зовсім одягнений, – бурмотів сірий Чоловічок.

Він знайшов у пеналі чорний ковпачок від ручки й начепив його на голову, як капелюх-циліндр. Дістав фломастери і вправно почав себе ними розфарбовувати: правий черевик – зеленим, лівий – синім, ґудзики на піджаку – фіолетовим, а краватку – салатовим. Жовтим фломастером зафарбував кисть правої руки, а жовтогарячим – лівої. Потім він відламав від червоного олівця грифель і вставив його в нагрудну кишеньку, як червону квітку. І нарешті, постукуючи каблуками, пройшовся по пластмасовій лінійці.

– Люблю красиво вдягатися, – весело підморгнув Чоловічок, милуючись собою на кришці пенала. – Костюм волію мати сірий, а все інше – яскраве, барвисте. В їжі я теж доволі перебірливий. Якщо в гостях, то – папір, папір і ще раз папір! А вже те, що на ньому написано, – це як приправа, може бути чим завгодно. Сьогодні були імена хлопчиків і дівчаток, чудово! Але зазвичай у себе вдома, коли приходять гості, я готую значно вишуканіші страви. Але про це згодом. Зараз я хочу представитися – Гумовий Барон.

І Чоловічок шаркнув зеленим черевиком, пристукнув ним об синій, підняв чорний ковпачок від ручки, приклав руку в жовтій рукавичці до червоного грифеля в нагрудній кишені і, широко усміхаючись, сів на стругачку.

– А ти – Петрик П’яточкин! Саме той Петрик П’яточкин, що образився на весь світ!

* * *

П’яточкин так розгубився від несподіваного візиту, що не міг вимовити ні слова.

Хотів було заперечити, що він, П’яточкин, узагалі ж, весь світ любить. Що просто він поламав руку і в нього поганий настрій. Що він намагався мислити позитивно, але в нього не вийшло. Що, може, наступного разу вийде, хоча краще, щоб наступного разу взагалі не було, бо ламати руку за хорошої погоди дуже прикро…

Але Гумовий Барон і не збирався слухати, здавалося, він уже й так усе знав.

– Я просто вражений, я – захоплений, я – здивований, Петрику П’яточкин! Як це тобі вдалося згадати всі двадцять три образи?! Чимало з них трапилися давно, а інші були такі дріб’язкові, що не варто було й ображатись! Але ти молодець, П’яточкин, гарненько всіх покарав! Деяких кривдників аж до дірки стер! – І Гумовий Барон хрипко захихикав.

П’яточкин глянув на листа. На брудному пом’ятому аркушику після тексту: «Дорогий Петрику П’яточкин! Нам дуже шкода, що ти поламав руку. Але незабаром ти видужаєш і прийдеш до школи. Ми дуже чекаємо на тебе!» – аж унизу праворуч стояв один-єдиний нестертий підпис: «Катруся».

* * *

– І тепер усі – зникли! – урочисто додав Гумовий Барон.

– Але ж не діти зникли, а тільки їхні підписи під листом, – невпевнено заперечив П’яточкин.

– Це ти так гадаєш, а я стверджую, що всі – зникли! – Барон посміхнувся. – Чи мені цього не знати?! Немає тепер нікого в класі, крім сумної Катрусі. Та ще вашої Бо-Бо – адже так ви її, Вчительку Бориславу Бориславівну Борсученко, називаєте? Між іншим, Бо-Бо хотіла тебе сьогодні сама відвідати, здоров’ям поцікавитися, цукерки принести. Якби Вчителька підписалася під листом, як учні, ти б її першою до дірки стер, еге ж, П’яточкин? Ось уже хто тебе по-справжньому щодня кривдить!

Петрик слухав і не розумів, жартує Барон чи співчуває. Почуття тривоги й непевності заворушилося в животі.

– Неправда! Усі в школі, на уроці. Зараз за розкладом малювання! – наполягав П’яточкин.

– Але ж і впертий ти, Петрику! – раптом розсердився Гумовий Барон. – Я не люблю, коли мені перечать. Не люблю! – І очі Барона блиснули не тьмяно-гумовим, а холодним металевим блиском.

– Я й не збираюся сперечатись! Я знаю це точно! – вигукнув затято Петрик, намагаючись перекричати голос сумніву, який зрадницьки забурчав у ньому.

П’яточкин заховав листа однокласників у кишеню й кинувся до дверей:

– Так, так, так, я впевнений, що маю рацію! Я зараз збігаю в школу, мене всі хлопці в класі чекають, і навіть Бо-Бо, ось побачиш!

– Агов, ти куди? А поговорити? Не встигли познайомитися, як ти вже тікаєш?! Який же ти все-таки нечемний, образливий Петрику П’яточкин! Не сидіти ж тепер мені, такому ошатному й милому, на самоті, у пеналі, й нудьгувати?! – Гумовий Барон криво посміхнувся. Довго не роздумуючи, двома стрибками він наздогнав П’яточкина й миттю опинився на його забинтованій руці. Він улаштувався біля вигину ліктя, як у кріслі, закинув ногу на ногу й вимовив смиренно:

– Я з тобою, куди ти, туди і я!

Петрик хотів було Барона здути, потім скинути щигликом або просто розчавити, але чомусь не посмів. Адже Чоловічок усе-таки не комар і навіть не муха. Зрештою, нехай сидить, можна не звертати на нього жодної уваги. Для Петрика цей маленький Чоловічок з дурнуватим ім’ям Гумовий Барон все одно нічого не означає. Для нього він – усього лише звичайна гумка-витирачка.

І Петрик кинувся до дверей, збіг униз, вилетів кулею з будинку й помчав по розпеченому асфальту в школу.

Розділ другий: Я-тепер-невідь-хто

П’яточкин увірвався в клас. На першій парті сиділа сумна Катруся й малювала яблуко.

Біля дошки стояла Вчителька Борислава Бориславівна Борсученко. Вона знала, що учні називають її «Бо-Бо», і не ображалася, вона сама в зошитах підписувалася: «Бобобо».

Більше в класі нікого не було.

Учителька вже намалювала яблуко на дошці, а тепер повільно й безтямно заштриховувала його правий бік.

– Доброго дня, П’яточкин, – сумно сказала Бо-Бо, повертаючись до дверей.

– Спізнився?.. – тихо запитав П’яточкин.

– Ні, ні, що ти! Зовсім не спізнився. Ми просто так з Катрусею яблука малюємо. Спізнюватися більше нікуди… Уроків немає… Дітей немає… Я тепер не Вчителька, я-тепер-невідь-хто… Яблуко-малювальниця, напевно!

П’яточкин завважив, яким нерухомим і згаслим був погляд Бо-Бо. Очевидно, вона була вкрай здивована.

– А де всі? – запитав Петрик тихо й додав з таємною надією: – Захворіли? Нежить? Грип?

П’яточкин прекрасно розумів, що всі діти в класі одночасно занедужати не можуть. Але ж відомі медицині випадки незрозумілої епідемії?! І в глибині душі він дуже сподівався, що саме сьогодні й трапився такий рідкісний випадок. Краще хвороба, яку можна вилікувати, ніж таємнича пропажа всього класу!

Але Петрикові сподівання розвіяла Катруся.

– Ні, не занедужали. Просто зникли, – спокійно повідомила вона, заштриховуючи правий бік яблука. Катруся, здавалося, сприйняла те, що трапилося в класі, як екскурсію, в яку її, з якихось незрозумілих причин, не взяли. І саме це її й засмучувало.

Катруся відклала олівець і мовила:

– Так, усі пропали, просто на очах розтанули. Спершу Дмитрик став поступово зникати… Починаючи з літачка, якого він складав з аркушика – він його спеціально для цього із зошита з математики вирвав. Відтак помалу почав зникати Костик… Спочатку пензлик, яким він малював, тоді картинка, далі фарби на носі, а потім і він сам весь розтанув. Згодом Марійка з бутербродом пропала… Спершу бутерброд, потім вона сама. Відтак у Людмилки зникла жуйка, яку вона в рот хотіла покласти, далі бантик, а потім і сама Людмилка. У Мишка спочатку розтанули літери в книжці, потім – сама книжка, а згодом уже й Мишко. В Андрійка пропали спершу окуляри, він їх кинувся шукати, і доки шукав, сам пропав. А далі я вже й не пам’ятаю, хто за ким, але всі зникли, немов їх корова язиком злизала. Або наче хтось їх гумкою витер.

П’яточкин спробував уявити, як зникали однокласники, – виходило смішно, як у мультфільмі. Але це був не фільм, усе відбувалося насправді! Лишень уявіть – із живими! – а зовсім не з намальованими друзями! П’яточкин задихнувся від жалю й болю.

– Кричали, плакали? – запитав він, співчутливо суплячись.

– Ні, – спокійно похитала головою Катруся. Вона посміхнулася й вела далі:

– Не кричали й не плакали, навпаки. Спочатку дивувалися, потім почали сміятися. Це ж, напевно, лоскотно, коли тебе корова шорстким язиком лиже або коли тебе витирають гумкою? Всім було весело. Це я плакала! Це мені сумно! Адже я залишилася сама-самісінька…

– І я залишилася сама, без учнів, без роботи… Мені теж дуже важко, – сказала Бо-Бо і витерла хусточкою окуляри й мокрі від сліз очі.

Петрик повільно, як уві сні, пройшовся між партами. На них лежали речі його однокласників – книжки, зошити, олівці, ручки, брелоки з підвісками із плюшевих звірят і машинок, інші дрібнички, без яких життя школяра годі уявити.

– Як же так?! Як же це могло статися?! – дивувався П’яточкин. У нього перехоплювало подих, зводило живіт, підкошувалися ноги. – Я ж витирав тільки імена дітей на папері, а вони всі зникли насправді?! Гумкою витирав, звичайною гумкою!..

Раптом П’яточкин різко зупинився. Він підозріливо й сердито скосив очі на Барона. Той, закинувши ногу на ногу, і далі мирно сидів на його лікті й незворушно посміхався.

– Я знаю! Це він у всьому винен! – прошипів гнівно П’яточкин, поглядом вказуючи Бо-Бо й Катрусі на забинтовану руку. – Ось він!

Почувши це, Барон сумно похитав головою і з глибокою образою в голосі звернувся до Вчительки й Катрусі:

– Я так і знав, я так і знав! Ось вона – чорна невдячність! Зараз з’ясується, що я у всьому винен! – Барон благально склав руки на грудях, він виправдувався, шукав співчуття. – Не вірте, благаю, не вірте йому, цьому образливому Петрикові П’яточкину! Насправді я до цього не причетний! Я тільки… трішки допоміг…

Учителька Бо-Бо й Катруся з подивом розглядали маленького строкатого Чоловічка. Завваживши їхні погляди, він підвівся, зняв капелюх-ковпачок від ручки, шаркнув різнобарвними черевиками й уклонився.

– Ага! Я ж іще не представився. Гумовий Барон. Змушений був покинути всі справи – а в мене їх, мушу завважити, чимало! – і негайно примчав, щоб проявити турботу й допомогти покарати кривдників вашого приятеля!

– Як же ти мені допоміг? Ти ж тільки нашкодив! – П’яточкин вороже глянув на Барона, який поважно походжав по його забинтованій руці.

– А ти згадай, Петрику, – вперто виправдувався Барон. – Коли ти тер гумкою підписи однокласників, папір з їхніми іменами перетворився на сірі гумові крихти-порошини. А я, як уже тобі відомо, з них складаюся!

Він повернувся до Вчительки й Катрусі і взявся їм пояснювати, виправдовуючись і сподіваючись знайти в них підтримку:

– Це тільки здається, що П’яточкин імена на папері знищував! Насправді він про всіх думав з образою й хотів усім помститися, бодай хоч неприємностей завдати. А я що? Я – за справедливість і завжди на боці скривджених! Ото зі співчуття я й допоміг, витер усіх кривдників із життя. Щоб не кривдили.

Бо-Бо і Катруся похмуро мовчали, вони нарешті зрозуміли, що сталося.

Зрозумів це й П’яточкин і не на жарт злякався: невже він зробив помилку? А якщо це справді так, то чому, як у домашньому завданні, цю помилку не можна швидко виправити?

– Як же мені повернути моїх друзів? – розпачливо запитав Петрик.

Глибоке співчуття до переживань Петрика відобразилося на обличчі Гумового Барона, задушевним тихим голосом той почав його втішати:

– Не сумуй, Петрику П’яточкин! Подумай гарненько, чи потрібні вони тобі, твої «друзі в лапках»? Приміром, цей задавака Мишко? Через нього ти одержав двійку, він не дав тобі – другові! – списати на контрольній! А ця ненажера Марійка! Не могла віддати весь свій бутерброд, коли ти, як завжди, свій забув удома! Або Людмилка! Завжди пригощала жуйками, а тут раптом узяла й не почастувала! Нечемно? Авжеж! А Дмитрик? Пригадай лише – його літачок полетів далі й вище, а твій одразу носом клюнув! Я б теж образився за таке! А Костик? А Наталочка, яка вічно обзивається й дражниться?! Та що тут казати, просто слів немає від образи! – І Гумовий Барон скорчив скорботну гримасу.

П’яточкин ледь дослухав, він пихкав і сопів від обурення:

– А скільки разів Мишко допомагав мені?! Після уроків залишався, пояснював задачі?! А Марійка! Завжди ділилася своїми смачними бутербродами! А Дмитрик?!. А Костик?!. І взагалі, це мої друзі, а не твої! Тепер у мене нікого немає! З ким же я дружитиму?

– Кращого друга, ніж я, тобі не знайти, – відповів ласкаво Гумовий Барон і скромно опустив очі.

Бо-Бо і Катруся слухали й переглядалися.

– І що ж через вашу допомогу сталося з однокласниками? – запитала Катруся, спідлоба дивлячись на Барона.

– О, не хвилюйтеся! З ними все гаразд! Вони живуть у моєму затишному замку, у моїй прекрасній Баронії. Ви коли-небудь чули про таку землю? Дивовижна країна, дуже рекомендую відвідати, – не без гордості додав Гумовий Барон. – Ніде ви не зустрінете таких рослин, такого повітря, таких барв природи, як у Баронії. Повірте мені, вам не варто хвилюватися про ваших друзів! Їх нагодують і розважать, мої чудові зіні подбають про це. Зіні дуже веселі й кумедні, як діти. Працьовиті й віддані слуги. Я б сказав, що моїй колекції зінь позаздрив би будь-який монарх!

– І де ж твоя прекрасна дивовижна Баронія? – нетерпляче перервав його П’яточкин.

– Е-е-е, ти знаєш… Так одразу й не відповіси на це, е-е-е, запитання… – протягнув Гумовий Барон, відводячи очі, – він не квапився давати свою адресу.

– Але як же туди потрапити? – допитувався Петрик.

– Дорога туди, як ображена думка – незрозуміло, де починається, невідомо, де обривається… Це, звичайно, непросто, зовсім непросто… – похитав головою Гумовий Барон. – Але якщо гарненько подумати, то цілком можливо… Дуже навіть можливо, якщо трішки подумати!

П’яточкин сів за парту й понурив голову. Він не знав, що робити, ситуація здавалася йому безвихідною, і він тужно вимовив:

– Я маю подумати… про що? Що це означає: «Не просто, але можливо» – я не розумію…

Раптом Петрик відчув прохолодну долоню в себе на чолі, підвів голову – біля нього стояла Бо-Бо, а поруч із нею – Катруся.

– Якщо можливо, П’яточкин, – сказала ласкаво, але твердо Вчителька, – але при цьому нехай навіть і непросто, – тут уже нічого не вдієш! – треба думати. У мене не залишилося, крім тебе й Катрусі, жодного учня, бо ти увесь клас гумкою стер. Я вже яблуко домалювала, його правий бік заштрихувала, тож тему уроку вже відпрацьовано. Не малювати ж мені далі… грушу?!

Видно було, що Бо-Бо отямилася від переляку й знову стала такою, якою знав її Петрик – строгою, сильною й упевненою. Вона витримала паузу, а потім голосно й чітко, як під час диктанту, вимовила:

– Треба повернути дітей, Петрику П’яточкин!

– Так, П’яточкин, – підтримала її Катруся, – я не піду додому, ключі я забула, гратися мені після уроків ні з ким – ти всіх моїх подружок стер. Треба повернути їх, П’яточкин!

