А чи справді ми будемо завжди?

«Невже все так швидко закінчується? — подумав Ослик. — Невже закінчиться літо, помре Ведмедик і настане зима? Чому це не може бути вічно: я, літо й Ведмедик?

Літо помре першим, літо вже помирає. Літо у щось вірить, тому вмирає так сміло. Літові анітрішки себе не жаль — воно щось знає. Воно знає, що воно буде знову! Воно помре зовсім ненадовго, а потім знову народиться. І знову помре… Воно звикло. Добре було б, якби я звик помирати й народжуватися. Як це сумно і як весело!..»

Ведмедик шурхнув опалим листям.

— Про що ти думаєш? — запитав він.

— Я?.. Лежи, лежи, — сказав Ослик.

Тепер він почав згадувати, як вони зустрілися, як під проливним дощем пробігли крізь весь ліс, як сіли відпочити і як Ведмедик тоді сказав:

— А чи справді ми будемо завжди?

— Справді.

— І справді ми ніколи не розстанемося?

— Звичайно.

— І справді ніколи не буде так, щоб нам треба було розставатися?

— Так не може бути!

А тепер Ведмедик лежав на опалому листі з перев’язаною головою, і кров виступила на пов’язці.

«Як же це так? — думав Ослик. — Як же це так, що якийсь дуб розбив Ведмедикові голову? Як же це так, що він упав саме тоді, коли ми проходили під ним?..»

Прилетів Лелека.

— Краще?.. — запитав він.

Ослик похитав головою.

— Як сумно! — зітхнув Лелека й погладив Ведмедика крилом.

Ослик знову задумався. Тепер він думав про те, як поховати Ведмедика, щоб він повернувся, як літо. «Я поховаю його на високих-високих горах, — вирішив він, — так, щоб навколо було багато сонця, а внизу текла річка. Я поливатиму його свіжою водою й щодня розпушуватиму землю. І тоді він виросте. А якщо я помру, він буде робити так само, — і ми не помремо ніколи…»

— Послухай, — сказав він Ведмедикові, — ти не бійся. Ти навесні виростеш знову.

— Як деревце?

— Так. Я тебе буду щодня поливати. І розпушувати землю.

— А ти не забудеш?

— Ні!

— Не забудь, — попросив Ведмедик.

Він лежав із заплющеними очима, і якби ледь-ледь не здригалися ніздрі, можна було б подумати, що він зовсім помер.

Тепер Ослик не боявся. Він знав: поховати — це значить посадити, як деревце.