– Що там твої подружки?.. – зітхнув Петрик. – У мене ось жодного друга не залишилося… Я б їх усіх зараз із превеликим задоволенням повернув. Але як?!

– Як, як… Хіба не зрозуміло? Треба й нам потрапити в Баронію, у палац Гумового Барона, – заявила діловим тоном Катруся. – І ми потрапимо точнісінько так само, як і всі інші!

– Молодець, Катрусю! – кивнула схвально Бо-Бо. – Ти правильно мислиш, я врахую це на уроці, коли аналізуватимемо текст казки. Тільки необхідно залагодити кілька деталей… Нумо, П’яточкин, дай мені листа однокласників!

П’яточкин дістав з кишені зім’ятий аркуш. Але ж і вигляд був у нього! Бо-Бо глянула й тільки засмучено похитала головою. Потім узяла ручку й дописала аж унизу, праворуч, біля імені «Катруся», ім’я «Петрик» і слово «Вчителька». «Бо-Бо» вона не ризикнула написати – несолідно якось, а «Борислава Бориславівна» їй здалося занадто довгим.

– Стирай! – наказала вона і поклала на парту перед П’яточкиним листа і свою гумку. – Ось тобі гумка, і витирай слова – «Катя, Петрик і Вчителька». Але витирай так само, як ти витирав усі імена дітей раніше.

– Дуже мудре рішення! – хихикнув Гумовий Барон. – Хто б міг подумати! Чудове рішення! Витирай, П’яточкин, витирай! А там – побачимо, що з цього вийде…

* * *

П’яточкин завзято взявся до справи. Він цигикав гумкою по словах «Учителька» і «Катруся». Він тер. Тер щосили. Тер, але… навколо нічого не мінялося – Катруся й Бо-Бо, як і раніше, стояли поруч.

– Не виходить у мене зараз… Щось тут не так… – дивувався П’яточкин.

– Звичайно, не так! Я ж казав – «треба подумати»! – лукаво примружився Гумовий Барон.

Бо-Бо сердито глянула на нахабного Чоловічка. Ох, із яким же задоволенням вона поставила б його в куток! Або виставила б – раз і назавжди! – з класу за двері! Але вона розуміла: ці способи покарання застаріли і сьогодні непопулярні у виховній справі. Думку про те, що Барона можна просто посадити в банку для вирощування кактусів на підвіконні або ж прибити мухобійкою, вона одразу відігнала, як жорстоку й непедагогічну. Ні, треба діяти інакше. І Бо-Бо строго звернулася до Петрика:

– Треба, П’яточкин, подумати. Постарайся згадати, П’яточкин, про що ти думав, коли стирав підписи друзів?

– Про що він думав?! – перебив її, хмикнувши, Барон і глумливо присвиснув. – Якби він тільки думав!!! Ні-і, він не думав! Він згадував свої образи, великі й маленькі, старі й нові! Він був ображений, навіть сердитий на всіх-всіх дітей, ось чому вони зникли. Крім Катрусі, зрозуміло. Він ще в дитячому садку її на все життя наперед пробачив.

– Ось бачиш, П’яточкин, – намагаючись не звертати уваги на слова Барона, спокійно сказала Бо-Бо, наче пояснювала нову тему.

– У тебе в голові, П’яточкин, були зовсім інші – ображені! – думки. Тому постарайся, П’яточкин, образитися – і не просто, а дуже сильно образитися! – на мене, на Катрусю, а головне – на себе. І з цими образами продовжуй витирати гумкою наші імена.

П’яточкин більше не заперечував, він слухняно зосередився й старанно почав згадувати.

На Бо-Бо образ нагромадилося багато: вона часто робила йому зауваження, виправляла помилки, сердилася, коли він спізнювався.

Сутужніше було з Катрусею. Пам’ять П’яточкина не зберегла жодного її поганого або навіть неприємного вчинку. Напевно, щось колись і було, але Барон мав рацію – образливий Петрик П’яточкин пробачив Катрусю давно, ще в дитячому садку, раз і назавжди за все-все, на багато років уперед.

Однак, якщо гарненько напружитися й покопатися в пам’яті, можна причепитися до одного випадку. Якось, коли в найкращого друга Дмитрика був день народження, Катруся поцілувала Дмитрика в щоку. Отоді П’яточкин ледь не заплакав від образи! Адже на його – Петрика П’яточкина! – день народження вона просто ляснула його – Петрика П’яточкина! – по плечу й сказала «Вітаю!» – і все!

– Ось нарешті й на Катрусю образа згадалася, – зрадів Петрик.

Але найважче, у багато разів складніше, ніж у випадку з Катрусею, виявилося образитись на самого себе, улюбленого й неповторного. Адже П’яточкин ніколи себе не кривдив, не сердив, не засмучував, навіть малесенької неприємності собі не заподіяв.

Петрик згадував і нічого – просто нічогісінько! – не міг пригадати. Він завжди був сам собою задоволений! Напевно, це чудово, – але зараз це означало, що він залишиться сам, у порожньому класі, без друзів, без Катрусі і навіть без Учительки, цієї зануди Бо-Бо! Сам-самісінький! Прикро? Та звісно! Ще й як!

І – нарешті! – відчувши глибоку образу на себе через те, що він жодного разу в житті себе не кривдив, так що й згадати нічого, П’яточкин міцно стис гумку в пальцях і щосили притиснув її до паперу.

Коли він стирав імена Бо-Бо й Катрусі – він добре це бачив краєм ока, – вони повільно танули, хихикаючи від лоскоту.

А коли П’яточкин дотер останню літеру у своєму імені, він, посмикуючись від сміху, теж розтанув. Дивно було лише, що, зникаючи, він себе, зниклого, прекрасно почував!

П’яточкин помітив, як затремтіло повітря довкола нього, струменіло зі стелі й біля підлоги клубилося парою. Чорна класна дошка з намальованим яблуком відсунулася з легким скрипом від стіни, наче це була не дошка, а двері.

За нею П’яточкин побачив не зелену фарбовану стіну, а соковитий луг, і одразу збагнув, що він уже покинув клас і стоїть на пагорку. Внизу була невідома країна з маленьким палацом, що сріблився вдалині.

Петрик глянув на Бо-Бо й Катрусю, які стояли поруч. Його чомусь не здивувало, що вони, як і він, після стирання гумкою їхніх імен стали схожими на свої безбарвні копії, які забули розфарбувати…

Розділ третій: Ласкаво просимо в Баронію

Було спекотно й парко, як перед грозою. Слабкі пориви вітру не приносили з собою прохолоди, зате неприємно дратували легким запахом підгорілої гуми. Вітер розвівав волосся, але зовсім не торкав листя. Здавалося, йому було не під силу ворухнути навіть тонкою травинкою, рослини не спілкувалися з вітром.

* * *

Гумовий Барон мав рацію, розповідаючи про красу Баронії. І не дивно, бо якщо можна уявити собі всі барви – їхні відтінки й поєднання, – то всі вони переливалися тут, у травах і у квітах, у кущах біля стежки й у деревах довкола лугу.

П’яточкин, Учителька й Катруся мовчки милувалися барвами завмерлої природи. Потім вони повільно зійшли з пагорка й побрели лугом.

Незабаром вони з подивом збагнули, чому рослини не ворушилися на вітрі. Трави, як виявилося, були не травами, а різнобарвними олівцями й пензликами різної товщини й розмірів. Дерева – величезними фломастерами й різноманітними ручками. Квіти ж, якщо придивитися, виявились усього лише гумками-витирачками вигадливих форм.

Було дивовижно тихо. Не пурхали метелики, не співали птахи, не дзижчали бджоли й не шаруділи в травах змії та миші. Ніщо не порушувало мовчазного спокою застиглої природи. Здавалося, вона й так задоволена собою.

* * *

– Жуйки! – раптом порушив тишу захоплений крик Петрика. – Це жуйки! – П’яточкин обривав із куща різнобарвні ягоди, клав до рота й жував, надуваючи гумові бульки.

Деякі ягоди-жуйки, мабуть найспіліші, самі надувалися на кущах прозорими тонкими кулями і одразу ж дзвінко тріскали, обвисаючи тонкою гумовою павутиною.

– Ой, погляньте! Гумки для волосся! – раптом радісно вигукнула Катруся, нахиляючись над незвичайною квіткою. Вона квапливо, одним рухом, обірвала її пелюстки-гумки й зібрала своє пишне волосся в тоненькі хвостики.

І тут почувся схвильований голос Бо-Бо:

– Не може бути! Не може бути! Я завжди, завжди мріяла про них! Вони мені навіть снилися!

Учителька застигла біля крислатого куща і, вражена побаченим, безупинно кліпала. Вона не вірила своїм очам – на гілках замість листків стирчали в усі боки гумові пантофлі з тонкою перетинкою й вигадливими брошками.

Учителька нарешті отямилася, швидко зняла з ніг старі босоніжки і всунула ноги в першу-ліпшу пару. Вибір фасонів був такий великий, що Бо-Бо розгубилася, і в пошуках свого розміру їй довелося переміряти майже всі капчані плоди куща, а деякі – навіть кілька разів. Нарешті, після тривалих вагань, вона зупинила свій вибір на золотавій парі з пурпурною перетинкою.

– Які зручні капці, м’які! Ніде не тисне, не тре! – Учителька проходжувалася й підстрибувала, задоволена обновкою.

Але одразу ж її увагу привернуло низьке розлоге дерево, яке під вагою плодів аж до землі звісило тонкі віти.

– Це ж головні убори! Який вибір фасонів! – Але біля шапкового дерева Бо-Бо довго не затрималася. Вона швидко зірвала синю модель із блакитними пушинками й одразу вдягла на голову.

* * *

Збігав час, але тіні не лягали на землю. Мандрівники повільно брели гумовим лугом. Катруся зірвала собі скакалку, П’яточкин – хокейну шайбу, Бо-Бо – намисто.

І так могло тривати ще невідь-як довго, бо навколо росли справді необхідні для життя речі. Та й незвичайні, ніколи ніким не бачені, теж.

Але луг раптом закінчився, за ним був майданчик, викладений строкатим килимом – П’яточкин, Учителька й Катруся підійшли до невеликого сріблистого палацу. На його даху були різнобарвні башточки, дуже розмаїті, круглі й багатогранні, із загостреними й тупими верхівками. Єдине вікно, довге й вузьке, тоненькою смужкою перекреслювало стіну.

Палац був простий за формою. Звичайний прямокутник, що зоддаля нагадував Петриків пенал, з якого безладно стирчали різної довжини й форми олівці; одні з них начебто були ще акуратно заточені, а інші вже криво затупилися.

У сріблистих стінах палацу відображалися бліді хмари, і були вони схожі на літери й розділові знаки.

Літери-хмари плили по небу, наздоганяючи одна одну, і з’єднувалися в слова, які одразу знову розпадалися на літери. Небесні тексти танули, начебто їх хтось витирав гумкою, і знову зринали, немовби їх хтось легенько писав олівцем. Щоб прочитати їх, було потрібно чимало часу.

* * *

Учителька зупинилася, начепила на носа окуляри, які завжди теліпалися в неї на шиї на шнурку, і закинула голову:

– «Ласкаво просимо в Баронію! Прекрасну країну, вільну від грифеля!..» – прочитала вона по складах. – Яке миле, ввічливе небо, нічого не скажеш. «Прекрасна Баронія!» – це мені зрозуміло, тут справді красиво. Трішки, щоправда, неприємно пахне, мов ручка сковорідки підгоріла. Але до чого тут «Грифель»? Що це означає? – Бо-Бо хотіла було читати далі, але її відволікла Катруся.

– Я хочу пити, – втомлено сказала вона.

– А я пити і їсти, – додав П’яточкин.

Учителька покинула читання небесних текстів, треба було повертатися до земних проблем. Вона раптом відчула непереборну сонливість і спрагу. Від спеки плуталися думки. Все довкола здавалося декорацією покинутого театру, де давно не провітрювали. Щосили намагаючись зберегти спокій, вона награно бадьоро й весело вигукнула:

– Тоді поквапмося, діти! Я гадаю, у цьому затишному блискучому палаці ми зможемо поїсти, втамувати спрагу й відпочити в прохолодних залах. Адже небеса нам сказали «Ласкаво просимо!» – Бо-Бо взяла Петрика й Катрусю за руки і повела до широко розчинених дверей палацу.

* * *

Щойно мандрівники переступили його поріг, як звідкись зі стелі перед ними впали тонкі сіті. Легкі мережива застигли твердою загорожею і перепинили шлях. З візерунків виповзли, сичачи і звиваючись, дві гумові змії з пащами-присосками. Вони почали роздуватися й одразу перетворилися на стражників, які нагадували неакуратно зліплені з пластиліну кулі.

– Огляд! Перевірка кишень! – грізно вигукнули стражники-змії й дістали пістолети. – Такий закон для всіх, хто заходить у палац Баронії.

– У мене взагалі немає кишень, – злякано прошептала Бо-Бо, найдужче її зараз турбувало, що в неї відберуть щойно зірвані капці, про які вона мріяла все життя. З намистом і шапочкою розстатися вона була готова.

* * *

П’яточкин і Катруся вивернули кишені. Пом’ятий лист від однокласників, шпильки, цукерки, монети, хокейна шайба – все це стражників не цікавило.

Їхню увагу привернули дві чорні насінини, загублені в кишені в Катрусі. Стражники їх довго вивчали, розглядаючи крізь збільшувальне скло, і обмінювалися один з одним думками.

– Гадаєш, цим можна писати? – запитав Лівий стражник у Правого.

– Ні, гадаю, не можна, – відповів Правий Лівому, дряпаючи чорною насіниною по Петриковому листу. – Не пише, тільки рве папір.

– Це – насіння. Його можна лузати. Я дуже люблю насіння, – виправдовувалася перелякана Катруся.

Стражники взяли в рот зернятка, пожували й, скривившись, виплюнули:

– Тьху, яка гидота. Але можете заходити, огляд кишень завершено.

Тверда загорожа, що перепиняла шлях, легко злетіла вгору тонким мереживом, і подорожани безперешкодно піднялися сходами. Щойно вони переступили поріг просторої зали, у них одразу замигтіло в очах.

* * *

Як і на лузі, у великій залі палацу змішалися різноманітні барви та їхні відтінки. Строкаті ляльки й скульптури загадкових істот стояли вздовж стін. Між ними у великих вазонах росли вигадливі фломастерові дерева й олівцеві кущі. У вазах стояли букети з пензликів. Яскраво-жовтими плямами виділялися світильники, які не давали світла. Картини й килими з соковитими пейзажами Баронії й пишними портретами Гумового Барона покривали всі стіни. На маленькому коричневому помості в кутку стояли музичні інструменти. Підлога в салатово-бузкових плямах, наче килим, приглушувала звук кроків. Повітря було спертим, присмак згару – дужчим, про прохолоду й свіжість можна було забути.

* * *

У строкатому розмаїтті зали бліді, як хмарини, повільно й безмовно нипали діти.

П’яточкин кинувся до них:

– Ось ви де! А я так хвилювався, так хвилювався! Гадав, що ви назавжди пропали. – Він ще хотів додати: «Назавжди зникли після того, як я ваші імена гумкою повитирав!», але не посмів, йому було соромно. Він тільки нарочито весело вигукнув: – Але я бачу, що тут геть незле! Навіть класно, просто супер! – Діти печально й мовчки дивилися на Петрика безбарвними очима.

– Палац як палац, – спокійно заперечила Катруся, наче все життя провела в палацах. – Бувають кращі, бувають гірші, а цей якийсь задушливий, смердючий і дуже строкатий – в очах мерехтить.

– Усе тут – гумове, – раптом тихим голосом сказала її найкраща подружка Марійка. – Я вже все поторкала руками, навіть вкусити спробувала – гума…

– Олівці, фломастери, ручки – гумові, не малюють і не пишуть, – в’яло навперебій скаржилися діти Вчительці. – Тут красиво, але нудно, тут нічого робити. Тут нічого немає – ні їжі, ні води, ні телевізора, ні магнітофона, ні книжок, ні паперу, ні іграшок. Додому хочеться, їсти, пити, спати…

– Знала б я, що буде така екскурсія, взяла б із дому бутербродів побільше. Бо я свій по дорозі сюди доїла, – сумно зітхнула Марійка.

* * *

Учителька пильно розглядала своїх учнів. Її вже не дивувало, що коли їхні імена стерли гумкою, діти знебарвилися й стали схожими на бліді акварелі невдатного художника, який з необережності занадто розмив їх водою. Її не дивувало, що в них зблякли очі й волосся, рум’янці й ластовиння, барви на одязі, адже такі ж зміни відбулися і з нею, і з Катрусею, і з П’яточкиним.

Насторожувало Бо-Бо інше: за той час, який діти провели в палаці, знебарвився їхній настрій. Діти поникли, погляд їхніх очей став тьмяним, бліді губи не усміхалися, вони мляво пересувалися по залі.

* * *

– Потерпіть, діти, я зараз подумаю… – Бо-Бо була впевнена, що вона неодмінно знайде вихід. Що-небудь зараз придумає, адже вона просто зобов’язана що-небудь придумати.

Вона вдягла окуляри і, щоб підбадьорити своїх учнів, сказала голосно й задерикувато, наче починала урок:

– Діти! Сьогодні ви… – і одразу поправила себе, – сьогодні МИ повинні трішки потерпіти.

– А нетрішки й не вийде, – слабко заперечив Мишко. – Може, кілька годин і протримаємося.

– Які «кілька годин»?! – неприродно розсміялася Бо-Бо. – Зовсім не кілька годин! Ми протримаємося рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб протриматися! Я знаю, що робити! Потрібно піти на кухню! Там неодмінно знайдеться що-небудь перекусити.

Діти байдужно мовчали, вони вже знали, що зі строкатої зали виходу немає.

– Або ми можемо піти в магазин! У супермаркет! – твердо, по-діловому заявила Вчителька.

Вона єдина зраділа цій пропозиції.

– Але, може, за замком є сад? Або город? – Бо-Бо зненацька розгубилася, знітилася й погаслим голосом прошепотіла, вже ні до кого не звертаючись:

– Може, є свинарник або корівник? Козятник або овечник? Курятник або півнятник? Я гадаю, що…

Але продовжити Вчительці не дав здивований вигук П’яточкина:

– Погляньте, ви тільки погляньте, що пише небо!

Діти не поспішаючи рушили до довгого й вузького, як щілина, вікна. Вони скупчилися біля нього і дивилися на небо, по якому ковзали бліді, як і вони самі, хмари. Хмари повільно плили, натрапляли одна на одну, складалися в слова, потім відштовхувалися одна від одної й розпадалися на літери…

На бляклих небесних письменах відпочивали очі, стомлені строкатістю зали…

Розділ четвертий: Небесні письмена

Діти ворушили губами, повільно складаючи літери в склади, склади в слова, слова у фрази, і незабаром з розчаруванням зрозуміли – ввічливе небо не вирізнялося фантазією, воно писало той самий текст, незрозумілий і нудний: «Ласкаво просимо в Баронію! Прекрасну країну, вільну від грифеля! Грифель – це паличка з особливої породи сланцю для писання на аспідній дошці. Аспідна дошка – це дошка із шаруватого мінералу чорних кольорів, на якій пишуть грифелем. Сланець – шарувата гірська порода, яка має здатність розколюватися на тонкі пластинки або шари».

Хлопці шепотіли слова, але зміст тексту не могли розгадати. Мишко, найкращий учень у класі, який читав татові енциклопедії, сумно хитав головою:

– Ні, на жаль, я з цією темою не знайомий. Не розумію, до чого тут грифель, якісь породи, сланці, аспідні дошки? І взагалі, у мене енциклопедії з історії. Але якщо подумати, пошукати спільний корінь?.. Наприклад, слово «Мінерали». Воно починається на букву «М». «Мінерали… Міни… Міністр…»

– «Мінералка»! – з надією вигукнула маленька Людмила й стражденно скривилася: – Так пити хочеться, їсти…

– Це чарівні заклинання, – усміхнувся Борько, – абракадабра, яку треба вимовити три рази, потім чотири рази плюнути через ліве плече, підстрибнути на правій нозі, і тоді розверзнуться небеса і…

– І з’явиться в них стежка, якою ми підемо додому! – похмуро пожартувала Наталочка.

– Дурнуватий текст, нічого не зрозуміло, – тужно сказала Катруся. – Що таке «сланець»? Звучить загадково й нагадує щось солодке. Або слово «аспідна»? Звучить красиво. «Аспідами» можуть бути квіти або зірки…

– Або змії, – висловив свою думку Костик. – Або погані люди. Щось я десь чув, як хтось когось так обзивав, але не пригадаю – чи у дворі, чи в казці.

– Та все це… якась дурня-дуренственна! – відчеканив упевнено Петрик П’яточкин. – У цьому тексті взагалі нема смислу, просто набір слів. Літери – вони ж із хмар! – випадково зіткнулися разом, випадкові слова склали, а ми їх розгадуємо, голову даремно ламаємо. – П’яточкин хотів ще щось додати, але йому здалося, що якась примарна думка залетіла в його голову, він хоче її піймати, оформити в слова, озвучити, але вона тане. Вона тане й залишає неясне відчуття того, що небо хоче йому допомогти й своєю «шпаргалкою» посилає підказку… Але яка з неї користь, якщо нічого не зрозуміло… П’яточкин більше нічого не сказав і відійшов убік.

Зате впевнено й чітко, як під час диктанту, заговорила Вчителька:

– Діти, повірте мені, у небесному тексті написано все правильно, начебто зі словника переписали. І про грифель правильно, і про аспідну дошку, і про сланець. Я потім вам у школі на уроці все поясню. Не можу зрозуміти, який це все має стосунок до Баронії? – Бо-Бо здивовано повела плечем і на мить замислилася. – І взагалі, мені здається… – Вона раптом повернулася до Петрика. – П’яточкин, послухай! – звернулася вона до нього. – У мене до тебе запитання. Куди подівся твій друг? Отой пан, Гумовий Барон? Я його давно не бачила. «Друг», зрозуміло, у лапках.

П’яточкин відповісти не встиг.

– Чому «друг у лапках»? – почувся звідкись згори голосний, як гуркіт грому, голос. Діти завмерли й злякано підвели голови. П’яточкин, Бо-Бо й Катруся одразу впізнали, чий це голос.

На помості для музикантів стояв сам Гумовий Барон. Той самий Барон, який сидів у П’яточкина біля вигину ліктя на забинтованій гіпсом руці. Барон у сірому костюмі з фіолетовими ґудзиками, у салатовій краватці і з червоним грифелем у нагрудній кишені. Барон у величезних черевиках, лівий синього кольору, а правий – зеленого. Барон із різнобарвними руками, ліва – жовтогаряча, а права – жовта. Барон у чорному капелюсі, схожому на ковпачок від ручки. Той самий Гумовий Барон, тільки збільшений до середнього людського зросту.

– Я зовсім «без лапок друг», – сказав Гумовий Барон, посміхаючись, і привітно помахав рукою. – Я – «Друг з великої літери»! Друг усіх скривджених і витертих зі списку! І зараз я вам усім це доведу!

– Доведіть! – виклично крикнула Вчителька. – Нагодуйте дітей, вони дуже голодні. Провітріть приміщення, у вас тут дихати нічим. Так неприємно пахне. Що у вас підгоріло? Задихнутися можна…

– Одне з двох – або нагодувати, або провітрити, – похитав головою Барон. – І те й інше разом не виходить. Я, передбачаючи ваше прохання, вибрав перше, мені воно здалося важливішим. Мої вірні слуги, мої незрівнянні зіні, зараз подбають, щоб моїм дорогим гостям було не нудно й смачно. – І Гумовий Барон урочисто пророкотав: – Прошу накривати на столи! Але спочатку – подайте столи! І ще спочатку – музику!!!

– Барон тричі ляснув у долоні.

На оркестровому помості негайно з’явилися музиканти в блискучому одязі, який щільно облягав їхні тіла. Вони поважно розкланялися й заграли урочистий вступ. У такт мелодії їхні голови з віночком із ріденьких кущиків волосся – закивали, великі м’які вуха – заплескали, довгі пухнаті вії – закліпали. Маслянисто поблискували очі кольорів веселки, добродушна усмішка великих губ розповзлася по пласких обличчях від вуха до вуха. Підкоряючись веселому ритму, артисти постійно міняли форму, наче хтось невидимий м’яв їхні тіла. Вони сплющувалися на коржі, тоді витягалися догори, далі – у сторони, закручувалися, розкручувалися і, нарешті, стали схожими на ті інструменти, на яких грали.

Розділ п’ятий: Концерт на закуску й побоїще на обід

Зовнішність і поведінка музикантів дітей спочатку здивували, а тоді спричинили раптовий напад реготу.

– Ой-ой-ой! Погляньте, які смішні зіньки! Це ж просто… гумки! Гумові іграшки!

Музиканти, не звертаючи уваги на галас, грали, діти поступово затихли і мовчки й здивовано спостерігали за тим, що відбувається.

Тепер до зали вбігли слуги Гумового Барона – довгі зіні в сріблистих костюмах. Низькими гугнявими голосами вони заспівали:

Ми плющимось-розплющимось,
Веселі ми липучки,
Ми тягнемось-розтягнемось,
Бо ми іще й тягучки.

Як і музиканти, ці Довгі-Сріблисті постійно міняли форму – вони розтягувалися й стискалися, скручувалися й розкручувалися. Але всі ці перетворення не заважали слугам прекрасно впоратися з роботою: вони принесли столи й стільці і швидко розставили їх у центрі зали.

Слідом за Довгими-Сріблистими з’явилися круглі зіні в золотавій одежі. Вони були маленького зросту й швидко дріботіли короткими ніжками. Їхня зовнішність теж постійно змінювалася – кулясті тіла раптом видувалися крильми метелика чи плавцями риби, а потім так само зненацька втягувалися, мов талія в оси або шия в горобця.

Круглі-Золотаві заспівали дзвінкими, аж писклявими, тягучими голосами:

Тут стиснемось, там випнемо,
Пограємось у жмурки,
Приклеїмось, відлипнемо,
Бо ми ж іще і жуйки.

Ці слуги сервірували столи. Вони спритно й швидко, як жонглери в цирку, розкидали стопки тарілок. А столові прибори – виделки, ножі й ложки, влучно прицілившись, стрілами запускали так, що вони падали біля тарілок акуратно й правильно: ліворуч – виделка, праворуч – ніж і ложка.

Потім Довгі-Сріблисті й Круглі-Золотаві зіні принесли їжу. На столах з’явилися таці з овочами й фруктами, великі тарелі з м’ясом, птицею і рибою, маленькі тарілки з різнобарвними салатами, прозорі соусники різних розмірів із перламутровими смаколиками.

І, звичайно ж, з’явилися булочки, тістечка, цукерки й торти. Причому останні були схожі на палац Гумового Барона – прямокутники, прикрашені різнобарвними башточками з гострими й тупими верхівками.

* * *

З появою їжі діти пожвавилися, але поступово настрій у них зіпсувався – за стіл їх ніхто не запрошував. «Концертна закуска», подана перед обідом, здавалося, не мала кінця, потрібно було набратися ще багато терпіння, щоб дослухати й додивитися її. Барон не подавав знаку, він з виразним задоволенням демонстрував свою унікальну колекцію зінь, що їй, як він справедливо вважав, міг би позаздрити будь-який правитель. Його живі експонати – музиканти й слуги невпинно танцювали, постійно змінюючи зовнішність, і співали злагодженим хором, голосно й урочисто, гугняво й липуче, співали вже вкотре одне і те ж:

Ми плющимось-розплющимось,
Веселі ми липучки,
Ми тягнемось-розтягнемось,
Бо ми іще й тягучки.
Тут стиснемось, там випнемо,
Пограємось у жмурки,
Приклеїмось, відлипнемо,
Бо ми ж іще і жуйки.
Але – не іграшки,
Не чоловічки,
Ми просто гумі
Служимо вічно!

У дітей зводило животи від голоду, вони ковтали слинку, поглядаючи на апетитну їжу. І коли їм уже здалося, що концерт не закінчиться ніколи, Барон раптом задоволено хмикнув, заплескав у долоні й проголосив протяжно й гучно:

– Досить-досить, дякую-дякую! Чудово! Я сподіваюся, всім сподобалася моя унікальна колекція слуг, незрівнянних м’яких зінь! Але піснями, як кажуть, ситий не будеш. Настав час приступати до трапези.

Барон рушив до столу, сервірованого для нього окремо. Він запнувся серветкою і сказав, звертаючись до гостей:

– Раджу почати з моркви. А вже потім я б порадив приступити до м’яса. – І він, проковтнувши одразу три морквини, тут же поклав собі на тарілку котлету, полив її перламутровим бірюзовим соусом, начепив на виделку й відправив до рота. – Смачно, – заявив він, голосно плямкаючи, – дуже смачно, рекомендую.

Музиканти заграли щось тихе й повільне. Слуги слухняно перекинули через руку серветки і в попереджувальному поклоні застигли біля столів, готові за першою вимогою обслужити дорогих гостей.

– Отже, прошу до столу! – нарешті урочисто проголосив Гумовий Барон довгоочікувану фразу.

Почувши її, голодні діти, спотикаючись і випереджаючи одне одного, натикаючись на столи й стільці, збиваючи з ніг Довгих-Сріблистих і Круглих-Золотавих зінь, кинулися до їжі. Ніхто з них уже не слухав Барона, який усе ще щось розповідав про смакові якості своїх страв і про послідовність їхнього поїдання.

* * *

П’яточкин квапливо наколов на виделку чотири котлети і вже підніс їх до рота, як раптом відчув, що хтось позаду тягне його за рукав. Петрик повернувся й побачив круглу маленьку зіню в золотавому костюмі.

– Ш-ш-ш… – Вона приклала пальця до губ і Гумово шурхнула. – Не їж… не їж… не їж…

– Ще чого, – відмахнувся від неї П’яточкин. – Я вмираю від голоду.

– Не їж… – знову тихо, але наполегливо прошептала зіня. П’яточкин глянув на неї з недовірою, а потім перевів голодний погляд на апетитні котлети. Це було понад його сили – втриматися й не відкусити бодай маленький шматочок, на таке випробування він був не готовий.

П’яточкин обвів поглядом залу, діти накладали їжу в тарілки, поливали її соусом, різали ножами, зачерпували ложками, наколювали на виделки.

– Мене звуть Зуля, я хочу тобі допомогти, – знову заговорила золотава зіня і благально склала на грудях руки. – Я хочу тобі допомогти…

– Мені вже допомогли одного разу, дякую! – П’яточкин відмахнувся від Зулі, як від докучливої мухи, і гірко кивнув у бік Гумового Барона.

– Я знаю, о, я добре знаю, як він «допомагає»… – Зуля важко зітхнула, і очі її згасли. – У нас мало часу, П’яточкин. Послухай, їжа – гума, ароматна, смачна й м’яка. Спочатку ти не можеш її прожувати, вона в’язне на зубах, але поступово до неї звикаєш – адже хочеться їсти! – і за кілька годин, одразу за кілька годин після вечері ти перетворишся на таких, як я, як ми всі, музиканти й слуги, на зіню. І станеш «унікальним експонатом унікальної колекції зінь» Гумового Барона. Не їж… – м’яко шаруділа Зуля.

П’яточкин глянув на неї, в її очах кольорів веселки не було нічого загрозливого. І П’яточкин раптом повірив. Він відкинув виделку з наколотими котлетами і хотів було вже встати з-за стола, попередити своїх друзів і Вчительку, як раптом пролунав розпачливий стогін. П’яточкин обернувся на звук і зрозумів: він спізнився.

Це мукала Людмилка, говорити вона вже не могла. Найголодніша, вона першою накинулася на їжу, першою з усіх дітей почала жувати м’ясо, яке виявилося тягучою теплою жуйкою. Остигаючи, жуйка заліпила Людмилчиного рота, і дівчинка втратила дар мови.

Глухий стогін пролунав від сусіднього столика. Стогнав Максим, він уп’явся зубами в булочку й зав’яз у ній аж по вуха.

Потім заверещали й діти за іншими столами, – у всіх роти були заліплені Гумовою їжею: курячими ніжками, риб’ячими хвостами, помідорами, апельсинами, тістечками й цукерками.

Почувши шум у залі, Гумовий Барон підвівся, холодно глянув на дітей і скривився.

– Я ж казав, я ж казав вам – раджу почати з моркви! Морква не так в’язне на зубах. Чому ви мене не послухалися? Самі винні, я хотів як краще.

Барон посміхнувся, він був задоволений: його колекція унікальних Гумових слуг сьогодні збільшиться ще на двадцять шість екземплярів, йому дуже пощастило.

– Нічого, прожуйте гарненько, і проковтнете, – сказав він турботливо. – Це тільки спочатку важко розжувати. – Він повернувся до музикантів і наказав: – Зіграйте що-небудь веселеньке, щоб покращити травлення. – Оркестр слухняно гримнув на всю залу страшенно голосно, і діти не могли розчути, що саме відчайдушно кричав їм Петрик.

П’яточкин кинувся до Бо-Бо і до Катрусі. На щастя, вони ще не доторкнулися їжі і, схилившись до Петрика, намагалися крізь шум зрозуміти плутаний переказ Зулиних слів.

* * *

Діти заледве віддирали себе від Гумової їжі, відпльовувалися, длубалися в зубах.

– Я хочу їсти, пити. Я хочу додому! – раптом заплакав Славко, затуливши обличчя руками, у нього більше не було сил.

П’яточкин бачив, як заплакали дівчатка, опустивши бліді обличчя в долоні, і він не витримав – схопив зі стола яблуко й щосили жбурнув у Барона.

Гумовий Барон навіть не збирався ухилятися. Яблуко вдарилося об нього, не заподіявши ніякої шкоди, відскочило, як тенісний м’ячик, і полетіло назад, у центр зали, де біля столів скупчилися діти і в послужливому поклоні стояли слуги.

Яблуко зненацька потрапило в Довгу-Сріблисту зіню, легко пробило її наскрізь, тоді пролетіло через тіло іншої, Круглої-Золотавої, і нарешті, втративши швидкість, як брошка, застрягло в грудях у третьої. Як не дивно, вона дуже зраділа тому, що саме в ній застряг цей фрукт.

Та й дві інші зіні були приємно здивовані, їм зовсім не було боляче. Вони протиснули руки в отвори, які утворилися в тілах, і швидко їх заліпили – для цього їм довелося тільки злегка пом’яти костюми й розтягнути їх навколо дірок.

«Як дивно, – подумала Катруся, спостерігаючи за польотом яблука. – Дуже дивно… Ану ж бо, спробую я.»

І вона підхопилася на стілець, схопила зі стола банан і запустила його в Барона. Банан, як бумеранг, щойно торкнувшись його сірого костюма, одразу полетів назад і врізався, на невимовний захват слуг, у Коротку-Золотаву зіню.

– Вітамінами розкидаєтеся?! Ай-яй-яй! – із докором вигукнув Гумовий Барон і докірливо похитав головою.

– Сам їж ці «вітаміни»! – крикнув у відповідь П’яточкин, хапаючи зі стола диню.

Бо-Бо зненацька вилізла на стіл, схопила тацю з помідорами і, цілячись, один за одним запустила їх у Барона.

– Який негідник, це ж треба! – схвильовано примовляла вона.

– Що ж, – розвів руками Барон, – якщо моїм дорогим гостям це приємно, то – будь ласка! Отже, замість обіду оголошую побоїще! – І він весело підморгнув одним оком.

Усе, що ще недавно так вишукано прикрашало столи, – Гумові фрукти й овочі, м’ясо й риба, цукерки й торти, – все, що могло летіти, полетіло.

Але щойно воно торкалося Барона, як одразу ж, зовсім не забруднюючи його одяг, розверталося й поверталося в залу. Діти ухилялися, присідали, залазили під столи, щоб випадково не потрапити під обстріл. Зате слуги Барона спеціально підставляли свої Гумові м’які тіла й галасливо раділи, коли в них мальовничим натюрмортом застрягали продукти.

– Яке захопливе побоїще! Яке дивовижне жбурляння із влучанням! – липуче й весело перешіптувалися вони в захваті, прикривши долоньками роти. Вони були впевнені: усе, що в них застрягло, прекрасно доповнює їхні нудні костюми.

– Мені подобається мій капелюшок, – вигукнула раптом зіня, в якої на голові застряг жовтий банан, розгорнувши врізнобіч тріснуту шкоринку.

– Але мій головний убір не гірший. – Інша зіня поправила на верхівці половинку ананаса з пишним хвостом із зеленого листя.

Слуги, Довгі-Сріблисті й Круглі-Золотаві, навперебій похвалялися одні перед одними. Якась зіня гордо витягала шию – на ній, як намисто, лежали помідори. Друга поводила кокетливо плечима, на яких застиг жовтогарячий соус із чорними горошинками перцю. Третя випинала груди, на яких лиснів сіро-рожевий оселедець із бордовим хвостом. Четверта кокетливо крутилася в усі боки – її костюм був покритий червоною полуницею й смарагдовим аґрусом.

– Ах, який чудовий обід із побоїщем! – раділи зіні. Для них обід із «киданням Гумових вітамінів» був усього лише веселим карнавалом і захопливою грою…

Розділ шостий: Зуля

Петрик запустив уже в Барона два огірки, три курячих ніжки, одного оселедця, дві дині й навіть торт. П’яточкин уже здогадувався про невразливість Барона, але він, як і його друзі, не втрачав надії, що станеться диво й уражений, скажімо, кавуном Барон попросить змилуватись.

Раптом П’яточкин відчув, що хтось знову смикає його за рукав. Він обернувся й побачив усе ту ж маленьку зіню Зулю.

– Ш-ш-ш… – Вона обережно оглядалася, боячись привернути до себе увагу Барона. – Ходімо зі мною, швидше, у нас зовсім мало часу. Не бійся, Петрику П’яточкин, не бійся!

П’яточкин ще сумнівався: піти невідомо з ким, невідомо куди і невідомо навіщо? Але тут пролунав гучний голос Барона:

– Я все-таки раджу зробити паузу й трохи перекусити. Це тільки з незвички моя їжа вам не по зубах. З кожним разом вона здаватиметься все смачнішою й смачнішою, а за кілька хвилин ви відчуєте, що жити без неї не можете.

П’яточкин більше не вагався. Він з ненавистю глянув на Барона, рішуче зітхнув і сказав:

– Ходімо.

* * *

Не помічені ніким, Зуля й Петрик підбігли до стіни, в якій за великим фломастеровим деревом виявилися маленькі двері. Зуля штовхнула їх, узяла П’яточкина за руку й вивела його в просторий коридор. Двері за ними плавно зачинилися, приглушивши звуки зали: веселу музику й безладний гамір побоїща – войовничі вигуки дітей, радісні – слуг, насмішкувато-спокійні – Гумового Барона.

* * *

Вони пройшли кілька кроків, і Зуля раптом зупинилася, пильно глянула в очі Петрикові й твердо сказала:

– У Баронії задушливо, і вітер тхне гіркотою й болем. Так пахне гума, коли її фарбують і гріють, а вона стає різнобарвною й м’якою… Із Гумових зінь, які не вгодили Баронові, мов із пластиліну, можна виліпити все, що завгодно – вази, квіти, олівці. Або ляльки чи різних диваків, які, мов скульптури, прикрасять потім кімнати… У строкатій Баронії не буває, як у вас, свіжого повітря. І в строкатій Баронії немає вашої їжі…

– Звідки ти знаєш, яка в нас їжа? Яке в нас повітря? – перебив П’яточкин Зулю. – Ти була… там, у нас?..

Зуля гаялася з відповіддю, погляд її застиг. Нарешті вона заговорила тихо й сумно:

– Мене там звали Зіна Зуляк… Усі зіні були колись звичайними хлопчиками й дівчатками і ходили до школи… Їхні імена – випадково, через безглузду образу або навіть жартома – витерли зі списку… гумкою… розумієш, про що я кажу? Знищили просто імена, як і ти знищив підписи своїх друзів. І потім не написали… І про них згодом забули… Адже ім’я, виявляється, – це людина, а будь-яка думка – вчинок…

Зуля нарешті подивилася на П’яточкина.

– Витерті гумкою діти перетворюються в Баронії на свої бліді копії… І після Баронового частування стають зінями… Як ви нас назвали – «Гумовими іграшками»? Але в зінях ще живуть душі хлопчиків і дівчаток, вони іноді веселяться й трохи пустують. Баронові це не заважає. Він сердиться тільки тоді, коли зіні згадують минуле і мріють повернутися додому, він жорстоко карає зінь за це – ліпить із них нерухомі речі, які вже не можуть літати, як повітряні кульки… Ось таке в нас життя… – Зуля замовкла, і на веселці в її великих очах зависли дощові хмаринки…

П’яточкин слухав, опустивши голову, а потім запитав:

– Але як Гумовий Барон дізнається, про що ви думаєте, згадуєте, мрієте? Адже йому можна нічого не розповідати, йому можна навіть… збрехати! – П’яточкин добре знав, про що він говорив, – коли він спізнювався, наприклад, у школу або не робив уроків, йому часто доводилося викручуватися. Що поробиш, таке життя в нього!

– Звичайно, Барон може не довідатися! – погодилася Зуля. – Але чомусь завжди довідується. Напевно, коли ми думаємо, згадуємо й мріємо, наші очі сяють інакше?!

– Я не думав, що все так… серйозно, – похитав головою Петрик. – Мені здавалося, я просто тру гумкою папір. Я не думав, що з’явиться Гумовий Барон… Я не думав, я ні про що не думав у ту мить. Я ж зламав руку, і я був просто ображений… – П’яточкин не виправдовувався, він страждав.

– Гумовий Барон тільки й чекає, щоб хтось на когось образився й захотів помститися… Він швиденько з’являється, коли потрібно покарати кривдників…

– Отже, не я перший?..

– Так, ти далеко не перший, і не другий, і навіть не третій… І я хочу допомогти тобі, щоб ти і твої друзі та твоя Вчителька Бо-Бо повернулися додому. Інакше ви перетворитеся на зінь і поповните колекцію Гумового Барона. А потім, якщо нудьгуватимете за домом, із вас зроблять який-небудь різнобарвний віник… Або килимок на стіну, картину… Або Гумову ляльку для вітрини… Якщо не станете, звичайно, повітряною кулькою… Бачиш, як усе складно, заплутано…

– Що ж робити? – П’яточкин був у розпачі.

– Є тільки один маленький шанс, ним треба скористатися. Дуже багато чого залежить від тебе, – відповіла Зуля. – Я можу лише трішки допомогти… Я розповім тобі одну історію. – Зуля змовницьки підморгнула й квапливо почала свою розповідь.

– Давним-давно в строкатій Гумовій Баронії жила зіня Зіша. Одного разу Зіша вирішила повернутися назад у світ, із якого її витерли. Вона нудьгувала за ним і мріяла бодай ще раз побачити салют. Вона щосили постаралася і… стиснулася в маленький кубик, щоб непоміченою поміститися в кишені піджака Гумового Барона. Не думай, що це так уже й легко навіть для м’яких зінь – за власним бажанням стиснутися до розміру малюсінького кубика. Для цього потрібно довго тренувати своє тіло й уяву і дуже цього хотіти.

– Зіша була сильною, ото й усе! – П’яточкин ще не дуже розумів, про що говорить Зуля.

– Ой, якби все було так просто!.. – похитала головою Зуля. – Справа не тільки в силі. Адже всі зіні легко можуть змінити форму і стати ким завгодно – слониками, столиками, роликами. Але залізти в кишеню самого Гумового Барона – для цього потрібна сміливість. Дуже велика сміливість! Тому що потрібно подолати в собі страх… стати повітряною кулькою…

– Що ж у цьому такого особливого – бути повітряною кулькою? Невже сміливі зіні бояться висоти? – усміхнувся Петрик, але Зуля не звернула уваги на його глузливий тон і відповіла серйозно:

– Повітряною кулькою бути небезпечно…

– Чому? – запитав П’яточкин, але Зуля мовчала. – Та ж поясни нарешті, чому небезпечно? – П’яточкин втрачав терпіння.

– Адже хтось може повітряну кульку… проколоти… – відповіла Зуля. – І тоді вона лусне… Ми, зіні, перетворюємося на повітряну кульку… коли стаємо сміливими й не боїмося… не боїмося…

П’яточкин зрозумів, що не договорила Зуля.

– Отже, для вас стати повітряною кулькою – це… не боятися вмерти?

П’яточкин ніколи не замислювався про смерть, він навіть не знав, як умирають люди, і він не знав, що зараз сказати. Йому раптом стало сумно, він скучив за домом – як часто він розвішував по стінах повітряні кульки, як святково й радісно було тоді…

– А не можна в неї, у цю кульку повітряну, не перетворюватися? – запитав він.

– Адже тільки повітряними кульками зіні здатні повернутися у свій колишній світ… Вони можуть повернутися, якщо зуміють подолати в собі страх смерті, адже все може статися, повітряна кулька така беззахисна. Але шанс повернутися додому вартий цього. Не всі, не всі готові так учинити… Слухай-но далі мою історію. Отож, коли Барон, порившись у кишенях, знайшов кубик – зіню Зішу, він розсердився й наказав своїм стражникам віднести її в Місильню-Плавильню, щоб виліпити з неї вазу. Але Зіша вирвалася від них, перетворилася на повітряну кульку і полетіла… Їй стріляли вслід… Я не знаю, чи змогла вона долетіти… Вона смілива, я не така… Але мені так хочеться допомогти тобі й твоїм друзям, тому я… боюся зовсім ледь-ледь, дуже трішечки…

Зуля помовчала і раптом гордо підвела голову. Як веселка після дощу, заблищали її очі, і вона засміялася:

– А знаєш, Петрику П’яточкин, я тебе обманула. По-моєму, я вже нічого не боюся! Мені всередині якось легко й вільно, і я, здається, можу уявити, як я лечу в небі легкою повітряною кулькою, і всі думають: «Яке гарне сьогодні свято…» – Зуля задерикувато підморгнула й хихикнула: – Але досить базікати, нам усе-таки краще поквапитися, доки там, – вона кивнула на двері, що вели до зали, – всі зайняті, і підозріливий Гумовий Барон не помітив нашої відсутності. Ходімо! – І Зуля підстрибцем рушила вперед по коридору, а П’яточкин, геть спантеличений Зулиними розповідями, заквапився вслід.

* * *

Коридор петляв по палацу, він то просторо розширювався, то звужувався так, що заледве можна було протиснутися між стінами.

Підлога коридору на кожному відрізку шляху була різною. Вона то здувалася твердими товстими шипами так, що П’яточкин не знав, куди поставити ногу. То раптом вона ставала слизькою, як мокра глина, і Петрик кілька разів ледь не впав. Або – такою м’якою, що на кожному кроці легко продавлювалася й затягувала в себе, наче це була не підлога, а трясовина. Тоді доводилося насилу і з неприємним болотним чваканням витягати ноги, щоб просуватися далі.

Але й далі було зовсім не легше. Підлога зненацька починала пружинити й підкидати догори, ніби тепер вона була не підлога, а гімнастичний батут для стрибків і перекидів у повітрі. П’яточкин не мав за що схопитися руками, щоб утриматися і від кожного, навіть дуже обережного кроку не злітати під стелю.

Петрик П’яточкин був натренований круть-верть, бігати й стрибати, повзати й перелазити йому було легше, ніж пять хвилин посидіти спокійно. Але навіть великого досвіду шибайголови йому заледве вистачало, щоб пересуватися дивним коридором.

* * *

Зате зіня Зуля почувала себе в коридорі чудово й упевнено. Вона легко прострибала по шипах, як по купинах, швидко проковзнула по маслянистому відтинку, легко прочавкала по болотному, не даючи трясовині втягти навіть ступні своїх прилипучих ніг, і весело злітала, з Гумовим вереском перевертаючись у повітрі, на батутній частині шляху.

Пересуваючись по коридору, Зуля виспівувала липуче й тягуче на все своє Гумове горло:

Ми плющимось-розплющимось,
Веселі ми липучки,
Ми тягнемось-розтягнемось,
Бо ми іще й тягучки.
Тут стиснемось, там випнемо,
Пограємось у жмурки,
Приклеїмось, відлипнемо,
Бо ми ж іще і жуйки.
Але – не іграшки,
Не чоловічки,
Ми просто гумі
Служимо вічно!

Дивлячись на Зулю, важко було повірити, що кілька хвилин тому вона говорила про те, що вже готова стати повітряною кулькою, яка може тріснути або здутися.

Розділ сьомий: Подвиги й страхи Петрика П’яточкина

Нарешті коридор уперся в низькі двері, схожі на Катрусину спідницю в складки. Зуля відчинила їх, зсунувши, як гармошку, і вони з П’яточкиним опинилися в невеликій задушливій зовсім порожній кімнаті.

– Ось ми й прийшли. Я тут уперше, – сказала тихо Зуля, розглядаючи приміщення, – але я чула про цю кімнату від моєї подружки. А вона чула про неї від своєї подружки. А та чула… Але це не важливо. Важливо інше: ті зіні, які довідалися про цю кімнату… Їх більше немає… З них виліпили килимки на стіну…

– Через цю дивну кімнату?.. – П’яточкин торкав щільні стіни з гуми, що ледь світилася. – У ній же нічого, нічого немає?! Що ж ти мені хотіла показати?

– Потерпи. Зараз буде найважче – мені потрібно знайти «Секрет Баронії».

– Де ж його шукати? – запитав П’яточкин, оглядаючись. – Тут немає ні стола, ні шафи, ні полиці – нічого!

– Я ж сказала – тепер буде найважче.

– І що ж ти вважаєш найважчим?

– Те, що я мушу стиснутися й перетворитися на маленький м’ячик.

– На м’ячик? Як зіня Зіша – на кубик? – згадав П’яточкин.

– Так, як вона… Я завжди хотіла бути на Зішу схожою. Я теж, як вона, тренувала своє тіло й уяву, і в мене мусить вийти. Якщо мусить – то й вийде! – уперто тупнула ногою маленька Зуля.

– І що потім? – запитав недовірливо П’яточкин. – Полізеш у кишеню до Гумового Барона? Чи в мою?

– Слухай уважно, П’яточкин. – Зуля пильно дивилася Петрикові в очі. – Коли я перетворюся на малесенький м’ячик, ти підкинеш його, тобто мене, і попадеш у центр стелі. Бачиш блискучу зелену цятку?

П’яточкин підвів голову і побачив – у центрі стелі сяяла маленька зелена зірочка.

– І що потім? – знову запитав П’яточкин.

– Я вдарюся об зелену цятку й полечу вниз. Я вдарюся об підлогу й почну підскакувати. Я повинна зробити двадцять три підскоки! Запам’ятай – двадцять три! Саме стільки, скільки в тебе було образ! У тому місці, де я потім зупинюся, під підлогою й заховано «Секрет Баронії».

– І що потім? – запитав П’яточкин. – Ми ламатимемо підлогу? Я для цього тобі поганий помічник, ти бачиш, моя ліва рука в гіпсі й бинтах?

– Ні, там, де перебуває «Секрет Баронії», підлога «відчиняється» легким натисканням мізинця. У тебе ж здорова права рука? І з пальцями на ній теж усе гаразд? Ти, сподіваюся, можеш злегка натиснути мізинцем так, наче длубаєшся у вусі? – запитала Зуля, хихикнувши.

– Звичайно, можу! – вигукнув П’яточкин і згадав Лікаря. Він мав рацію: поламана ліва рука – це ще не кінець світу. Все інше ціле, а головне – права рука й усі пальці!

– І що потім? – нетерпляче запитав П’яточкин.

– У тому місці, де я впаду, – вела далі Зуля, – під підлогою є «Секрет» – прозора й маленька, як наперсток, скринька. А в ній – те, що тобі, П’яточкин, твоїм друзям і Вчительці мусить допомогти повернутися додому. Так казала мені подружка, яка вже стала килимком у залі Барона. Я добре пам’ятаю – «під підлогою, де ти зупинишся після всіх підскоків».

– Далі, далі! Що потім? Що робити з тим, що міститься в скриньці?

– З ним можна зробити тільки одне – писати імена й рятуватися…

* * *

Зуля зосередилася, заплющила очі й завмерла. За мить замість маленької золотавої зіні з очима кольорів веселки перед П’яточкиним на підлозі лежав золотавий м’ячик і загадково світився в півмороку кімнати.

П’яточкин невідривно дивився на нього. Холодний страх повільно вповзав у його серце й морозив тонкими крижаними голками.

Він стояв сам у порожній кімнаті, де нічого не було, у кімнаті, що загубилася в глибині палацу, у кімнаті, до якої вів жахливий і дивний коридор. Гумова задушлива тиша плутала думки…

П’яточкин підняв з підлоги маленький м’ячик. Він був важкий і теплий, він заспокоював, зігрівав, і крижаний страх почав поступово танути.

П’яточкин невпевнено крутив м’ячик у долоні й виразно усвідомлював: зараз тільки від нього, Петрика П’яточкина, залежить доля його друзів, його Вчительки Бо-Бо, його власна і навіть Зулі!

П’яточкин судомно зітхнув, він сумнівався в собі й гаявся з кидком.

– Такий маленький м’ячик, а такий важкий. Як же Зулі вдалося такою стати?

П’яточкин згадав слова Зулі «я тренувала своє тіло й уяву». Він ніколи не замислювався над тим, є чи нема в нього уяви і як її тренують.

– А якщо уявити, що між м’ячиком і зірочкою на стелі простягнувся вузький зелений промінь?

П’яточкин не заплющував очей, але він раптом виразно його побачив, цей зелений промінь. Тепер йому потрібно було уявити, як по ньому, немов по вузькій доріжці, котиться догори м’ячик. П’яточкин не сумнівався, він був упевнений, що котитися догори – можна!

П’яточкин розслабився, зігнувся, відкинув назад праву руку, як при грі в кеглі, і легко, але сильно послав м’ячик по променю вгору.

На якусь мить зірочка зникла – золотавий м’ячик затулив її. П’яточкин мав уяву – він попав у ціль!

І настала наступна мить – м’ячик полетів униз, ударився об підлогу й високо підстрибнув.

– Один… – П’яточкин почав лічити його підскоки, у нього не було часу радіти вдалому кидку. – Два, три, чотири…

Золотавий маленький м’ячик стрибав по кімнаті, П’яточкин лічив.

Після п’ятнадцятого підскоку м’ячик став стрибати все нижче й нижче, а після двадцятого, здавалося, він готовий був зупинитися.

П’яточкин злякався: Зуля казала, що м’ячик повинен підстрибнути двадцять три рази! Рівно двадцять три, не більше й не менше!

– Зулю, Зулечко! – заблагав П’яточкин, звертаючись до золотавого м’ячика, який ще недавно був зінею з очима кольорів веселки. – Будь ласка, ще ледь-ледь. Ще стрибок, ще один, не зупиняйся! Ти зможеш! Ти ж казала, що «тренувала тіло й уяву»! Будь ласка, Зулю!

М’ячик низько підстрибнув двадцять другий раз і завмер біля Петрикових ніг.

П’яточкин мовчав і з жахом дивився на м’ячик.

Він відчув, як сили покидають його, хотілося пити, їсти, спати. Напевно, він уже ніколи не повернеться додому, у свій світ. У нього навіть сил немає пройти по коридору до зали, де бліді, як хмари, тануть від спеки й голоду його друзі.

– Зулю! Ще один раз! Оди-ин! – розпачливо заволав П’яточкин і заплющив очі…

Чи уява йому допомогла, чи від крику зрушилося задушливе повітря, чи Зуля зібрала останню волю, але золотавий м’ячик раптом слабко – удвадцятьтретє! – підстрибнув і впав там, де, за розповідями, мусив бути «Секрет Баронії».

– Чи ти заснув? Підводься! – Веселий голосок Зулі вивів П’яточкина із забуття. Він розплющив очі й побачив, як маленький м’ячик збільшився й перетворився на круглу маленьку зіню.

– Зулю! Я так боявся, що ти… – У цю мить П’яточкин був упевнений, що гарнішого від цієї маленької золотавої істоти на світі нічого немає! Він відчув приплив бадьорості.

– Дякую, без тебе я б не впоралася, – сказала тихо Зуля й притупнула ногою, показуючи місце на підлозі, куди вона впала після двадцять третього підскоку. – Тисни ось тут мізинцем, – наказала вона.

П’яточкин слухняно натиснув на підлогу.

Тонка плівка легко прорвалася під пальцем і відкрила «Секрет Баронії» – малюсіньку прозору скриньку завбільшки з наперсток.

Зуля дбайливо підняла її. На дні скриньки лежала чорна насінина.

– Як у Катрусі в кишені, – згадав П’яточкин Катрусине насіннячко, яке завважили стражники, оглядаючи кишені при вході в палац.

– Я знаю, що цим грифелем можна писати, – сказала Зуля. – Коли ти напишеш стерті тобою імена, всі повернуться додому. Писати мусиш тільки ти, адже це ти стирав гумкою підписи? А зараз треба квапитися назад, доки нашу відсутність не помітили. Ми й так тут дуже затрималися.

Зуля поклала малюсіньку скриньку в кишеню Петрикової курточки, схопила П’яточкина за руку, ногою відіпхнула складчасті двері й помчала з П’яточкиним по коридору.

* * *

Петрик здивовано відзначив подумки, що коридор цього разу був зовсім не довгим і чомусь звичайним, прямим і рівним. Підлога не була втикана шипами й не сковзала, як мокра глина, не уподібнювалася засмоктуючій трясовині чи батуту, по якому не можна було зробити й кроку, щоб не підстрибнути до стелі.

Зуля й П’яточкин швидко й легко пробігли по ньому і нарешті побачили попереду відчинені двері, що вели в залу. За ними вже можна було розгледіти гілки фломастерового дерева і навіть, за гілками, бліді силуети дітей. Як і раніше, у залі голосно й весело звучала музика, іноді лунали сповнені розпачу голоси друзів, іноді – радісні вигуки зінь і, звичайно, глузливе покрикування Гумового Барона. Побоїще, судячи з усього, тривало.

Щоб опинитися в залі, залишалося пробігти кілька метрів і переступити поріг. Але тут перед утікачами просто з-під підлоги зненацька виросла мереживна загорожа. З її тонких квіткових візерунків метнулися зі свистом, як постріли, дві довгих змії-присоски. Перешкода з’явилася так несподівано, що Петрик і Зуля ледь встигли загальмувати й відскочити назад.

Але мереживна загорожа не стояла на місці, вона невблаганно наближалася, і змії, звиваючись і сичачи, вже розкрили свої пащі. П’яточкин зорієнтувався швидко – він перестрибував і вищі паркани.

– Тримайся! – крикнув він Зулі й міцно взяв її за руку.

П’яточкин і Зуля відбігли назад, розігналися, відштовхнулися й стрибнули. І одразу П’яточкин відчув, як невідома сила зупинила його стрибок і потягнула вниз, до підлоги. Змії-присоски, розмотавши з клубка своє довге тіло, легко наздогнали Петрика і намертво приліпилися до його куртки.

– Ні-і-і! – заволав П’яточкин, щосили відбиваючись від змій ногами.

«Невже все марно – і страхи, й подвиги…» – подумав П’яточкин і заплющив очі, щоб стримати сльози. Але одразу відчув, що він легко й вільно ширяє в повітрі…

* * *

Він глянув униз і побачив, як, люто сичачи, роздуваються Гумові змії й перетворюються на круглих стражників, схожих на тих, які при вході в замок проводили огляд кишень.

Побачив ще П’яточкин, що в мереживні візерунки липучої загорожі міцно-преміцно було втягнено його курточку. Вдалося-таки присоскам її стягнути. Але Петрик зовсім не шкодував за нею. У кулаку правої руки до болю в пальцях було затиснуто малесеньку, завбільшки з наперсток, скриньку, в якій лежало те, що, за словами Зулі, мусило допомогти повернутися назад, додому. Лежало те, що знайоме кожному з дитинства: чорне насіннячко, яким можна писати – грифель… В останню мить П’яточкин устиг вихопити «Секрет Баронії» з кишені падаючої куртки…

* * *

Петрик безпомічно борсався в повітрі.

– Мені важко, не брикайся, – ледь чутно прошепотів хтось поруч.

П’яточкин перевів погляд угору. Над ним колихалася золотава повітряна кулька. Її тонкий шнурок, зав’язаний бантиком, міцно тримав П’яточкина за пояс. На повітряній кульці була строката картинка. П’яточкин придивився – очі кольорів веселки усміхалися йому.

– Зулю… – беззвучно прошепотів П’яточкин.

– Так, це я! – радісно відповіла кулька. – Я ж казала, що нічого не боюся.

– Віддай «Секрет», віддай! – гнівно сичали стражники знизу. Вони вже перевірили кишені Петрикової курточки й нічого в них не знайшли. – По-доброму віддай, інакше не минути тобі Місителя-Плавителя.

П’яточкин перелякано дивився згори вниз, як стражники знову перетворилися на змій і, звиваючись, потягнулися до нього. Він заховав коробочку з грифелем за пазуху, відчув, як вона, перекочуючись під теніскою, кутами легко поколювала шкіру, і одразу завважив, що вилетів у вікно.

Розділ восьмий: Погоня, осінь і скляна каструля

Зуля повільно летіла до веж палацу. Вона стала повітряною кулькою, перетворення відбулося миттєво, вона навіть не відчула, як наповнилася легким веселим повітрям. Зуля раділа, що тепер ніколи не перетвориться на безмовну непорушну статую, чи на килимок, чи на строкату вазу, чи на безглузде фломастерове дерево у великому горщику.

Вона раділа, що зможе повернутися у свій світ, і якщо пощастить, побачить салют. Звичайно, повернеться вона не зараз, а трохи пізніше, коли все буде позаду, коли вона допоможе цьому образливому хлопчикові, цьому непосидючому Петрикові П’яточкину врятувати своїх друзів із задушливої Гумової Баронії. Із повітряної кульки вона стане знову Зіною Зуляк, і знову буде ходити до школи й у гурток співу…

Вона б раділа зараз ще дужче, якби могла летіти вище й швидше. Але їй було важко: тонким шнурком Зуля міцно тримала П’яточкина, а він усе-таки важив чимало.

П’яточкин злякано притих. Він дивився вниз і бачив під ногами башточки, як різнобарвні олівці в його пеналі – спочатку гострі, акуратно заточені, потім тупі, наче пописані.

У цю мить він почув за спиною свист. Обережно оглянувся й побачив – із вікна вилетіла мереживна огорожа і стала швидко наближатися. На ній, розкривши липучі пащі, звивалися стражники-змії.

– Зулю, погоня! – крикнув П’яточкин повітряній кульці. Очі кольорів веселки глянули на Петрика й підбадьорливо кліпнули.

– Не бійся, – відповіла тихо Зуля. Вона підлетіла до вежі, схожої на олівець без грифеля – всередині була порожнина, мов праща. – Не бійся, – ще раз мовила Зуля й опустила Петрика всередину.

* * *

Вони летіли в суцільній темряві вниз – П’яточкин і над ним на тонкому шнурку повітряна кулька, Зуля. Її очі сяяли й ледь освітлювали шорсткі стіни тунелю.

Нарешті знизу вдарило яскраве світло, і ноги П’яточкина торкнулися підлоги.

Але не встиг П’яточкин оглянути приміщення, в якому опинився, як із того ж таки баштового люка слідом за ним вилетіли два зміїних клубки, розгорнулися, роздулися й перетворилися на круглих стражників.

– Стояти, не рухатися, не ворушитися, не обертатися, не крутитися, ні з місця! – закричали вони. Але доки вони віддавали свій довгий наказ і діставали зі складок одягу великі пістолети, доки спрямовували дула й зводили курки, Петрик П’яточкин побіг. Побіг швидко, як заєць, підстрибуючи й петляючи.

Йому вслід летіли Гумові кулі, вони вціляли в якісь вази, картини, у підлогу, стіни, пробивали їх і розривалися, при цьому обливаючи все барвистими фарбами. Але П’яточкин щасливо пронісся крізь анфіладу маленьких кімнат із розчиненими дверима, які встигав зачиняти за собою, і кулі його не дістали.

Нарешті звуки погоні затихли, П’яточкин зупинився, прислухався й присів на крісло, щоб трохи віддихатися.

Велике червоне крісло глухо ухнуло й одразу провалилося під ним, наче розсипався горбок із сухого морського піску, і почало повільно затягувати Петрика у свою серцевину.

– Зулю! Допоможи! – скрикнув П’яточкин, метляючи ногами.

– Зараз, зараз, – відповіла заклопотано Зуля й здійнялася вгору.

Зуля тягла з останніх сил. Мотузочка, що з’єднувала її з Петриком, натягнулася, і коли, здавалося, вона повинна була вже порватися, крісло раптом виплюнуло Петрика, і він, волочачи за собою повітряну кульку, стрілою пролетів через кілька кімнат і вдарився головою об стіну.

Гумова стіна відкинула П’яточкина до іншої стіни, та – до ще одної, і незрозуміло, скільки часу грали б іще стіни Петриком у волейбол, якби Зуля, яка встигала за ним, не зачепилася шнурком за люстру, і П’яточкин, майже знепритомнівши, нарешті безсило на ній не повиснув.

Щойно він отямився, як почув за стіною голоси – наближалися стражники.

– Він десь тут, утекти далеко він не міг… Не можна його випустити, треба повернути «Секрет», інакше Барон зробить із нас знову пробки для пляшок… Або кнопки… Або килимок у залу…

Зуля швидко розплутала шнурок, П’яточкин зміг зістрибнути з люстри і навшпиньках – добре, що підлога не скрипіла! – втекти в бічні двері.

Він переступив поріг, і страх скував його тіло – П’яточкин відчув себе маленькою піщиною, загубленою у величезному зоряному небі. Із суцільної пітьми на нього, сяючи й не кліпаючи, пильно дивилися очі. Очі оточували його зусібіч, згори й знизу, і були, як у Зулі, – кольорів веселки.

Петрик намацав правою рукою на поясі штанів прив’язаний шнурок і злегка його потягнув. Одна пара очей повільно поплила в темряві й невдовзі наблизилася до його обличчя.

– Зулю, це ти? – запитав ледь чутно П’яточкин.

– Не бійся, я з тобою. Я просто на мить відволіклася, мені стало сумно… – так само тихо відповіла Зуля десь зовсім поруч, біля вуха. – Підніми праву руку вбік і назад, ти намацаєш вимикач…

Темрява сковувала рухи, Петрик боявся навіть глибоко зітхнути. Він обережно підняв руку так, як сказала Зуля, намацав кнопку й натиснув її.

Слабке світло розлилося по кімнаті, розганяючи темряву. Численні очі, як зірки на світанку, погасли. Але з появою світла нова хвиля жаху накрила П’яточкина.

Всі стіни від підлоги й до стелі, від дверей і до дверей були завішані полицями. У них стояли й сиділи в різних позах і різній одежі зіні – музиканти й слуги, Довгі-Сріблисті й Короткі-Золотаві. У кожної зіні на шиї висів брелок із номерком.

– Це всього лише Гумові іграшки, – сказала Зуля тихо. – Або моделі зінь, які Гумовий Барон ліпить іноді вечорами у своїй Місильні-Плавильні. Місильня-Плавильня – це його лабораторія, найголовніша кімната палацу, там є прилад, Міситель-Плавитель, який змішує фарби й виплавляє форми… Це…

– Із чого Барон їх ліпить? – перебив П’яточкин похмуро.

– Із зінь, яких він хоче покарати… Із тих, хто згадує минуле. Із тих, хто мріє про майбутнє. Із тих, хто готовий стати повітряною кулькою, щоб полетіти зі строкатої Гумової Баронії. Із тих, хто не боїться смерті…

П’яточкин уявив, як він стоїть на полиці серед Гумових іграшок, сам ставши зінею, і подумав, що «ні, ніколи, краще ризикнути й перетворитися на повітряну кульку, нехай це не найнадійніший шлях додому, але це все-таки – шлях!». Він більше не міг терпіти цю незліченну кількість очей, від яких нікуди було сховатися. Відчинив перші-ліпші двері й побачив маленьку кімнату-сад.

– Гарно як! – П’яточкин застиг у замилуванні.

* * *

У саду стояла осінь. Тремтіла в повітрі тонка павутина. Повільно облітало з дерев листя. Воно довго кружляло й падало, встеляючи підлогу, яка вже й так, наче товстим м’яким килимом, була вкрита опалим листям.

– Сюди не можна! Не можна ні на хвилину! – крикнула Зуля й потягнула Петрика назад.

Але П’яточкин не рухався. Він відчув, як щось невагоме торкнулося його щік, зависло на віях, залоскотало в ніздрях. Воно заважало дивитися й дихати. Петрик провів рукою по обличчю й здивовано глянув на долоню – пальці обплела тонка клейка павутина. Він почув шерех і підвів очі: наче гнані невидимим вітром, осінні листки повільно летіли до нього…

Перший листок упав на загіпсовану руку. П’яточкин захотів його скинути, та ба – клейкий листок міцно прилип до бинтів. Другий листок упав на голову, П’яточкин смикнув його й скрикнув від болю – той міцно склеївся з волоссям. Третій листок намертво впився в щоку.

Прекрасні осінні листки повільно наближалися, готові з голови до ніг назавжди вкрити собою Петрика. Зуля потягнула П’яточкина назад, і він швидко переступив поріг.

– Ось ти й попався! – почув він окрик і одразу відчув, як два холодні пістолетні дула вперлися йому в спину.

– Віддай «Секрет», або наші кулі зараз перетворять тебе на різнобарвне мереживо! Здавайся! – Стражники Барона звели курки.

П’яточкин заплющив очі. Ось і все, кінець «екскурсії» в прекрасну Баронію. Позаду – кулі, попереду – смертельне липуче листя. Над ним – тріпоче розгублена Зуля – повітряна кулька, яка мріє знову стати Зіною Зуляк. Але доки ще б’ється серце, доки за пазухою під сорочкою поколюють шкіру гострі кути маленької коробочки, в якій лежить рятівний грифель, доки в залі тануть, як хмари, його бліді друзі, здаватися рано. П’яточкин підняв здорову руку.

– Гаразд, здаюся, – сказав він спокійно. – Забирайте свій «Грифель», мені моє життя дорожче. – І П’яточкин повільно повернувся. Стражники опустили пістолети й чекали, доки він, зігнувшись, правою рукою порпався за пазухою під теніскою. – Зараз, хвилинку, знайду я ваш «Секрет», закотився він кудись, – бурмотів П’яточкин, присідаючи все нижче й нижче.

– Зулю, – беззвучно сказав він повітряній кульці, – сад дуже гарний, я люблю збирати осіннє листя…

Зуля почула й зрозуміла. Вона підхопила П’яточкина так швидко й легко, наче він був пушинкою, перенесла його через поріг кімнати-саду і здійнялася з ним під стелю. Це сталося так блискавично, що стражники не одразу зміркували, куди саме зник Петрик.

Стріляючи й галасуючи, вони перестрибнули поріг саду. Їхні кулі вціляли в дерева, пробивали їх наскрізь, перетворювали на мережива, обливали різнокольоровими фарбами.

Стражники швидко зрозуміли, що помилилися. Вони навели пістолети догори, цілячись у Петрика…

Липучі листки, які повільно плили до порога, нарешті долетіли до них. Спочатку вони заліпили дула пістолетів, потім тіла стражників, їхні обличчя. Що дужче намагалися стражники обдерти їх, то більше ними покривалися.

* * *

Зуля потримала П’яточкина під стелею над липучим листям, яке повільно пливло внизу, саме стільки, щоб знайти двері за великим деревом. Вона кинулася туди, П’яточкин штовхнув двері ногою, і вони покинули кімнату-сад.

* * *

Як дві великих листяних кулі, стражники металися по саду, натикалися на стіни, на дерева, один на одного. Крізь листя, що заліпило очі, вони ще намагалися розгледіти, куди поділися втікачі, але невдовзі лише безпросвітна чорнота постала їхньому зору. Незграбно підстрибнувши, вони злетіли до верхівок дерев і, чіпляючись за гілки, полетіли вниз, і гілки грали ними, наче в пінг-понг, і ніяк не могли награтися.

* * *

Кімната, в якій опинилися П’яточкин і Зуля, нагадувала лабораторію Гумової фабрики. У ній дуже смерділо горілим.

Посередині на постаменті стояв прилад завбільшки як половина людського зросту. Це була каструля, над якою висіла величезна кількість невеликих колбочок, схожих на електричні лампочки. У колбочках тихо булькав різнобарвний уміст, випускаючи таку ж різнобарвну пару, яка повільно перетікала тонкими прозорими трубочками, закрученими в спіралі, що з’єднувалися в невеликий резервуар. Там тягуча рідина змішувалася в складні кольори й повільно сковзала по інших хвилястих трубочках далі, потрапляла в наступний резервуар, в який текла рідина вже інших кольорів.

Хитромудрі переплетення трубочок, колбочок і резервуарів закінчувалися лійкою. З неї в скляну каструлю падали великі різнобарвні краплі.

Під каструлею на щитку світився циферблат годинника й термометра, рівно мигали різнобарвні кнопки й схеми.

– Міситель-Плавитель, – прошепотіла Зуля, очима показуючи на прилад.

* * *

І тут щось просвистіло в повітрі. П’яточкин побачив, як у кімнату влетіли дві кулі, обліплені листям, ударилися об стелю й упали на дно каструлі. Це були стражники!

На приладовому щитку яскраво спалахнули всі кнопки, здригнулися стрілки годинника, відлічуючи секунди, швидко поповз догори стовпчик термометра. Прилад загудів, затремтів, завирувала рідина в резервуарах, пара наповнила лабораторію, заважаючи стежити за тим, що відбувалося в прозорій каструлі.

За мить Міситель-Плавитель із голосним чавканням викинув у піддон на підлозі велику картину, схожу на ті, що прикрашали стіни зали. На картині було зображено пейзаж Баронії з деревами й кущами. На одному кущі звивалися дивні плоди, схожі на Гумових змій…

– Міситель-Плавитель працює надійно… – сказала Зуля і, як завжди, підморгнула. – Ото й усе. Тепер час повертатися, доки не прийшла охорона.

– Так, треба йти, – погодився з нею П’яточкин.

Він рушив до дверей, коли почув за спиною якісь дивні хрипкі звуки й подумав, що хтось кашляє.

П’яточкин обернувся й побачив: прилад судомно смикався, обробляючи теплом і кольорами залишки вмісту на дні прозорої каструлі. Побачив, як у піддон вилетіли Гумові кнопки, призначені для пришпилювання картини до стіни. Одна з них невдало стукнулася об бортик піддона, злетіла вгору й сильно вдарила повітряну кульку, яка бовталася за Петриковою спиною.

Зулині очі здригнулися, як від переляку, кулька втратила пружність і стала повільно зменшуватися… Прилад затих, погасли схеми й лампочки, у Місильні-Плавильні зависла тиша.

– Зулю! – крикнув П’яточкин. Не відчуваючи болю, він щосили смикнув осінній листок на волоссі, притягнув до себе обм’яклу кульку і заклеїв її липучим листком.

– Нічого, нічого, мені не боляче й не страшно, – прошепотіла Зуля. – Квапся…

Розділ дев’ятий: Непристойні танці

П’яточкин не пам’ятав, як він петляв по кімнатах і коридорах, доки нарешті знайшов маленькі двері за фломастеровим деревом, що вели в залу.

Він не встиг віддихатися, до нього одразу підбігла Катруся.

– П’яточкин, куди ти подівся? Ти знаєш, скільки часу я тебе шукаю?! Але й вигляд у тебе! Чому ти без куртки? Якісь листочки на тобі… – П’яточкин скривився від болю, коли Катруся віддирала від щоки клейкий осінній листок. – Якась мотузка бовтається позаду… з кулькою, – торохтіла Катруся, зовсім не чекаючи відповіді. Вона розв’язала бантик на поясі Петрикових штанів, і повітряна кулька, не обтяжена Петриком, смикнулася вгору, але злетіти високо не змогла.

– Зулю! – підвів голову їй услід П’яточкин. – Зулю… не треба… – Він безпомічно спостерігав, як повітряна кулька металася колами і, повільно зменшуючись, почала опускатися.

– Зулю! – прошепотів він. – Зулю, що ж буде далі?

– У тебе є грифель, квапся… А моїм подружкам… неодмінно скажи, щоб не боялися… і ризикували… Це зовсім не страшно… бути повітряною кулькою… Це для них – шанс повернутися… у свій світ… – Із тихим свистом кулька видихнула останнє повітря й лягла біля Петрикових ніг. Очі кольорів веселки на тонкій Гумовій плівці глянули на Петрика, востаннє підморгнули й заплющилися, наче зіщулились. І в цьому підморгуванні була надія й зухвалість, і в ньому не було болю.

– П’яточкин, що ти там бурмочеш? – запитала з підозрою Катруся. – Ти що, з повітряною кулькою розмовляєш?

П’яточкин мовчав, він не знав, як розповісти Катрусі про маленьку Зулю, про пригоди, які вони пережили, про подвиги, страхи, погоню й порятунок. Але для цього він ще знайде коли-небудь час, а зараз він слухняно поплівся за Катрусею.

– Та швидше, швидше! Я, наша Бо-Бо, ми хвилювалися, – невдоволено бурчала Катруся. – Доки тебе не було – а, до речі, де ти був? – доки тебе не було, ти не уявляєш, що тут діялося!

П’яточкин оглянув залу. Побоїще, судячи з усього, добігало кінця – на столах уже не було їжі. Придворні слуги, Довгі-Сріблисті й Короткі-Золотаві зіні, всі були з голови до ніг смішно прикрашені продуктами й різнобарвними соусами. Бліді, як хмарини, діти ще щось підбирали на столах і в’яло кидали в Гумового Барона. Він, і далі невразливий, стояв, склавши на грудях руки, і поблажливо усміхався.

– Нічого, нічого, обід закінчився, незабаром будемо вечеряти! – гучно крикнув він у залу й задоволено потер різнобарвні руки.

* * *

П’яточкин із Катрусею підійшли до Вчительки.

– Я приніс «Секрет Баронії», – сказав втомлено П’яточкин. – Це маленький грифель, яким я зможу написати імена на листі, і тоді ми всі повернемося додому. Але як зробити так, щоб Гумовий Барон нічого не помітив? Його треба відволікти, треба щось придумати…

– Я беру це на себе, – сказала Вчителька. – А ти, Катрусю, допомагай Петрикові. – І Бо-Бо рішуче рушила до Барона.

Вона стала біля нього, підняла руку, як у класі, коли закликала до тиші й хотіла повідомити щось дуже важливе. Тремтячим від хвилювання голосом Бо-Бо сказала:

– Діти! Ми всього лише на екскурсії в Гумовій Баронії, у гостях у Гумового Барона. Пан Барон був з нами дуже люб’язний, гостинний і щедрий.

Гумовий Барон задоволено закивав, посміхнувся й скромно потупив очі.

– Правильно, так, правильно! Ви маєте рацію! Нарешті чую варті мене слова.

Не звертаючи на нього уваги, Бо-Бо продовжувала:

– Пан Барон не винен, що його гостинність і щедрість нам не по зубах…

– Звичайно, не винен. Це він винен. – Барон пошукав очами в залі, побачив П’яточкина й показав на нього пальцем. – Я хотів, як краще… Ох… – І він ображено насупився.

– Я вважаю, – вела далі Вчителька, поправляючи шапочку на голові, – що ми повинні подякувати панові Барону за його турботу, за його прекрасний концерт, за обід із оригінальними стравами та із захоплюючим побоїщем. Я пропоную після обіду й перед вечерею на подяку трішки розважити Барона й продемонструвати йому наші таланти. Ми, на жаль, не підготували велику програму, все так зненацька… Але що-небудь експромтом… ми, напевно, все-таки можемо показати. Катрусю, Петрику, що ви на це скажете?

– Я прочитаю вірша, який присвячую чудовому панові Гумовому Барону і його чудовій країні. – Катруся вийшла наперед, витягнула руки і з награним почуттям щастя застогнала:

Баронія, Баронія,
Країна чарівна!
Люблю її – барвиста
І радісна вона!
Тут дихається легко,
Тут квіти запашні…
Чи справді ця країна
З моїх постала снів?
У цій країні жити
Хотіла б я весь час,
Якщо мені дозволить
Барон Гумовий наш.
Баронія, Баронія,
Країна чарівна!
Люблю її – барвиста
І радісна вона!

Катруся замовкла і вклонилася. Барон захоплено заплескав.

– Чудово, вражаюче, я ледь не розплакався. Молодець, Катрусю!

– Наступним номером нашої програми, – оголосила Вчителька, – Петрик П’яточкин!

– А, мій друг образливий Петрик П’яточкин! – посміхнувся йому Барон. – Я з нетерпінням чекаю.

П’яточкин вийшов наперед. Він поправив хвору руку в підв’язці й тужно глянув у вікно. Там у синьому небі й далі повільно пливли бліді літери-хмари й складали все той же незрозумілий і нудний текст: «Ласкаво просимо в Баронію! Прекрасну країну, вільну від грифеля! Грифель – це паличка…» І далі, про сланець, аспідну дошку, мінерали…

П’яточкин уже точно знав – небо посилало йому закодовану шпаргалку, в якій напозір багато зайвих слів, але зміст їх зводився до простої думки: «Баронія – країна, в якій заборонений грифель, тому що ним можна писати! Отже, його, грифель, і треба знайти!»

– Я чекаю, П’яточкин! Чим ти мене порадуєш? – перервав міркування Петрика голос Барона.

П’яточкин задумався лише на мить, мелодія й слова, зміст яких він не розумів, зненацька прийшли до нього самі. І він, відбиваючи ритм ногами й розмахуючи здоровою рукою, заговорив, – ні, просто закричав, – на одному подиху, співучо:

У сланцевій породі
Цей мінерал знайдіть, –
Він тонко розшарується
І все розкаже вмить.
Як дошкою шкільною
Цей мінерал постав.
Ніхто не сподівався, –
А я так прочитав.
Насправді дошка аспідна –
Найкраща в світі, друже!
О дошко моя аспідна,
Люблю тебе я дуже!
У сланцевій породі
Цей мінерал знайдіть, –
Він також розшарується
І все розкаже вмить.
Як грифелем раптово
Цей мінерал постав,
Ніхто не сподівався, –
А я так прочитав.
Ця паличка із грифеля
Найкраща в світі, друже!
О паличко із грифеля,
Люблю тебе я дуже!

Подиху забракло, Петрик захекався, хапаючи повітря пересохлими губами. У залі зависла тиша, яка нічого доброго не віщувала. Барон довго мовчав, а тоді похмуро й тихо прошипів:

– Я знаю, це небо… Це мерзенне небо підказало тобі текст про грифель… Тільки з цими небесами я нічого не можу вдіяти. Єдине, що від мене не залежить, це стерти хмари! – Барон із ненавистю глянув у вікно, а тоді, злобливо й глумливо, на Петрика. – Що ж, П’яточкин, непогана пісня, твоя остання пісня… Адже ми зараз будемо… вечеряти, чи не так?!

– А зараз, – уклинилася Вчителька, кваплячись виправити настрій Барона й відволікти його від Петрика, – а зараз я потанцюю! – Бо-Бо сама була вражена своєю пропозицією, вона ніколи не танцювала на сцені й лише кілька разів була на дискотеці. Вона вийшла вперед, підвела руки, стала навшпиньки й закружляла. Барон похмуро спостерігав спідлоба.

Бо-Бо зробила кілька стрибків, старанно витягаючи пальці, як балерина, тоді впала, підхопилася, поправила окуляри. Номер не вдався, і вона, намагаючись виправити свою незграбність і все-таки якось відволікти Барона, оголосила:

– Я знаю, я придумала останній номер нашої програми! Ми станцюємо всі разом. Гаразд, діти? Гаразд, пане Бароне? Сподіваюся, ви не проти? Перед вечерею, всі разом! Ми станцюємо танець, який… – «Який – що?» – подумала Бо-Бо.

– …який об’єднає… – «Що об’єднає? Ой, мамо, геть заплуталася!» – Учителька не могла дібрати потрібних слів, тому викрикнула затято й голосно:

– …який об’єднає наші серця!

– Як чудово ви висловилися! – зненацька пожвавішав Гумовий Барон. – Але даруйте, який танець ви пропонуєте станцювати? Та гаразд, це не важливо! Нехай танець об’єднає, як вам так хочеться, те, що ви назвали – для мене не дуже зрозумілим словом – «серця». Музиканти!!! – крикнув Барон і підняв, як диригент, руку.

Музиканти-зіні завмерли, чекаючи команди, і віддано дивилися на свого пана.

– Вальс? – запитав Барон, шанобливо нахиляючись до Вчительки. – Полонез? Падеґрас? Падеде?

– Хіп-хоп! – незворушно відповіла Вчителька. – Хіп-хоп із елементами рок-н-ролу і стріт-дансу, будьте ласкаві!

Гумовий Барон розгубився:

– О? «Хі-іп-хо-оп?» З елементами… чого-чого? «ро-ок-н-ро-олу» і… «стрі-іт-даансу»? – Доки Барон повільно міркував, що ж означають ці дивні слова і як їх танцюють, Учителька підійшла до своїх притихлих учнів:

– Діти! Я знаю, ви втомлені, і все-таки я дуже сподіваюся на вашу допомогу! Будь ласка! Не падайте духом! Незабаром наша «екскурсія» в Баронію закінчиться! Ми будемо про неї згадувати й реготати! Ми напишемо про неї твір! Ні – оповідання! Або навіть повість! Ми опублікуємо її! За нею знімуть фільм! Читачі й глядачі – всі! – будуть сміятися й плакати, будуть заздрити вам і пишатися вашою мужністю! – Бо-Бо говорила впевнено, але насправді не мала ані найменшого уявлення, якими словами ще можна підбадьорити втомлених і голодних дітей і вселити в них надію.

– Починайте, Бароне! – повернулася вона до нього.

– Що ж, хіп-хоп – то хіп-хоп, нехай із елементами… Музику!!! – Збитий з пантелику Гумовий Барон нарешті розгублено махнув рукою, подаючи оркестру знак. Оркестранти переглянулися – вони не знали, що грати.

Раптом тихо зазвучала одна скрипка, награючи мелодію Петрикової пісні про мінерали, аспідну дошку й грифель. Потім вступила флейта, далі саксофон, барабани, і нарешті оркестр усіма інструментами гримнув мелодію. Гумовий Барон був незадоволений, хотів заперечити, але Вчителька вже присіла перед ним у низькому поклоні. Йому нічого не залишалося, як згідливо кивнути й підійти до партнерки. І тут Бо-Бо раптом різко підхопилася й застрибала. Вона смикалася у всіх напрямках тілом, як заводна іграшка, звивалася, як змія, виставляла лікті й мотала головою так, що, здавалося, голова неодмінно відвалиться. Її синя шапочка з блакитними пушинками сповзала на чоло, окуляри зісковзували з носа, з капців випадали її босі ноги. Обличчя в Барона витягнулося з переляку й здивування.

– Що з вами?! – запитав він.

– Я танцюю, пане Бароне! Приєднуйтеся, Гумовий пане! – крикнула йому у відповідь Учителька.

– Який дивний танець!.. Я б сказав, що так… не зовсім… пристойно танцювати в моєму стародавньому замку… – промугикав Барон і зиркнув у залу. Там, вишикувавшись парами в оточенні його слуг, точнісінько так само танцювали діти.

* * *

Але нехай дивним і непристойним для палацу виглядав танець, веселий ритм мимоволі захопив Барона.

– Ах, яка різниця! Раз у житті в моєму палаці можна станцювати й так!

Гумовий Барон узявся повторювати за Вчителькою рухи, спочатку невлад і ніяково, але вже незабаром він відчув себе впевненіше.

– О, виявляється, мені подобається хіп-хоп із елементами рок-н-ролу і стріт-дансу! – вигукнув весело Барон і задерикувато махнув своїм слугам: – Чого ви стоїте? Приєднуйтеся!

Довгих-Сріблистих і Коротких-Золотавих зінь не треба було довго припрошувати. Вони з радістю, злегка почавкуючи об підлогу ногами, пішли в танок.

* * *

– Пане Бароне… ви дуже пластичний… у вас вроджене відчуття ритму… – уривчасто дихаючи, вигукувала Бо-Бо, стрибаючи поруч із Бароном. – 3 таким партнером, як ви, можна перемогти на змаганнях у нашому місті. І можливо, навіть у нашій області!

– Ви мені лестите, але мені це подобається! Ми станемо чемпіонами світу! Чому б ні? Всесвіту! Я вам обіцяю! Моя Баронія – маленька країна, але вона може збільшитися! – радісно вигукнув Гумовий Барон. Він притягнув до себе Вчительку з такою силою, що вона майже втиснулася в його розпашіле в танці Гумове тіло.

– Як стукає ваше серце, пане Бароне! – прошепотіла Бо-Бо Гумовому Баронові на вухо.

– Справді? – зачудувався Барон. Він раптом зупинився і підозріливо глянув на партнерку.

– Кажете – «серце»? І воно – «стукає»? – Так… Серце… – ослаблим голосом сказала Бо-Бо, з жахом розуміючи, що це слово вимовляти було не варто.

– І ви кажете – «стукає»? «Серце»? – ще раз задумливо й повільно перепитав Барон, відсторонюючи від себе Вчительку й пильно дивлячись їй у вічі.

«Ой, мамо, – подумала про себе Бо-Бо, – боюся…»

Але Гумовий Барон зненацька радісно хмикнув, прикриваючи рота кулаком, і глумливо прищулився:

– Ха! «Серце»?! А може, це капелюх підстрибує й об голову стукає? Або зуби? Або підбори? Або ваші окуляри об мої ґудзики постукують? Або?.. Ой, яка різниця!

І Барон схопив Учительку за руку, закрутив довкруж себе, потім різко відіпхнув, і вона, кружляючи, полетіла на середину зали, де з останніх сил танцювали бліді, як хмарини, діти.

– Дітки! Ви – великі молодці! Тримайтеся! Ще трохи, ще трішечки! Веселіше! – Бо-Бо з болем коротко глянула на дітей, краєм ока розгледіла в далекому кутку зали ноги Петрика й Катрусі – вони визирали з-під розкидистого олівцевого куща біля стіни між статуями.

– Петрику, Катрусю, покваптеся, – беззвучно сказала вона й полетіла назад до Барона.

* * *

– Залізь під кущ глибше, бо ноги стирчать, – сказала Катруся Петрикові, підтягуючи коліна до підборіддя. – Раптом побачить. – Катруся кивнула в бік Барона. – Діставай листа.

– Зараз… – П’яточкин пошукав правою рукою в кишенях штанів. – Знайшов! Отже, так, – сказав П’яточкин, струшуючи аркуш. – Ти мене прикриваєш і спостерігаєш, а я пишу всі імена друзів.

– Але ти пам’ятаєш, П’яточкин, що двадцять три імені ти стер у себе вдома, а потім, уже в класі, – моє ім’я й своє? Виходить двадцять п’ять імен. І Вчительку не забудь, нашу Бо-Бо! Вона двадцять шоста. Зрозумів? Пиши швидше, – пошепки наставляла Катруся Петрика.

– Зрозумів, – відповів П’яточкин, – а чим писати? Пальцем? – Він пошукав за пазухою, дістав прозору шкатулочку з грифелем і простягнув її Катрусі. – Відкрий.

Катруся взяла коробочку, покрутила її в пальцях – ні замка, ні кнопки, ні якої-небудь іншої застібки на ній не було.

– Не можу! Вона… не відкривається… – крізь сльози сказала Катруся.

Розділ десятий: Повітряні кульки і “РИК“

О, з яким задоволенням танцювали зіні! Здавалося, їхні гнучкі тіла були створені для музики. Вони прикрили очі й розчинилися у звуках – зіням не треба було думати, їхні рухи виходили самі собою.

Танець народжував приємне відчуття не-Гумового тіла, а це відчуття викликало примарні спогади свята у великій спортивній залі… У кутку перед брусами – диск-жокей старшокласник, у нього смішно виголені скроні й довге волосся заплетене в кіску… Всі школярі танцюють, а вчителі тиснуться під стінкою або сидять на матах… І жодного сріблистого чи золотавого костюма… Тільки джинси, майки, кросівки… Спогади були як сон, без сліз і болю.

Зіні розплющували очі – на них напливала строката зала палацу, накочувала нова хвиля ритму, і вони, підвладні танцю, голосно сміялися й, не слухаючи одне одного, навперебій вихвалялися:

– Ви бачили, як я закрутилася? Так дуже, що заледве розкрутилася!

– А як я сплющилася? А тоді розплющилася?! Ви бачили, бачили?

– А я мінялася, мінялася, мінялася, не могла зупинитися й навіть забула, яка я була на початку! Ледь не залишилася метеликом із лускою риби.

– А я спочатку зігнулася, зав’язалася, заплуталася й ніяк не могла розплутатися! Ніяк!

– Ой, якби наш Барон влаштовував обіди з танцями щодня! – вигукували мрійливо зіні.

– Наш Барон і влаштовує їх щодня. Тільки завжди самому собі.

– Це так нудно. Той самий Гумовий Барон, та сама їжа, та сама музика для гарного травлення, той самий повільний танець із самим собою…

– Зовсім інша річ, коли хіп-хоп із рок-н-ролом і стріт-дансом! Як колись у минулому житті, вдома, у школі…

– Не згадуй, не згадуй, Барон довідається, покарає…

– Відправить у Місильню-Плавильню…

– Я так хочу побачити салют, хочу додому полетіти… повітряною кулькою…

– А якщо ти здуєшся, якщо тріснеш?

– Це єдиний шанс… Але це ризик…

– Це небезпечно…

– Але Зіша… колись же змогла?..

– Це все казка…

– Ти гадаєш? А якщо правда?

– Ніхто з нас не бачив Зішу. Може, її й не було?

– А якщо була? Колись давно… Треба спробувати…

– Мені ще… дуже страшно…

– Мені теж… Але вже не дуже… Чи дуже? Чи ледь-ледь… Сама не знаю…

– А де Зуля? Куди вона поділася?

– Ви не бачили Зулю?

– Незабаром будемо вечеряти, ми пропали… – шепотіла у відчаї Катруся. Вона трусила скриньку й чула, як тихо б’ється об стінки замурований у ній грифель.

П’яточкин довго не думав. Він узяв скляну коробочку з Катрусиних рук, поклав її на підлогу й щосили вдарив загіпсованою рукою. Скринька розлетілася на дрібні скалки. Катруся обережно розгребла їх і за мить простягнула руку Петрикові. На її долоньці лежав схожий на велику насінину грифель.

* * *

Оркестр зненацька замовк, «непристойний» для стін стародавнього палацу танець закінчився. І Вчителька з холодним жахом зрозуміла, що П’яточкин не встиг, не впорався, щось у нього не вийшло. А може, він узагалі все вигадав про «Секрет Баронії», про «грифель»? Адже він, П’яточкин, відомий фантазер, до того ж вона цей «Секрет» навіч не бачила?!

Бо-Бо глянула в залу – Петрика й Катрусі в ній не було, отже, вони ще під олівцевим кущем, отже, ще є надія. І отже, щоб виграти час, треба й далі розважати і відволікати Барона. Але як? Може, виконати акробатичний номер? Але яка ще акробатика! Вона ж не спортивна, трішки вміє плавати й грати в шахи. Ні, треба знову з ним станцювати… Але що?

Бо-Бо поправила шапочку, осмикнула спідницю й рішуче простягнула руки до Гумового Барона.

– Пане Бароне, не відмовте в люб’язності ще раз. Останній танець, танго! – сказала вона, кокетливо усміхаючись. Усі уявлення Бо-Бо про цей танець обмежувалися епізодами з кінофільмів і телевізійних серіалів.

– Невже я можу вам відмовити? Я готовий з вами танцювати аж до… аж до вечері! Зрештою, вечерю можна буде подати й трохи пізніше… – Барон був збуджений, розпашілий і дуже люб’язний. – Я, звичайно, не танцював ніколи танго, сподіваюся, це пристойний танець? Ах, утім, це вже однаково! З такою прекрасною партнеркою мені будь-який танець під силу.

– Головне в танго – пригорнутися одне до одного й повільно ходити із заплющеними очима, – пояснила Вчителька. – Це неважко, я вас вестиму.

– Оркестр, танго! – гукнув Барон.

Музиканти заграли щось тягуче, але це вже не мало ніякого значення. Гумовий Барон млосно прикрив очі й замуркотів мелодію собі під ніс. Бо-Бо обхопила його, пригорнулася до нього щокою і обережно повела по залі в протилежний від олівцевого дерева бік.

Діти і слуги-зіні не любили танго, вони стояли впереміш посередині й мовчки дивилися.

* * *

– Нумо, П’яточкин, у тебе лише кілька хвилин, пиши, – шепотіла Катруся.

П’яточкин узяв грифель, лизнув його, за давньою звичкою, розклав пом’ятий лист на підлозі і взявся писати імена однокласників. Це було неважко – на папері помітний був ще слабкий слід від олівця.

Діти зникали поступово, одне за одним, наче танули бліді хмарини, лише в останню мить неяскраво спалахували різними барвами, наче в ці напіврозталі хмарини бризнули фарбою.

Зіні, як заворожені, спостерігали, їхні очі сяяли, але на довгих віях зависли дощові хмаринки. Незабаром у величезній залі вони залишилися самі.

* * *

Оркестр грав. Гумовий Барон, заплющивши очі танцював із Учителькою. П’яточкин писав. Катруся спостерігала. Вона не встигла отямитися, як П’яточкин раптом виповз із укриття.

– Я зараз, почекай! – Він побіг до зінь.

Катруся бачила, як зіні оточили П’яточкина, нахилили голови, щоб розчути його слова, які до Катрусі не долітали. Петрик злегка торкався до зінь, квапливо й запально шепотів:

– Зуля сказала… Вона просила, щоб ви… спробували стати повітряними кульками… Як колись ваша Зіша…

– Ой, це все казки… – відповідали тихо зіні.

– Ні, це правда, я знаю точно. Зуля змогла…

– Не може бути! Зуля змогла?! І як? Але це ж так небезпечно! – хитали головою зіні. – Вона ж може тріснути, здутися…

– Це так. Втім не думайте про це, не бійтеся. Адже для вас єдиний шанс повернутися додому – повітряними кульками.

Але перелякані зіні повторювали одне:

– Я боюся, мені страшно… раптом здуюся, раптом трісну…

– Ет, – махнув спересердя рукою засмучений Петрик. – Боягузливі зіньки… Не те, що моя Зуля…

«Що ж, кожен вирішує сам, яким йому бути і що йому робити. Мені ще три імені залишилося написати», – подумав П’яточкин і повернувся під олівцевий кущ, де його з нетерпінням чекала Катруся.

– Так, пишу спочатку тебе, – сказав він їй. Але Катруся зненацька зупинила його:

– Почекай, тепер писатиму я, – сказала вона, влаштовуючись зручніше.

Петрик запитально глянув на Катрусю, і вона уривчасто, наче знехотя, почала пояснювати:

– Хтось із нас трьох буде останній у залі… Розумієш? Тебе я напишу першим – тобі треба до лікаря, на перев’язку, а тоді гіпс знімати, руку тренувати… Потім – нашу Бо-Бо, вона дуже гарна Вчителька, так чудово пояснює… Я гадаю, Бо-Бо всім дітям потрібна… особливо тепер… – Катруся відвернулася й пильно вдивлялася в небо за вікном, наче знову вирішила прочитати бліді письмена, що пливли по ньому.

Петрик слухав її й дивився на неї довгим поглядом. У неї така смішна зачіска – волосся зібране у хвостики-кущики. Цікаво, скільки їх у неї – десять? П’ятнадцять? А може, навіть двадцять? Її блідий профіль тремтів перед ним. Доки Катруся ще не повернула до нього голови, він швидко написав її ім’я.

Катруся розтанула швидко, на прощання забарвившись в яскраво-рожевий колір. П’яточкин полегшено зітхнув і всміхнувся своїм наразі навіть йому самому не зрозумілим думкам. Він знав тільки те, що писати грифелем мусив лише він, Петрик П’яточкин.

* * *

Слуги-зіні затамували подих, їхні гнучкі тіла скував страх, вони з жахом чекали, коли закінчиться танго.

В одному кінці зали Гумовий Барон танцював із Учителькою. Він усе ще плутався в рухах і наступав своїми важкими різнобарвними черевиками Бо-Бо на ноги. Вона, закусивши губу від болю, терпіла й посміхалася.

В іншому кінці зали, на підлозі під олівцевим кущем, перед аркушем м’ятого паперу напівсидів-напівлежав П’яточкин. Йому було незручно: лівою забинтованою рукою він притискав аркуш до підлоги, а в правій руці тримав грифель. Грифель! Він із самого початку був невеликий, а тепер стерся й став зовсім маленьким, просто скалочка. Його заледве можна було втримати в пальцях. Чи вистачить цієї грифельної крихти, щоб писати далі? «Учителька» – слово довге, дев’ять літер, а в його імені їх усього шість… П’яточкин тяжко задумався. Знову від нього самого зараз залежать долі… Його життя – це зрозуміло, це нормально. Але ще й Бо-Бо?!

* * *

Літеру «П» П’яточкин написав швидко, літеру «Е» – теж, а ось на літері «Т» він раптом замислився, його рішучість кудись зникла, і треба було її знову знайти, щоб дописати останні літери «РИК».

* * *

Оркестр зненацька замовк, він зробив паузу перед тим, як поставити музичну крапку. П’яточкин чув, як у тиші, що настала, тихо б’є барабан. Він прислухався – це стукало його серце. П’яточкин підвів голову й глянув у протилежний кінець зали.

– А Бо-Бо? – Петрик розглядав застиглу в останній позі танцю Вчительку.

В окулярах, у синій Гумовій шапочці з блакитними пушинками, у капцях на босу ногу Бо-Бо була схожа на смішне дівчисько. Та вона і є трішки старша від дівчиська – всього два роки вона працює в школі після інституту. Чомусь зараз П’яточкину важко було уявити, що він колись на свою Вчительку міг серйозно образитися. Але ж ображався! Ще й як…

* * *

Коли гримнув оркестр у своєму заключному акорді, Гумовий Барон зрозумів, що стоїть у смішній і незручній позі останнього руху танго і обіймає… повітря.

Всі зіні бачили: партнерка Барона розтала в його руках, як блакитна хмарка, – у цю мить П’яточкин нарешті дописав довге слово «Учителька»…

* * *

Гумовий Барон розплющив очі. Він повільно випрямився і швидко стиснув різнобарвні кулаки.

– Ось як!!! Змова?! Отже, хтось довідався «Секрет Баронії», хтось знайшов грифель? Ану… – зловісно прохрипів він, обводячи поглядом напівпорожню залу.

Під його поглядом зіні стиснулися в сріблисті й золотаві грудочки і дрібно затремтіли, передчуваючи жар і сморід Місильно-Плавильної каструлі. Але в їхньому погляді не було колишнього страху.

– Чого стоїте? Чого дивитеся?! Ви чудово знаєте, що на вас усіх тепер чекає! – загорлав на них Гумовий Барон.

Так, мала рацію Зуля, коли розповідала, що від Барона неможливо приховати думки. Йому не потрібно було довго вдивлятися в обличчя своїх зінь, щоб зрозуміти – їхні очі сяяли так, як не дано сяяти тьмяній гумі!

– Я чудово знаю – по ваших очах бачу! – про що ви думаєте! – казав Гумовий Барон, повільно йдучи до них. – Ви згадали минуле, ви розмріялися про майбутнє? Що ж, прощавайте! Місильня-Плавильня працює надійно. І незабаром у мене в замку з’явиться непотрібна різнобарвна всячина! А я знайду собі інших слуг, адже завжди будуть скривджені, які бажають покарати кривдників!

* * *

П’яточкин бачив зі свого укриття, як зіні переступили з ноги на ногу, розправили плечі, багатозначно переглянулися між собою, наче давали одна одній сигнал, глибоко зітхнули і здригнулися, їхні тіла швидко змінили форму, стали круглими, напівпрозорими і легко відірвалися від підлоги.

– Варто! – крикнув Барон, але ніхто не з’явився.

Наступної миті за вікном палацу в небі до лугу, до пагорка, де були двері з намальованим яблуком, летіли повітряні кульки.

* * *

Зала спорожніла, на оркестровому помості лежали безладно покинуті музикантами-зінями інструменти.

– Варто!!! Що це за варта, яка не може охоронити «Секрет Баронії»? Що це за варта, яка не може збити повітряні кульки? – заволав Гумовий Барон, люто бігаючи по залі.

І тут він побачив під олівцевим кущем ноги Петрика П’яточкина.

– Ага, мій друг, мій образливий П’яточкин! Ти знайшов «Секрет Баронії»? Ти дістав мій замурований грифель і написав ним стерті імена? Ти залишив мене самого, без вірних слуг, без моєї унікальної колекції, і жоден правитель тепер мені не позаздрить? І ти сподіваєшся, що я тебе помилую?

Барон широкими стрибками кинувся до Петрика.

– Ти, П’яточкин, напевно, гадаєш, що я просто гумка у твоїх ображених руках?! Просто шматок необразливої гуми?! Ото вже ні! Ти помиляєшся, образливий Петрику П’яточкин! – прошипів Гумовий Барон, і в мертвій тиші лиховісним і голосним був його шепіт.

* * *

Обпершись об хвору руку й скривившись від болю, П’яточкин намагався написати останні літери у своєму імені – «РИК». Як він не намагався, нічого не виходило. Пальці вже не тримали грифельну крихту, може, трішечки більшу від порошини.

П’яточкин чув гучні кроки, вони наближалися. Тінь Барона впала на лист. П’яточкин підвів голову, із ненавистю глянув Баронові в очі й сплюнув крізь зуби так, як умів у класі тільки він один.

– Можеш плюватися скільки завгодно, мій друже, мій образливий Петрику П’яточкин! Куди ти, туди і я, а де я, там і ти! Ми нерозлучні, як образа й помста! – зареготав Гумовий Барон.

П’яточкин швидко прислинив грифельну крихту до пальця і обережно, боячись її втратити, як єдину цінність свого короткого життя, провів нею по паперу. Він написав паличку, потім невеликий кружечок угорі праворуч від неї…

І тієї миті, коли він зібрався виводити наступну літеру – дві палички із кривою штахетиною між ними – Гумовий Барон схопив його за комір і високо підняв у повітря.

П’яточкин заплющив очі й відчув, як він летить, невагомий і безбарвний, летить і летить… Ширяє, як повітряна кулька серед хмар…

Розділ одинадцятий: Сувенір для Гумового Барона

Приземлився П’яточкин у своєму класі, якраз біля вчительського стола.

Він почув за спиною скрип, обернувся й побачив, як чорна класна дошка з намальованим на ній яблуком зачинилася, немов двері від протягу. Зникли зелений луг Баронії з різноцвіттям трав і маленький сріблистий палац, схожий на пенал, у стінах якого відображалися повільні й бліді хмари-літери…

* * *

– А ось нарешті й П’яточкин! – зраділа Борислава Бориславівна Борсученко, Вчителька Бо-Бо. – Щоправда, як завжди, із запізненням, але головне, П’яточкин, що ти з’явився. Тепер усі зібралися, ми продовжимо урок малювання й будемо малювати груші.

Бо-Бо зняла з голови синю шапочку із блакитними пушинками, сіла на стілець, схрестила ноги в золотавих капцях із пурпурними перетинками й полегшено зітхнула. До кінця перерви залишалося кілька хвилин.

П’яточкин розгледівся. Його однокласники вже не були сумні й бліді, як хмари в Гумовій і задушливій Баронії, їх немов розфарбували соковитими барвами. Із рум’янцями й ластовинням, темно- і світловолосі, у строкатому одязі, вони весело перемовлялися й жували прихоплені з дому яблука й бутерброди.

* * *

П’яточкин скривився від болю – важка, обмотана гіпсом рука мляво висіла вздовж тіла. Вона не лежала як слід у ганчір’яній петлі, якої чомусь просто не було. Правицею Петрик підняв хвору руку, підтягнув до живота.

– Дай підв’яжу! – До П’яточкина підійшла Катруся. Спочатку вона заледве відірвала від бинтів осінній листок і при цьому пробурчала: «Вічно до тебе якесь сміття чіпляється!» Потім накинула Петрикові на шию скакалку, зав’язала її кінці і в кільце, що утворилося, обережно поклала хвору Петрикову руку.

Петрик звернув увагу на її зачіску – пишне волосся було зібране різнобарвними гумками в тоненькі хвостики. Цікаво все-таки, скільки їх? Треба буде потім полічити, подумав чомусь Петрик із радістю, яку щосили намагався не виказувати.

– Чого ти так дивишся, П’яточкин? – хихикнула Катруся й узяла в нього з руки зім’ятий аркуш паперу – лист однокласників. Вона розгладила його й швидко пробігла очима.

– Ага! – вигукнула вона голосним шепотом. – Тепер я все зрозуміла. Ти ж «О» у своєму імені до кінця не дописав! Ось чому твоя підв’язка в Гумового Барона в руках і залишилася. Нехай йому буде сувенір на пам’ять! Нехай він завжди пам’ятає, з яким задоволенням допомагав тобі імена друзів витирати. Мені навіть страшно подумати, що було б з тобою, якби ти раптом не здогадався, що можна написати не Петрик, а просто Петро?! – Катрусині очі від цієї жахливої думки стали круглими й вологими.

Але вже наступної миті Катруся по-дружньому ляснула П’яточкина по плечу.

– Але ж цікаво, де ти загубив свою курточку? Ох, ти, образливий Петрику П’яточкин! Та нічого, не переймайся, рука загоїться і все знову буде добре!

Розділ дванадцятий: Салют і хокейна шайба

Увечері Петриків тато запропонував:

– Ходімо їсти морозиво!

– Чудова ідея! – підтримала тата Петрикова мама.

Петрик мовчки кивнув. Звичайно, він теж був не проти, просто говорити не хотілося.

* * *

У місті в цей день було свято, з музикою, квітами й повітряними кульками.

П’яточкин їв морозиво й дивився концерт. На високій сцені на головному майдані виступали танцюристи, співаки й клоуни. Коли оголосили номер юної зірки естради – школярки Зіни Зуляк із групою «Гумовий Барон», П’яточкин так оторопів, що впустив недоїдене морозиво на землю. У грудях у нього щось стукнуло, по тілу пробігли лоскотливі мурашки, голова наповнилося туманом і дивний запах ударив у ніздрі. П’яточкин рвонувся було до сцени, але хтось смикнув його за рукав. Петрик обернувся – тато простягав йому золотаву повітряну кульку.

– Яка гарна, – сказала мама. – Недарма така велика черга.

* * *

У кульки збоку були намальовані великі очі. Просто великі очі кольорів веселки – і все. П’яточкин довго дивився на них і болісно намагався щось пригадати.

– Була якась казка про повітряну кульку? Вона мріяла кудись повернутися… Як же вона починалася? «Жила собі Повітряна кулька»? Ні, не так. «Якось Повітряна кулька вирішила»? Що вирішила? – П’яточкин перебирав у пам’яті різноманітні історії. – Ні, казка була веселою. Іноді – не дуже… Але пам’ятаю – вона мені подобалася… Ой! – Кулька, наповнена летучим газом, раптом вирвалася з Петрикової руки і, посмикуючи ниточкою, злетіла догори.

У цю мить загриміли залпи, і одночасно з ними в небо злетіли гігантські різнобарвні букети. Вони одразу вибухнули і розпалися на іскристі кулі, які розсипалися на блискучі крихти, і все небо над головою було невдовзі притрушене ними.

Повітряні кульки, сріблясті й золотаві, повільно пливли в забризканому салютом небі і радісно, очима кольорів веселки, розглядали святкову метушню великого міста.

* * *

Петрик глянув на забинтовану руку. Мине якийсь час, і гіпс знімуть. І Петрик потім узагалі забуде про гіпс. Як уже забув щось важливе, що з ним, із гіпсом, було пов’язане. Бо вже зараз він не може згадати казку про кульку і про те, у кого були такі очі – кольорів веселки.

І ще, приміром, геть забув, звідки в нього ця хокейна шайба. П’яточкин дістав її з кишені.

– Не розумію, – зачудувався він. – Як вона там опинилася? – І знизав плечима: – А, яка різниця!

І справді, хіба це так важливо знати, як до кишень потрапляє всяка всячина?